#MoonChaiStory #Ліс #Єрем #Станіслав #М #OOC #Легкий_ангст #Поцілунок #Згадки_жорстокості #Єрем_трішки_одержимий_Станіславом #Або_не_трішки
Єрем уже двічі рятує життя Станіслава від Зеленоокої, проте цього разу вимагає дещо натомість.
!!! Попередження: оскільки в новелі лише дві серії і я майже нічого не знаю про Станіслава, то буде ООС в обох. Більше, звичайно, у Єрема, бо мені захотілось трішки навіженства.
Вони переховувались у Лісі вже понад тиждень, повільно рухаючись у бік людських поселень. Для Марени та Станіслава — занадто повільно, проте вони мовчали, вірячи Єрему, що насправді водив їх колами.
Марена слідувала за хлопцем мовчки, постійно озираючись навкруги, немов боялась, що на з-за кожного дерева на неї може вистрибнути лісовик. Станіслав навпаки ставав усе більш говірким, та навряд чи це було з приязності, адже кожного дня у спину Єрема прилітало десятки звинувачень, що він заводить їх все глибше у ліс спеціально. З якоюсь метою.
Та ні у Марени, ні Станіслава не залишалось іншого вибору, як йти по слідах Єрема, бо ті двоє навіть не розуміли, куди їм насправді потрібно — на захід, південь, північ?
Єрем дійсно водив їх Лісом навмисне. Хоча раніше мав вивести Марену до шляху і відправити до батька, та ворон зупинив його прямо на узліссі, змінюючи всі їхні плани й наказуючи поки що перечекати у Лісі.
“Перечекати що?” — постійно запитував себе Єрем, та відповіді не міг дати ні ворон, ні Ліс.
А потім для повного щастя із заростей вийшов Станіслав, вимахуючи до Єрема своїм ножем і командуючи відійти від панянки. Після цього Єрем поклявся мавкам більше ніколи не вірити, адже Зеленоока навіть не потурбувалась вивести його на узлісся, а зняла чари біля місця ночівлі Єрема і Марени. Навмисне.
Єрем знав, що Станіслав дивився на нього вовком, адже той пам’ятав їхню з мавкою розмову. От лише чому все ще не перерізав Єрему уві сні горлянку? Чи радше задушив? Можливо, хоча б тоді Єрем міг на мить відчути шкіру на руках Станіслава, що ковзнули б шиєю?
Єрем роздратовано рикнув, оминаючи розлоге дерево, і кинув поглядом назад. Станіслав досі ніс Марену на спині, адже ноги тієї боліли, і своєю повільною ходьбою вона їх затримувала. Хоча куди тут затримувати, якщо вони колами блукатимуть ще тиждень?
Раніше Єрем не міг зрозуміти, як Юліан міг почати зваблювати його з першої ж зустрічі; тепер — розумів.
У Станіславі було щось таке, від чого Єрем не міг відвести погляду вже на перший день; щось, що являлось йому у снах та переслідувало на яву; до чого хотілось доторкнутись; пробігтись пальцями поміж рудого волосся, стиснути, щоб зменшити гонор Станіслава; потягнути донизу, щоб поглянути йому у вічі згори.
Можливо, це кричали відгомони того, чим він був насправді. І ким бути він хотів припинити.
— Сьогодні переночуємо тут, — вирішив Єрем. — Гарна місцина. А ще мені потрібна допомога зі збором хмизу. Станіславе?
— Раніше ти чудово справлявся сам, от і зараз впораєшся, — відповів він, допомагаючи напівсонній Марені сісти на камінь. Це роздратувало Єрема ще сильніше: так було завжди. Він постійно намагався відірвати Станіслава від Марени, змусити залишитись їх наодинці. Можливо, просто щоб порозпитувати. Хто він для неї? Чому він так про неї турбується? Друг? Коханий? Хто? Може, просто охоронець, котрому гарно заплатили?
— Здається, для Марени не завадило б зібрати більше ягід, — наполегливо відповів той. — Я один не впораюсь. А ще вона буде в безпеці й сама, адже в цій частині лісу не водяться хижі звірі.
