#ТомГіддлстон #TomHiddleston #Британія #Детектив #Шпигуни #Екшн #Романтика #G #В #Міді #ВПроцесіНаписання
— Бий сильніше!
— Я б’ю! — Відповів Том, наносячи удар Майклові у бік.
— Я не бачу! — Майкл вивернувся.
— Так відкрий очі!
Гіддлстон пішов на пролом, використовуючи обманний удар та прохід у ноги. Майкл знову намагався вивернутись, однак йому не вдалось. Томас повалив його на мати та використав захват.
— Брейк! — Крикнув тренер. — Ну, добре, припустимо, у тебе є прогрес не тільки з пістолетами.
— Припустимо? Я тебе повалив за 2 хвилини! — Томас піднявся на ноги, переводячи дихання.
— Дві хвилини і тридцять секунд, по-перше. А по-друге, в рукопашній ти все ще недотягуєш до мого рівня.
— Скільки ти тренувався, нагадай.
— Яку роль ти граєш, нагадай, — Майкл усміхнувся. — Ну добре. Прогрес однозначний. Не знаю чи потрібно твоєму “героєві” вміння рукопашного бою, вміти втікати від переслідувань та снайперські навички, але навчив тебе всього що знав.
— І це всього за тиждень, — усміхнувся актор, сідаючи на лаву. — Всього за тиждень. Прогрес.
— Ну так, — Майкл сів поруч. — Якісь просування у “ролі” є?
— Так, — усміхнувся Томас, — за мною вже четвертий день стежить машина.
— Та що й минулого разу?
— Ні, але на тих же номерах, — Том кивнув сам собі і подивився на пляшку з водою.
— Вона не отруєна, — посміхнувся тренер.
Гіддлстон здригнувся. Він закрутив кришечку бутилки та обережно відставив її в сторону.
— Ти чого, я ж пожартував.
— Я знаю, — спокійно відповів Томас. — Мені вже час.
— До наступного разу? — Майкл протягнув йому руку.
— Ні, — актор потиснув її, — ти ж вже навчив всього що знав, — він підморгнув йому. — Бувай здоровий.
Чоловік кивнув, взяв сумку з речами та ще раз помахав Майклові на прощання, виходячи до душевих.
Гіддлстон сів у машину та захлопнув двері. Він завів мотор та відписав матері, що заїде сьогодні ввечері пізніше. Чоловік вимкнув телефон та виїхав на дорогу.
Лондон видався йому особливо швидким сьогодні. Червоні вогні машин пролітали швидко, наче спалахи вогню сірників. Він слідкував за ними, а потім перестав. Його авто їхало плавно. Йому здалось це дивним.
Томас припаркувався біля чорного входу “Червоного театру”. Це місце здавалось іронічним. Червоні коридори не здавались більше лабіринтом. Актор йшов по ним, як по закуліссю, обтягнутому червоними портьєрами. Він виходив на сцену зіграти ще одну роль.
Його хода стала трохи розвилистою, плечі розправились, а лице стало розслабленим. Він розстібнув декілька верхніх гудзиків, намагаючись придати зовнішньому виглядові казуальності.
Томас вийшов прямо у головну залу. Господарка сиділа, як минулого разу, за центральним столиком, потягуючи товсту цигарку. Вона дивилась на тренування своїх підопічних на сцені.
Краєм ока вона помітила Гіддлстона і наче навіть здригнулась. Актор посміхнувся, показуючи, що він тут з мирними цілями.
— Доброго дня, — ввічливо привітався він, — дозвольте приєднатися.
Жінка зробила жест рукою, запрошуючи його. Вона кивнула офіціантові, той негайно приніс гостеві міцну італійську каву.
— Дівчата зараз зайняті, — вимовила господарка, — приходьте ввечері.
— Я тут не заради них, — Томас відпив з чашечки, в чергове оцінюючи високу якість і гіркоту помолу кави.
— Тоді для чого?
— У мене є прохання до вас, — він подивився на жінку без певного віку з повагою.
Вона вигнула вугільні брови і подивилась на актору. Йому здавалось, що жінки такого досвіду і професії втрачають здатність дивуватись на завжди. Однак от вона сидить перед ним, не зважаючи на майже догорівшу цигарку.
— До мене? — Запитала жінка.
— Так, пані, до вас.
Вона усміхнулась загасила цигарку в попільничці. Жінка дістала другу та підпалила її. Томас зробив так само.
— Я вас слухаю, — вона перевела погляд на сцену.
