Це я

Ми ніби вже десь бачились, а, може, і ні,

Але здається ще значимим той погляд у темряві.

Я пам'ятаю, як щиро та дзвінко ти сміялась,

Коли маленькими долоньками за сонячне проміння, ніби за життя, хапалась.

Що ж твою душу ятрить моя мила?

Куди подівсь блиск очей і трави аромат, бажання здійняти голову вверх, коли снігопад?

Що сталось з тобою і вогнем у очах?

Не звучать ті пісні уже на баяні, не рвуться ноги впляс, бо, схоже, запал той погас.

Зазвучали і вірші і пісні вже не так, по-новому, інакше, аніж той раз.

Сосновий ліс, виноград і трави аромат- все налилось кольорами життя.

Для когось все у сірих тонах, для когось пісні Сінатри звучать, у когось всі вулиці тануть у пахощах квітів, комусь голови сплутали важкелезні думки, хтось на роботу летить, ідучи по землі.

А у мене все так само незмінно.

Хіба це погано? Скажи ж правду собі.

Я не втратила ні блиск у очах, ні усмішку щиру на тоненьких вустах, ні сонця, ні книг і довжелезних віршів, пісень нескінченних та ідей часом шалених.

Все це таке невід'ємне- моє. Ким же я стану, залишивши десь в скрині це все погане, хороше, що сплелось у душі?

Я і є сонце, пісні та вірші, снігопад, усмішка та темні думки, світло, трава та смак пастили, темрява, зморшки та зорі вночі, сила, тривога та сльози душні, фільми, прогулянки та шоколад…

Скільки ж речей у світі таких, що створюють тебе і всіх навкруги?