різдвяне диво

«сто вісімдесят три дні без нього, — написала вона в щоденнику, — абсурдно думати, що він живий...»

він перебував там, де велися найжорстокіші битви. у місцях, з яких не повертаються. хіба що... без зайвих «хіба що».

як і в багатьох, її спокійне життя перевернулося на сто вісімдесят градусів після того бісового лютого, що увійшов назавжди в історію.

її дім — вщент розгромлено. більше немає тих стін, котрі рятували в найлютіші морози. котрі вислуховували те, що ніхто не зміг би вислухати. котрі чули гіркі схлипування та щасливі крики. «фіаско, — думала вона, коли востаннє читала новини, — якщо це коли-небудь це закінчиться, то я плакатиму лише від митей, наповнених радістю та любов'ю.

зараз вона у сусідній країні. у подруги. бомби не падають. ракети не літають. тривоги не лунають. але ж... «краще б з ним у небезпеці, ніж тут, під мирним небом», — теза, яку вона обожнювала.

як виявилося, у своїй сім'ї тільки в неї розвинене критичне мислення. мама її переїхала до тітки, у ростовську область, забравши із собою молодшу сестру. вона й слів не промовила, розуміючи, що втратила неньку. «я люблю її, але спілкуватися з людиною, яка не розуміє очевидно, не буду, крапка», — прийняла надскладне рішення для себе.

батька не знала ніколи, адже той покинув її матір вагітною. от і все. вона залишилася сама.

єдиний ковток свіжого повітря та розради — він. той, який вчив любити. не здаватися та бачити світло за найтемніших часів. хоч навряд чи вона назвала б його спасінням, адже, на її думку, це занадто когось вважати своїм порятунком. «безглуздо перетворювати своє життя на роман, у якому жінка повністю підкоряється чоловікові, залежати від нього», — казала усім, розуміючи, що рівноправ'я в стосунках — це круто, а романтизація буття — абсурд.

він допоміг їй покинути країну, аби не бачити того, що коять нелюди. аби не згинути під ногами катів. аби не стати жертвою бісів.

він — доброволець, пішов захищати дім. боронити від загарбників.

«ми ще побачимося, не втрачай віри у райдугу, що милує око після дощу», — стиха мовив на прощання.

вона дякувала богу за те, що принаймні декілька разів на тиждень отримувала від нього звістку. молилася. благала вищі сили закінчити війну, в якій помирали невинні.

але, на жаль, її доля надто підступна. «за чиї гріхи я повинна відплачуватися?», — запитувала себе у моменти, коли все летіло шкереберть.

«сонце, я живий!» — останнє його повідомлення, датоване червнем.

вона боїться думати про найлютіші наслідки. але буття наше бентежне.

наближалося Різдво. перше святкування у чужій місцевості. без український колядок. без традицій, котрі ще з дитинства полонили її серденько. без матері й сестри.

«але я ж не сама», — переконувала себе, згадуючи про подругу, чия сім'я прийняла її як рідну.

от і святвечір. однак вона думала про роботу. про те, як встигнути розпочати новий проєкт. про Україну й те, чи не збожеволіють на свята ті тварюки, що розпочали війну.

повечерявши, переглянула новини, переконалася, що вдома все нібито спокійно, тому можна спати.

знову жахливий сон. дідько!

«це що?» — запитала сама в себе, дивлячись на те, що телефон блимає — отже, нове сповіщення. «хто ж це мене тривожить? може, хтось з роботи. у мене надто вузьке коло спілкування».

а далі були сльози й тремтіння. до ранку не могла заспокоїтися.

«рідна, я живий!» — повідомлення, яке додало барв до її туманного існування.

26.12.2022

#завданнятижня #зима #історія #ukfiction #першийсніг #грудень #зимовийзабіг