— Мені потрібно де що дізнатись і, виходячи з вашої відповіді, я матиму пропозицію, — актор пустив густий дим по нижній губі, дозволяючи йому сповзати вниз і розсіюватись на підборідді.
— Я вся увага, — господарка дивилась на нього з палаючими невідомим полум’ям очима.
— Мені цікаво чи навідується сюди дехто під ім’ям Артур Волш.
Господарка усміхнулась та поправила червону шаль на плечі.
— З чого ви взяли, що він тут буває.
— Тобто ви знаєте його?
— Прихильники театру це тісне коло людей навіть у Лондоні, — вона обвела залу очима, — всі знають всіх, або принаймні віддалено знайомі.
— Тож запросити Артура сюди буде не великою проблемою для вас? — Чоловік трохи нахилився до неї.
— Це не можна назвати проблемою. Тут скоріше питання мотивації.
— Мотивації? Чим же можна замотивувати?
— Чого ви хочете, пане Гіддлстон?
Їхні очі зімкнулись. Він читав у її очах інтригу. Вона зайняла вигідну позицію як в залі, так і в їхній розмові — центр, але завжди між рядків, як між рядів. Томас усміхнувся і струсив попіл у попільничку. Він згадав її слова про цінність цього театру для неї.
— Мені потрібне приміщення, щоб ніхто не потурбував, і швидкість.
— Швидкість?
— У прибиранні.
Жінка хмикнула, уважно слідкуючи за його мімікою, однак саме на її обличчі серед всіх його знайомих він вперше бачив справжню посмішку.
— Скажіть мені ціну цього питання і питання мотивації, звичайно, — тихо сказав Гіддлстон.
— Вам це не по зубах, — відповіла жінка і струсила попіл, ковтаючи дим, поки той закривав її лице.
— Чому?
— Ваш добрий приятель у красивому костюмі не дозволить цьому питанню бути вирішеним.
— Я постараюсь, — сказав Томас, використовуючи весь свій шарм.
— Якби я вам так відповіла, ви б були задоволені? — Вона подивилась на нього чорними очима. — Сумніваюсь.
парфуму. — Мені потрібна ваша допомога, а вам моя. Тож…
— Ваш друг, — перебила його господарка, — має певні справи тут. І використовує театр як йому заманеться. Він йому приглянувся після вашої зустрічі тут. І розгляд моєї пропозиції про купівлю цієї розкішної пам’ятки архітектури різко заморозили.
— Он як.
— Трирічні перемовини,— усміхнулась господарка, — це місце мені як дім, — вона відпила свою каву та подивилась на Томаса з вигнутою бровою. — Але комусь вигідно, щоб ця будівля залишилась у власності держави.
Гіддлстон кивнув.
— Тож спочатку розморозка обговорення.
— Дозвіл на купівлю. Це вигідне місце: центр Лондону, дорогі магазини, ресторани один на одному з зірками Мішлен, готелі для важливих персон теж поруч. Тож, якщо ви дійсно маєте це на увазі, то буду рада прийняти вашу допомогу, — жінка погасила цигарку, — і допомогти вам.
Томас усміхнувся. Вона більше не дивилась на нього. Жінка дивилась на сцену. Можливо, це інтер’єр, можливо, її позиція та рухи, однак він відчув господарку театру у кожному вигині стільців, у кожному гвіздку та прожекторі. Вона дивилась на нього з позолочених підсвічників, стакани дзвеніли її сміхом, а шпалери лежали шаллю на її плечах. Актор важко сковтнув та кивнув, знову посміхаючись.
— З вами приємно мати справу, — кивнув він.
— Навзаєм, — відповіла вона. — І, містере Гіддлстон, — господарка подивилась на його руку, але не підводила очей до обличчя, вона знову відвернулась. — Вас шукала жінка.
— Я знаю, — відповів Том.
— Я знаю, — усміхнулась господарка, розглядаючи портьєри, за якими минулого разу ховався чоловік, — я не кажу вам бути обережним, однак у Волша багато маріонеток.
— Не думаю, що вона одна з них, — ввічливо відповів Томас.
— Я думаю, вона теж так не думає.
Гіддлстон подякував за каву та попрощався.
Наступним у списку справ на сьогодні було заїхати до матері. Коли він сів у машину на телефоні висвітилось повідомлення “Ваша піца прибуде за три години. Дякуємо за замовлення”.
Шановне товаривство!
Прошу дуже сильно залишати коментарі. Я пишу це і мені дуже приємно, що ви це читаєте, але, будь ласка, подайте сигнал, що ви є. Дякую :)