#moonchaistory #Ліс #Юліаворони #S #F #В #ВПроцесіНаписання
3 розділ. Шлях до зцілення
Стоячи перед такими знайомими серцю дверима, Юліан відчував, що всередині все стискалося від спогадів давно забутих днів.
Минуле впивалось гострими шипами в його розум, змушуючи водночас відчувати приємну ностальгію та жахливий біль, що виїдав все всередині, пропалюючи навіть кістки.
Юліан провернув ключ, щось клацнуло, й двері з гучним скрипом відчинилися. Руки одразу спітніли та стали липкими й неприємними на дотик. Здавалося, що Юліана навіть затрясло. Згадувалося, як він з криками виходив звідси та грюкнув дверима прямісінько перед носом матері, крикнув, що більше сюди не повернеться, якщо його навіть не намагаються зрозуміти. Але все ж повернувся… Повернувся з болем, відчаєм та сильною тугою за матір'ю. З якою не встиг помиритися під кінець, навіть запізнився на похорони, як завжди все зіпсувавши.
Кров у вухах віддала тихим шумом від чого перед очима враз темніло. Очі почали щипати, а по щоках скочувались прозорі сльозинки, падаючи донизу. Він навіть забув про хлопця ззаду, який ніс його багаж. Забув про все і просто плакав, не в змозі зробити крок вперед.
— Це… Ні.. Так не мало б статися.. чому все так?! ЧОМУ! — закричав чоловік, обіймаючи себе руками.
— Це.. моя провина…мамо… — тихо прошепотів він закриваючи обличчя руками… Це розчулило Ворона, йому було дуже шкода чоловіка. Бо він розумів, як це: втрачати когось.
Зрозумівши, що у Юліана почалася істерика, Ворон нервово засіпався й, зітхнувши, зашурхотів чемоданами, ставлячи їх додолу. Він підійшов ближче до нього, обережно торкаючись його плеча. Серце одразу пришвидшило свій ритм, і він нервово ковтнув збираючись з силами. Як можна втішити людину? Він ніколи цього не робив… Тому нічого іншого не залишалося, як зробити все по-своєму.
Ворон тряхнув Юліана, а той лиш закліпав на нього своїми великими, бездонними, небесними очима повними сліз, і заплакав ще сильніше. Не знаючи, що робити, чоловік лиш невпевнено глянув на нього та намагався якось виправити ситуацію.
— Гей… Пане Юліане все добре, ви ні в чому не винні це просто, це… — не встиг він договорити, як його раптово схопили й обійняли, вибиваючи все повітря із легень. Заціпенівши на місці він витріщився кудись у стіну, забуваючи як дихати й взагалі про все на світі.
Серце почало шалено битися, нервозність пробрала його з ніг до голови, адже подібні моменти давалися йому досить важко. Тому він молився всім богам, аби Юліан цього не помітив. Намагаючись зберегти холоднокровну маску на обличчі.
Але здається, що чоловік взагалі не звертав на це ніякої уваги: усе, що залишалося, — то лиш поривчасто зітхнути, та обійняти у відповідь, сподіваючись, що це якось йому допоможе, і борючись зі своїми почуттями. Постоявши так деякий час, вони опустилися на підлогу, сіли прямо на там, не звертаючи увагу на те, що вона була не дуже то й чистою. Ворон оперся на стіну, а білявий чоловік уткнувся носом йому в шию, шукаючи підтримки.
Вони просиділи так деякий час. Юліан тихо плакав, а Ворон лиш ніжно погладжував його по спині й волоссю, заспокоюючи й тихо шепочучи слова підтримки.
— Все добре, все добре… Ви не самі. Я поряд Юліане…
«Га? Я назвав його по імені і на ти, як незручно вийшло… Та.. Зараз це не дуже важливо. Важливо те, що ж мені робити? Чим допомогти йому…?» — піджавши губи, він все ж наважився щось сказати.
— Хааа… Пане чи можу я дещо вам сказати?
— Мгм… — гмикнув Юліан собі під носа, дивлячись кудись в стелю.
— Я насправді…. Не дуже вмію підтримувати, але все ж скажу вам дещо, — набравши повні легені повітря, він продовжив, а Юліан тим часом завмер на місці.
— Ви не винні. І ніхто в цьому не винен. Люди помирають і це нормально… А ваша мама.. Впевнений вона б теж не хотіла, щоб ви руйнували себе. Знаю вам важко бо це була близька вам людина та.. Можливо я звісно чогось не знаю, але… Не хотілося б, щоб така хороша людина, як ви, погасла у мене на очах.. — очі знову ставали вологими, і Юліан лиш сумно усміхнувся, відпустивши нарешті чоловіка і сівши поряд з ним, опираючись на стіну. У голову знову врізався образ матері та її сяюча посмішка. Очі почали набиратися вологою.
«Він має рацію… Вона б цього не хотіла», — Юліан глянув на відкриті двері, перевів погляд на Ворона, який на нього стурбовано дивився, а потім зашурхотів карманами, дістаючи звідти два льодяники, простягаючи одну чорнявому чоловікові. — «Точно..»
— Кхм… Це все чим я можу віддячити тобі, але обіцяю, що в наступний раз буде краще. Якщо тобі не хоче…
— Ні, все добре. Дякую, — посміхнувся він, беручи запропоновані солодощі і притискаючи їх до грудей. А потім поклав їх в карман.
Вони так і не зайшли в квартиру, сидячи біля входу, з чемоданами поряд, й весело сміючись.
А потім Юліан глянув на Ворона і хитро посміхнувся до нього.