— О, то, виявляється, ти знаєш, у якій ми частині, — процідив Станіслав. — Але чомусь, коли нам треба з нього вийти, ти перетворюєшся за засохле дупло. Я залишаюсь.
У Єремі заричало щось дике. Хиже. Нелюдське. Можливо, йому хотілось дати йому волю, та він опанував себе, розвернувся, щоб випадково не видати свої емоції через очі, та пішов углиб лісу. Принаймні хотів піти, допоки йому у спину не прилетіло:
— Я знаю, що ти один із них.
Єрем розвернувся, кидаючи поглядом на Марену, що заснула, скрутившись на великому пласкому камені клубочком, а потім і на Станіслава, що завбачливо тримав руку на ножі.
— Один із кого? — похмуро запитав Єрем.
— Ти знаєш.
— Просвіти мене.
— Нечисть, — прошипів Станіслав. — Водишся з мавками. Знаєшся з водяниками і русалками. Ти — такий як і вони.
— Тоді дивно, що ви досі ходите за мною як слухняні вівці, — спохмурнів Єрем ще більше.
— Якщо ми відійдемо, то точно помремо. Я не знаю, чого хочеш ти, та принаймні якщо врятував пані, то є надія, що від тебе можна буде вийти живим, заплативши золотом.
— Воно мене не цікавить, — різко відповів той. — Марена — ключ до порятунку Лісу. Я рятую її в обмін на відповідну послугу з її боку.
Єрем бачив, яким спантеличеним став Станіслав, та вирішив сам закінчити розмову і піти. Картати себе за необачно викриту таємницю — хоча чи можна це вважати таємницею? — він буде пізніше. Зараз почав підбирати з землі сухі гілки, намагаючись це робити якомога повільніше. Чим довше він буде тут, чим пізніше повернеться до Станіслава. То чому, проклятий чугайстер побери, він збирає хмиз настільки повільно?
— Я можу його до тебе причарувати, — почувся солодкий голос позаду. Єрем навіть не відреагував, продовжив видивлятись потрібні гілки. — Угода?
— Минулої ти вже не дотрималась. Тим паче я знаю, що ти цього не можеш. І… мені не потрібне ніяке причарування.
— Тоді я можу знову причарувати його до себе, — її голос змінився, став хижацьким. Нагадував звіра, котрий ходив колами навколо жертви, готуючись до останнього стрибку.
— Не смій.
— Лихо-лихо, а що тоді зробить Єремчик?
— Вб’є тебе, — коротко відповів він. Грізно. Знову немов прогарчавши це.
— Загрозливо, — засміялась та, зовсім не перелякавшись, а тоді із шелестом трав і листя раптово зникла, залишивши Єрема наодинці.
— Не посмієш, — просичав той. Зовсім забув про ягоди, котрі мав збирати, та про хмиз, котрий почав валитись йому з рук. З небаченою швидкістю кинувся у бік їхнього табору, перестрибуючи корені дерев та прориваючись крізь кущі. І все для того, щоб побачити Станіслава, котрий спокійно сидів на землі біля каменю, перекручуючи в руках ножа.
— Нарешті, — прокоментував той, проте потім спантеличено звів брови догори, побачивши Єрема не просто без хмизу, а й розпашілого після гонитви. Станіслав миттєво витягнув ножа з піхов, не знаючи, чи готуватись до битви з їхнім провідником, чи з кимось іншим.
— Ти, — агресивно вказав Єрем на досі розгубленого Станіслава пальцем, — ідеш зі мною! Марена тут буде в безпеці. Тобі буде безпечніше біля мене.
Станіславу хотілось розсміятись від цієї маячні, що на нього вилив Єрем, та той був максимально серйозним, і від цього шкіра рудого взялась сиротами.
— Поясни.
— Мавки, — коротко сказав той, після чого поглянув на землю, де поміж трави до дівчини скрадалась змія. — За Мареною наглянуть... Тебе ж уже один раз зачарували. Не думай, що не зможуть вдруге. Тому швидко за мною.
— Припиняй говорити так, немов ти за мене хвилюєшся, — спохмурнів Станіслав, проте з місця все-таки підвівся і неспішно пішов до Єрема, кидаючи поглядом на панянку, біля якої на камені тепер спочивала змійка.
