#MoonchaiStory #MCSЛіс #Єремія_Марена #F #Б #Сонгфік #Songfic #Міні #Закінчений
Не зникай... Благаю, не зникай!
Я молила про це усіх богів, яких тільки знала. Я розгрібала руками землю, аби дістатися до тебе, витягти з цього полум'я. Я дивилася, як ти перетворюєшся на попіл. Я картала себе за те, що сама привела тебе до цього фіналу. І моє серце розривалось від твого крику.
Ти завжди була сонцем. Я — тінню. Я ховалась під твоїми променями, а ти зігрівала мою зачерствілу душу. Ти не розуміла цього. Впевнена, ти й не підозрювала, який вогонь розпалювала в моїх грудях. Я бачила твою усмішку й злітала в небо, що ховалося в твоїх очах. Я вела тебе на смерть, радіючи кожному твоєму погляду... Немов дурна закохалася у тебе, знаючи, що ти маєш померти.
Якби я бачила сни, то ти була б присутня в кожному з них. У кожному з них ти б проклинала мене. У кожному з них я б кохала тебе. У кожному... У кожному з цих снів ти б зникала з моїх рук, залишаючись лиш попелом моїх спогадів.
Цікаво, які сни бачила ти? Чи мріяла ти про те, аби вибратись з Лісу й просто залишитися зі мною, як мріяла про це я? Чи снилось тобі чисте, немов твої блакитні очі, небо, в якому ми б щовечора рахували зорі?
Ти відчувала мене: кожен мій сумнів, кожну усмішку. Ти зігрівала мої вічнохолодні руки у своїх долонях. Ти співала мені пісні. Ти радувала мене своїми розповідями. Ти... Ти була всім для мене. Моїм життям і смертю, моєю радістю й горем, моїм потойбічним і людським.
Я хотіла врятувати тебе. Від тебе ж самої. Від Лиха, що оселилось вглибині твоєї душі. Я до останнього вірила, що мені це вдасться. До останнього відкидала думки про невдачу. Просто вірила, що врятую тебе. Але мій світ розвалився, коли ти вирішила сама пожертвувати собою. Ти завжди була такою доброю, завжди дбала спершу про інших... А я дбала лише про себе. Якби я справді переймалася за чужі життя, чи горіла б ти у цьому полум'ї?
Мені шкода... Мені так шкода, Марено... Я хотіла врятувати тебе, але насправді завжди дбала лише про себе. Я лише лісова сутність, а ти найяскравіше сонце, яке поглинула моя темрява.
І я тягну до тебе свою руку. Мене обпікає вогонь, але я не звертатиму на нього уваги. Я сподіватимуся, що цей жар спокутує мій гріх. Мою провину перед тобою.
Я торкаюсь твоєї обпаленої шкіри, і сама ледве тримаюсь, відчуваючи, як полум'я поглинає мою руку. Які ж муки ти переживаєш! Якби я тільки могла опинитися на твоєму місці. Якби ти тільки могла вижити...
Не зникай... Не зникай, Марено...
Ти рухаєш слабкими пальцями, стискаючи мою долоню. Я стикаюсь поглядом із тобою і бачу твою щасливу усмішку. Не стримуюсь, тягну тебе на себе, вириваючи із обійм вогнища. Ти падаєш у мої обійми, і я міцно стискаю тебе в них. Я відчуваю, як мене обпікають залишки вогню на твоєму тілі. Я випускаю тіні, закриваючи тебе від голодного полум'я. Ти зітхаєш і ледве промовляєш моє ім'я:
— Єреміє...
Я лиш дужче обіймаю тебе.
— Не зникай... Бо я тримаю...