— До речі, тобі звідки знати, хороша я людина чи ні. Може я взагалі якийсь маньяк… — пробуркотів він, усе ще усміхаючись та витираючи сльози запропонованим йому носовичком. Він ігнорував здивоване обличчя, яке з'явилося всього на мить.
На душі неначе стало легше, і той камінь, який душив його, ніби почав руйнуватися й осипатись. Тому, відкинувши голову назад, він посміхнувся про себе, очікуючи, що скаже чорнявий чоловік, який так нервово перебирав руками.
«От хто мене за язика тягне… Не скажу ж я йому, що фанат… Господи прости».
Прочистивши горло, він відвів погляд та, хоч і не впевнено, але почав говорити.
— Кхм… ну, знаєте… чуйка… У мене дуже хороша інтуїція — це у нас сімейне… Я хоч і двоюрідний брат Магди, але теж щось вмію… ну знаєте там містика всяка і... — Юліан його вже не слухав і лиш вирячився, не вірячи тому, що почув. Намагаючись переварити інформацію, він хлопнув себе по чолу долонею.
— Що?! Ти брат Магди? — він провів оцінючим поглядом зверху до низу, Ворон на це лиш недовірливо прижмурив очі.
«А я думаю, чого вони так схожі… він же її копія, от тільки чоловіча, вища і ширша хах…»
— Ну.. взагалі то так, якщо вам цікаво — я розповім вам більш детально, але тоді, коли ви відпочинете.
«Я радий, що йому стало легше… Але я все одно трохи збентежений…»
Піднявшись з підлоги під все ще здивований погляд пари блакитних очей, Ворон отряхнувся та поправивши свій одяг, посміхнувся й простягнув руку з наміром допомогти. Чорне волосся, яке до цього було укладене, зараз було скуйовджене та пасмами спадало на очі.
— Як щодо зустрітися завтра? Якщо вам звісно цікаво, — серце пропустило удар, а потім ще один і ще. Дивний і водночас такий знайомий прилив почуттів накрив його ударною хвилею, відкидаючи розум кудись далеко за сонце. Але це було…приємно?
Прикусивши губу, Юліан лиш відвів свої червоні від сліз очі в сторону, та все ж простягнув руку у відповідь, міцно хапаючись. Ворон на це гмикнув і потягнув його на себе, піднімаючи з холодної підлоги. Потім узяв чемодани та заніс в квартиру, ставлячи біля якоїсь тумбочки і намагаючись не подавати сильної зацікавленості.
Юліан же, все ще стурбований своєю реакцією, так і стояв на місці не рухаючись поки його не вивів з роздумів чийсь голос.
— Пане з вами все добре?
— Га..? Ти щось казав? — зітхнувши Ворон лишень заперечено похитав головою.
— Ні. Тільки кажу, що вам все ж треба відпочити, а мені вже час їхати. Тому… До зустрічі. — тільки-но чоловік розвернувся і рушив, щось в Юліані перемикнулось та він схопив його за руку, утримуючи на місці.
—Еее.. почекай.
—Так?
«Чому я схопив його, чому, чому…»
— Ем…ну… дай мені свій номер телефону! Ти ж сказав дзвонити тобі якщо що, і…
— Я зрозумів, одну секунду. Тільки… — чоловік перевів свій погляд на руку Юліана, яка все ще утримувала його, а потім на нього самого.
«Господи милостивий… моє серце не витримує вже цього»
— Га? — здивовано закліпав світловолосий чоловік також перевівши погляд на їх руки.
— Ой! Тисячі вибачень…
— Нічого.. Але щодо цього… Секунду, у мене мав би бути ваш номер, зараз просто вам зателефоную.
«Та… мій номер звідки… тільки не кажіть що..»
— Звідки у тебе мій номер? — скептично піднявши одну брів, запитав Юліан, беручи до рук і свій телефон теж.
— Маг.. кхм… Пані Магда дала, сказала на екстрений випадок, якось так.. О, гудок є…
— Он воно як… — телефон в руках раптово завібрував, але замість того щоб скинути дзвінок Юліан взяв слухавку і приклав до вуха, посміхнувшись й нахиливши голову в бік, блиснувши своїми блакитними очима. Ворон повторив те саме.
— То.. До зустрічі? Побачимось завтра?
— Так, — лиш зумів видавити із себе Ворон.
Вони розійшлися, а на душі Юліана тепер вирував спокій і тепло. Все тільки починалося.
«Треба було запитати, як його насправд звуть… Не підписувати ж його, як «Ворон».. Або підпишу, як «Пташеня», хє-хє».
Ворон же, спустившись до своєї машини і сівши в неї, тільки зараз зміг спокійно видихнути.
Його серце ходило туди сюди і він зашарівся настільки, що на його блідому обличчі почав виступали червоний рум'янець.
— Мати милостива… я точно не витримаю цього..
Глибока ніч вже пробивалася у вікна, запрошуючи людей в глибокий сон, але тільки в одні вікна пробивалося місячне світло, осяюючи все, неначе зачароване. У каміні горів палаючий вогонь, жовті, помаранчеві язички перепліталися одні з одним неначе витанцьовуючи, а за столом поряд сиділа чорноволоса жінка з розкладеними перед собою картами таро.
— Золотистий клубок переплетених ниток, нарешті почав розплутуватись… А мої карти ніколи не брешуть, цікаво…
—Що ти кажеш люба? — зеленоволоса жінка повільним кроком підійшовши до крісла, обійняла іншу жінку зі спини. Ніжно проводячи руками по шиї, плечах і опускаючись все нижче, кинула зацікавлений погляд на стіл.
— Знову гадаєш, Магдо? І що карти шепочуть тобі на цей раз?
— Що нас очікує щось дуже цікаве.
Які ж вони бууубииии 😭❤️