Єрем хотів огризнутись, що дійсно хвилюється, проте проковтнув ці слова разом із незрозумілою панікою всередині, що хотіла вилитись за межі з кожним кроком Станіслава йому назустріч. Те щось клубочилось всередині темними завоями, погрожувало розчинити будь-який здоровий глузд, розум, саму свідомість, бажання і прагнення.
— Ти так і стоятимеш? — холодно запитав Станіслав.
— Ні… — Єрему вперше за все життя довелось облизнути губи, адже ті пересохли. В самому горлі пересохло, через що відповідь прозвучало хрипло і неспокійно. — Ходімо.
Станіслав йшов за ним мовчки. Занадто покірно як для нього. Хотілось почути з його боку хоча б щось: хоча б образу, хоча б гостре слово. Щось. Що завгодно, лише не мовчанку.
Це дратувало Єрема: він не міг зрозуміти, чому його настрій так змінюється через якусь людину. Людину, яка не звертає на нього жодної доброзичливої уваги.
— Збирай хмиз, — скомандував Єрем. — Я — ягоди.
Повернулись також мовчки. Запалили вогонь, розділили ягоди кожному з їхньої компанії, повечеряли. Все мовчки.
Розмови Станіслава з Мареною він за, власне, розмови не вважав. Для нього це досі була мовчанка. Між ним і Станіславом.
Мовчали, навіть коли у Лісі запанувала повна темрява і лише багаття проганяло її, приємно освічуючи галявину. Потріскувало у тиші такою гарною мелодією, що Єрем заплющив очі, вслуховуючись у неї та вдихаючи запах вогню. Його жар. Прагнучи, щоб цей жар виштовхнув зі свідомості інший, який був таким самим яскравим як і волосся Станіслава. Жар, котрий був самим Станіславом.
— Я буду на варті, — прошепотів Єрем, навіть не дивлячись на іншого хлопця. — Спи.
— На варті від кого? Мавок? — глузливо запитав той. — Боїшся, що мене залоскочуть?
— Ні, — без вагань збрехав той. — Не хочеться, щоб через таку дурню Марена рюмсала.
Наче звучало правдоподібно, ні? Станіслав мав би повірити, що Єрему дійсно байдуже. Та скептичний погляд, яким той окидував Єрема, видавав, що рудого не так вже й легко обдурити.
Тому не спали обидва, мовчки дивлячись на багаття. Станіслав дивився із нудьгою, Єрем — згораючи. Бажаючи залізти кігтями всередину себе і видерти звідти те жалюгідне тепло. Бо воно не гріло, а лише випалювало на серці болісні виразки. Це дратувало. Це гнівило.
Єрем хотів цього відчуття позбутись.
Згодом обидва і заснули, похиливши голови. Не помітили, як вогонь почав поступово потухати, дозволяючи темряві проникнути на галявину разом із потойбічним шелестом трави, котрий не почув більше ніхто, окрім ворона, що тієї ж миті махнув крилами й полетів геть.
Паніка, скажений страх — тваринний, — якого Єрем не відчував, навіть коли повз до хатинки відьми, заполонив кожний сантиметр його тіла.
Марена ще спала, і це було на краще: та радше б не бачила, із якою силою впивається Єрем у своє лице, несвідомими поглядом пронизуючи жар, що ледве жеврів у попелі.
Забрала. Вкрала.
Єдина думка, що дзвонами била у нього в голові, не даючи можливості ні підвестися, ні опанувати себе.
Змія досі була біля Марени, тому Єрем вирішив викинути панянку в себе з голови. Це було необачно, адже та була ключем до порятунку Лісу, а ким був Станіслав?
Ким був Станіслав для нього?
Смертельною отрутою, яка вбивала Єрема кожного дня. Кожної секунди, коли він був поруч. Але краще Єрем би дійсно щомиті помирав, аніж сидів на сирій землі без найменшої гадки, куди йому бігти.
Ким був Станіслав для нього?
Нахабною людиною, котра вважала Єрема за монстра. Та радше дійсно померти від його руки, аніж сидіти тут, не знаючи куди подіти свої власні.
Ким був Станіслав для нього?
Недоступною ціллю, яка ховалася за сімома замками, а у Єрема не було ключа навіть від першого.
Але врешті Ліс — це не лише її територія. Його також.
Він кинувся у хащі із намірами вбивати. З радістю, що у ньому тліла та темрява, що могла у цьому допомогти. Що могла розірвати мавку на шмаття, поздирати шкіру з будь-якої частини її тіла, якою вона посміла доторкнутися до його Станіслава, повідривати їй пальці, котрими та нахабно проводила по його обличчю, вирвати все волосся, а радше задушити її власними огидними зеленими пасмами.
Здається, що мавка чекала на нього, адже варто було Єрему вилетіти на галявину біля невеликого озерця, та посміхнулась і зупинила хлопця одним єдиним жестом — поклала свою руку безсвідомому Станіславу на груди, зминаючи пальцями шкіру, під якою ховалось серце того.
— Зовсім на помилках не вчиться, — засміялась та. Цей сміх радше нагадував хлюпотіння струмка, але якщо так, то Єрем хотів висушити того до останньої краплі, пофарбувати ту воду у багряний колір, а потім втопити у ній мавку.
— Відпусти його.
— Єрем хвилюється за цю людину настільки, що покинув дорогоцінну панянку саменьку. Ти думаєш, що мої сестри не залоскочуть її?
Єрем і не поворухнувся: весь погляд був зосереджений на Станіславі, що завмер у руках мавки, немов у кайданах.
— Вона потрібна живою, і ви також це усвідомлюєте.
Зеленоока незадоволено підтиснула губи, проте миттю пізніше знову розпливлась в посмішці:
— Але ж він живим не потрібен. О, ні. Стій на місці! — пригрозила та, варто було колінам Єрема зігнутись, щоб кинутись уперед.
Той дійсно завмер, важко ковтаючи, коли погляд впав на гострі нігті мавки, що все сильніше впивались у шкіру, від чого на сорочці Станіслава почали проявлятися перші червоні плями.
— Відпусти його, — просичав той.
— Угода, — радісно защебетала Зеленоока, трішки послаблюючи хватку і натомість легко, майже невагомо проводячи по свіжій крові рукою. — Я — тобі твого милого. А ти мені… — вона вдавано замислилась, — десять.
— Зовсім клепку втратила?! Десять?
Навіть одну людину було важко привести, щоб не викликати багато шуму чи сполоху, а тут Зеленоока просить десять.
Одне життя Станіслава чи десять життів інших людей?
Руки Єрема почали мілко тремтіти, коли мавка піднесла пальці до лиця, злизуючи з них кров. Одне життя проти десятьох інших. Одне проти десятьох!
— Згода! Пусти його!
— О, клянися! — вона схилилась до шиї Станіслава, проводячи по ній язиком. З-під губ зблиснули зуби, які щомиті були готові розірвати шию, захлинаючись гарячою кров’ю. От тільки ніхто інший, окрім Єрема, не мав на неї право. Лише він один. Лише йому належала ця кров, його жар, його душа, його тіло. Весь він.
— Порозумнішала, лярва, — прошипів Єрем. — Клянусь, що принесу тобі десять людей, якщо ти зараз відпустиш Станіслава і більше ні ти, ні твої сестри більше ніколи до нього не наближатиметесь. І нехай Ліс буде мені свідком.
— Та… — продовжила за нього мавка.
— Та нехай ворони виклюють очі мої, а дерева розірвуть тіло моє, а земля поглине його, якщо я відступлю. Твоя черга.
Та повторила клятву із своєю обіцянкою і лише тоді знову самовдоволено всміхнулась і підштовхнула безвольного Станіслава у бік Єрема. Той зловив хлопця, не дозволивши йому впасти, і підтягнув до себе. Завмер, не поспішаючи повертати тому волю, дослухаючись, як скажено б’ється його власне серце у порівнянні зі Станіславовим. Пробігся пальцями по його спині, втискуючись носом у вигин шиї і вдихаючи запах диму, яким намертво просякла шкіра і сорочка того. Хотів задихнутись цим запахом, залити ним свою горлянку і померти, щоб мати виправдання тому, що він досі не розтулив своїх рук.
Та раптово Єрем відсахнувся, тягнучись до руки Станіслава і кладучи її на руків’я ножа.
Після чого різко розвернувся, крокуючи назад до хащ лісу і лише чуючи важке дихання Станіслава, що почав налякано озиратись по сторонах.
Єрем відступив не через те, що думав, що неправильно чинити такі дії до несвідомої людини, а тому що в руках його безвольне тіло відчувалось звичайною лялькою. Не його Станіславом. Не брикливим. Не нахабним. Не сміливим. Відчувався чужим.
Станіслав досі був спантеличеним: пам’ятав, як хтось виник перед ним немов нізвідки, пам’ятав якесь озеро, пазурі, що впивались йому у шкіру, цифру десять та дивні дотики пальців по спині, на якій шкіра бралась сиротами. Попереду у зелень лісу вже заходив Єрем, і Станіслав обурено — на межі роздратування — видихнув, розуміючи, що той знову його врятував. Уже вдруге.
— Я ж казав, що ти не людина, — кинув той услід Єрему, хоча наступної миті сам зрушив з місця, щоб наздогнати хлопця. У нього досі було відчуття, немов за ним стежать кровожерливими очима. І нехай Єрем сам був монстром, та принаймні поки не збирався його вбивати.
— Ти нечисть. Монстр.
Єрем на мить зупинився, від чого Станіслав, який пришвидшеним кроком йшов слідом, наштовхнувся на його спину.
Монстр. Ось що Станіслав про нього думав.
Так, монстр.
Бо виміняв його життя на десять ні в чому неповинних людських. Дійсно монстр.
Русалки, мавки, ще Ліс знає хто… Ось монстри, нездатні нічого відчувати. А Єрем? Якщо він такий самий монстр, тоді чому він хоче нігтями розірвати собі груди, щоб витягти це кляте тепло, що сколихнулось із новою силою, коли Станіслав випадково на нього наштовхнувся? Якщо він не людина, тоді чому відчуває це і чому він настільки одержимий цим почуттям? Яким почуттям? Яким, лісовик його побери, відчуттям?
— Ну-бо, скажи це ще раз, — попросив Єрем.
— Що? Що ти чудовисько?
Єрем важко вдихнув і потягнувся рукою до серця. Жар дійсно обпалював, розпікав сталеві ножі до білого відтінку, після чого ті впивались йому в серце.
Так, він нечисть. Він не людина.
Але ці слова, промовлені з огидою та ненавистю, викликали у нього ненависть до самого себе. Він прагнув стати людиною. Чесно хотів. І якщо Станіслав дивитиметься на нього інакше, то, можливо, воно того варте.
Але ні, той не забуде. Ніколи. Ніколи не дивитиметься так, як на Марену, ким би вона йому не була.
Це злило, гнівило, змушувало темряву довкола нього клубочитись та вириватись назовні.
— Так, — на диво спокійно для свого стану відповів Єрем. — Я нечисть. Монстр. Я… нічого не відчуваю. А ще… ніколи нічого не роблю задарма.
Єрем все ще не повернувся до Станіслава лицем: завмер, дивлячись у землю із розумінням, що Станіслав його ніколи не прийме. Ніяким: людиною, монстром, звіром — неважливо.
За його життя він заплатив десятьма іншими. Чому не має платити сам Станіслав?
Темрява у ньому радісно залоскотала нутрощі, заполонила голову, дурманячи розум. Він монстр, і він може цим скористатись.
— Знаєш, я можу легко тебе вбити, — прошепотів Єрем. — Для Лісу ти не важливий.
Станіслав хотів відсахнутись, проте темрява, що вже стелила землю, немов знерухомила його ноги, не дозволяючи зробити жодного кроку назад.
— Але важливий для мене, — пошепки продовжив той, навіть не знаючи, чи почув це сполоханий Станіслав, чи ні. Проте той не розчарував Єрема: витягнув ніж, наставляючи його на хлопця, а коли зрозумів, що не дістане, то приготувався кидати.
— Я врятував тебе, і ти даси мені дещо натомість, — пообіцяв той. Станіслав на мить завмер, опускаючи ножа.
— А опісля? — недовірливо перепитав він.
— А опісля ми повернемось до Марени і вдамо, що не було жодних мавок. Обіцяю.
Єрем нарешті повернувся до Станіслава лицем. Той встигнув опанувати себе, сховавши будь-який натяк на минулий страх. Так само як і сховав лезо до піхов.
— Забери це, — скомандував той, вказуючи на пітьму, що встелила землю. Та за мить зникла, після чого Станіслав хотів зробити крок назад, проте передумав: він не повинен відступати, не повинен показувати страху. — Чого ти хочеш?
— Чого я хочу? — пошепки перепитав Єрем.
О, він хотів забагато. Хотів усього Станіслава, хотів приборкати його. Хотів собі його тіло, руде волосся, його очі.
Дикий жеребець, от кого йому нагадував Станіслав. Незламний, коли діло доходило до Єрема, проте ставав таким покірним конем, варто було з’явитись мавці.
Хотів чути слова, промовлені лише до нього; хотів відчути дотики, призначені лише для нього; хотів бачити погляд, звернений лише до нього.
І при тому хотів забрати із грудей шалений жар, від якого вже починали пашіти щоки.
Хотів забути все, що відчував до цього. Хотів поринути у темряву, зраджуючи людські почуття.
І одночасно хотів, щоб вони заволоділи ним до самого кінця.
— Чого? — з натиском повторив Станіслав. — Золота? Дорогоцінних каменів?
— Ні-ні, — пролепетав Єрем. — Ні.
Хотів його.
— Тоді просто скажи, і покінчимо з цим, — впевнено мовив Станіслав. Він не мав жодної гадки, що в нього може бути такого, чого немає у… нечисті. Чим він може стати корисним. Одночасно з тим надіявся, що Єрем нічого не проситиме, а просто відпустить.
Попри свою натуру, він видавався доволі непоганим. До цього моменту. Станіслава настільки захопили похмурі думки, що він не одразу усвідомив, що Єрем нарешті щось промовив.
— Що? — перепитав той, дивлячись на хлопця, який виглядав незвично. Завжди був блідим немов смерть із такими ж холодними очима, зараз же пашів, важко дихаючи, із дивною сумішшю ненависті і благання в зіницях.
— Поцілунок, — повторив той. — Ось чого я хочу.
На мить Станіслав забув, як дихати.
Поцілунок? Той хоче поцілувати Марену?
Спонтанні думки розбились об стіну нерозуміння, чому той питає про це у Станіслава? Питає дозволу охоронця? Боїться, що якщо він зробить це самостійно, то Станіслав його вб’є? Але чи не треба тут питати саму Марену?
— До чого тут я? — спантеличено запитав той, від чого опішив сам Єрем.
— Як до чого? — перепитав, думаючи, що йому просто почулось.
Раптово щось вдарило по грудях Станіслава, вибиваючи все повітря, удруге.
“Як до чого?”
Марена тут ні до чого.
Що, в ім’я всіх богів, має це означати?
“Поцілунок. Ось чого я хочу”. І Марена дійсно тут ні до чого.
Станіслав хотів миттєво заперечити, проте потім пригадалася та темрява, що покірливо скувала його ноги, не дозволяючи відступити. А якщо при відмові вона стиснеться довкола його шиї?
Пальці сіпнулись і хотіли потягнутись до ножа, як Станіслав знову завмер.
“Але для чого йому загадувати таке бажання? Чи мені тоді все-таки не почулось?”
“Для Лісу ти не важливий. Але важливий для мене.”
“Ти ідеш зі мною! Марена тут буде в безпеці. Тобі буде безпечніше біля мене.”
Раптово Станіслав засміявся: такі роздуми були настільки фантастичними, що він і зрозуміти не міг, як йому таке могло спасти на думку.
А потім він різко замовкнув, завмираючи і впиваючись у Єрема поглядом.
“Або той просто хоче мене принизити. Або він… просто схибив. Це смішно.”
Єрем ніяк не реагував, хоча всередині бурхало полум’я. Його дратувала реакція Станіслава, що ніяк не хотів давати свою відповідь. Тож, щоб змусити того пришвидшитись, Єрем зробив крок уперед. Станіслав — крок назад, проте лише наштовхнувся спиною на дерево, якого, він міг поклястися, там ще секунду тому не було.
З одного боку, Станіслав міг вже вдруге померти і його знову рятував Єрем, з іншого… це був Єрем. Що він думав, коли вимагав у вигляді плати поцілунок? Це взагалі нормально для…
“Точно, він же нечисть, — нагадав собі Станіслав. — Мавки, русалки, він, ким би не був, вони всі падкі на такі… речі. Тоді цього варто було очікувати.”
— Добре, — нарешті відповів той. Нехай це буде ударом по його самолюбству, та угода… є угода, і якщо Станіслав міг померти, звичайний поцілунок був нічим у порівнянні з тим, що могли з нього вимагати.
Раптово дихання Єрема пришвидшилось, стало неритмічним, немов прямо зараз він намагався стрибнути у прірву. Дійсно намагався, бо Станіслав нею і був. Прірва, об дно якої він розіб’ється на смерть.
Єрем невпевнено підвів руки до лиця Станіслава, що попри свої ж слова втиснувся у дерево, намагаючись опинитись якомога далі. Ковзнув по шкірі, якою декілька хвилин тому водили огидні пальці мавки. Хотілось ці дотики перекрити, залишити лише свої, залишити надовго.
Одна рука потягнулась далі — до рудого волосся, перебираючи поміж пальцями, несильно стискаючи, немов перевіряючи, скільки Станіслав витримає, а коли засичить від болю; проте той не реагував: впився ворожим поглядом у Єрема, чекаючи, коли той нарешті це все закінчить.
Єрем завмер у сантиметрах від губ Станіслава, притулившись до його грудей своїми і вслухаючись у дивне нерівномірне чуже серцебиття. Не таке, як тоді. Живе. Серцебиття Станіслава. Напружене, боязке, вичікувальне.
Це дійсно його прірва. Безодня, у якої навіть не буде кінця.
Єрем поцілував його різко, всіма силами втискаючи у дерево позаду та забуваючи саму суть поняття “людського”. Був звіром, що нарешті наздогнав жертву, впиваючись у неї своїми зубами й вустами; звіром, що завів жеребця у пастку; що поступово брав контроль, змушуючи Станіслава зашипіти, коли волосся на потилиці болісно відтягнули, а іншою рукою Єрем стиснув його шию, відчуваючи під пальцями пульсування крові в артеріях.
Мало, мало, було до біса недостатньо.
Єрем відчував, як жар у ньому все більше перетворюється на непідконтрольне вогнище. Хотів виплеснути його всього на Станіслава.
Ковзнув язиком поміж його вуст, та лише наштовхнувся на міцно стиснуті зуби.
— Ну-бо, — зламано прошепотів Єрем. На межі божевілля. —Станіславе, прошу тебе.
Та на прохання Станіслав лише потягнувся руками вперед, хапаючи Єрема за плечі із замірами відштовхнути. Свою частину він виконав. Поцілунок відбувся. Тепер з цим треба було закінчити.
— По-доброму з тобою не виходить, правда? — надірвано продовжив Єрем. Рук не відпустив, лише сильніше стиснув пальці, змушуючи хватку Станіслава ослабнути. Знову наблизився до лиця того, повільно проводячи по нижній губі хлопця своєю, видихаючи йому в рота та знову заплющуючи повіки.
Нехай у спробах відштовхнути, проте Станіслав до нього доторкнувся. Обхопив його плечі, стиснув на них пальці майже до приємного болю.
А тоді стало темно.
Темрява, що хмарами вирвалась із тіла Єрема, оточила їх, затуляючи від світла чи поглядів допитливих мавок, та разом із язиком хлопця ковзнула поміж вуст Станіслава, змушуючи того розціпити зуби. Пальці на плечах Єрема навпаки стиснулись міцніше. Не щоб відштовхнути, а щоб знайти якусь додаткову опору і не впасти.
Пальці мілко затрусились. Все тіло почало тремтіти, коли його — майже безвольного — з новими силами до болю втиснули в кору дерева.
Він не міг відрізнити, де були руки Єрема, а де згущена темрява ковзала його тілом, проникаючи під сорочку, закручуючись довкола ніг, повільно повзаючи вздовж промежини і такими реалістичними пальцями стискаючи його сідниці. Відриваючи його від землі і змушуючи принизливо стискати пальці на плечах Єрема ще міцніше. Зі всього реального відчував лише їх та язик, що обплів його власний.
Станіслав спробував запротестувати, та це лише розбурхало Єрема сильніше, бо прозвучало немов здавлений стогін. Насправді ним і був, адже по тілу хлопця з усіх боків ковзали “руки”, проникаючи під одяг та стискаючи шкіру.
“Це вже точно не схоже на просто поцілунок”, — по-дурному подумав Станіслав, і це єдине, на що вистачило його свідомості у цій темряві.
Єрем з глухим безсоромним звуком нарешті відсторонився від губ Станіслава, дозволяючи тому вільно вдихнути, але секундою пізніше зімкнув зуби на його шиї, прикусюючи пульсівну артерію та відчуваючи, як під тонкою шкірою жебонить кров. Провів по ній язиком, ковзнувши трошки вбік, а тоді втягнув шкіру у себе, повільно — занадто повільно як для того навіженства, що відбувалось навколо — посмоктуючи.
Темрява розвирувалась ще більше, коли Станіслав здавлено застогнав, варто було пальцям на його волоссі стиснутись міцніше, тягнучи потилицю донизу і змушуючи того відкрити ще більше оголеної шкіри на шиї.
Хотілось чути це ще, ще, ще, ще.
Зараз Станіслав був покірним. Стогнав податливо. Проте все ще агресивно стискав пальці на плечах Єрема, і той розумів, що варто йому на мить зупинитись, як рудий візьме контроль і відштовхне того. Тому не зупинявся, вже не знаючи, як міцніше притиснутись до тіла того чи що ще обхопити губами; не знаючи, куди подіти темряву, яка остаточно вийшла з-під контролю і проковзнула під пряжку ременя Станіслава, від чого той вигнувся дугою і коротко простогнав.
— …ве! …реме!
Єрем незадоволено зупинився, так і не розціпивши зуби, що зімкнулись на ключицях Станіслава. Вслухався у щось поза такою приємною темрявою, після чого роздратовано видихнув.
— Станіславе! Єреме!
“Прокинулась, чугайстрова донька”, — продумалось Єрему перед тим, як його різко штовхнуло назад, а опісля й осліпило.
Він вже й встиг забути, що поза коконом темряви був ранок із яскравим сонцем і безхмарним небом. Тим, що зараз його найбільше дратувало.
Він, все ще прикриваючи очі долонями, підняв погляд на Станіслава, який ледве стояв на ногах, важко дихаючи і злякано — а настільки наляканим Єрем його бачив уперше — охоплював себе руками.
— Не смій, — розлючено прошепотів він. — Не смій більше… до мене наближатись.
— Станіславе! Єреме!
Він окинув Єрема таким поглядом, немов волів його вбити прямо зараз і єдине, що його зупиняло — це крики Марени. А опісля пройшов повз, навмисне штовхнувши його плечем.
Єрем хотів зупинити того. Попередити про розірвану на комірі сорочку чи шию, на якій важко було знайти не позначене Єремом місце, проте він змовчав. Притулився чолом до кори дерева, важко зітхаючи, і заплющив очі.
Він перекрив дотики Зеленоокої. Позначив. Привласнив. І при тому замість звичного жару всередині розповзався скажений холод. Такий крижаний, як і погляд Станіслава.
Станіслав дійсно був його прірвою, що не має кінця.
Єрем падатиме вічно, одночасно з тим кожної секунди згораючи.
Не в змозі насититись. Не в змозі зупинитись. Не в змозі жити.
Тепер Станіслав дивитиметься на нього відповідно — як на монстра. Ось, хто він. І навіть якщо опісля він стане людиною, ця темрява продовжить виїдати його зсередини. Бажання доторкнутись до Станіслава виїдатиме його зсередини, допоки остаточно не поглине все його єство і він не зійде з глузду.
Вже сходив.
І сходитиме з глузду вічно.