Білий папір, чорні спогади

#N #B #Міні #Закінчений Попередження: тут немає конкретного сюжету чи персонажів, це більше роздуми персонажа. Не приймати все близько до серця.

Шелест листків. Стукіт пластику. Швидкі рухи ручкою, що створюють текст. Один рядок округлого почерку за іншим. Чорт, не та літера. І де коректор? Стукіт об папір. Тепер далі, потім допишу літеру. Невже я знову записую, як проходять мої дні? Стільки щоденників було, але жоден з них не так приємно та легко вести. Більші, менші. А як мені подобалося обирати для цього блокноти. Їх було так багато. Зараз я не купую стільки. А як я скаржилася там на те, що мене ніхто не любить і як несправедливо до мене відносяться. Хах. Якою дурною дитиною я була. Егоїстичною та самозакоханою. Такою і залишилася, але це стало не настільки помітним. Хоча мої дії та думки напевно мали якесь пояснення. Не пам'ятаю, коли мені казали, що люблять чи щось схоже. З часом до мене дійшло, що вони і так багато для мене роблять. А я забагато прошу. Як завжди. Через це я думаю, що сама винна і повинна дати щось в замін. Може дещо і є цим, частково. Я люблю робити невеличкі сюрпризи, якщо це можна так назвати. Піщинка в купі піску, що виринає з льодяних долонь. Дрібниця про яку забудуть. Але мені це подобається. Купувати солодощі, будь то шоколад чи цукерка та давати їх комусь із родичів. Мамі, сестрі, двоюрідному братові. Або ділити на усіх те, що вже є в мене. Раніше я шукала привід, чому я так роблю, але з часом припинила. Його немає. Я просто відчуваю, що маю зробити це, що вони заслуговують на це. На більше аніж я можу їм дати, на когось кращого за мене. Я часто починаю переписку першою. Хоча це буде перебільшенням з мого боку. Але мені ніяково, якщо мені напишуть, а не я. Так незручно. Здається, що я довго не писала людині, наче ігноруючи її, повернувшись до неї спиною. Так хочеться підтримати діалог, але важко знайти потрібна слова. Якщо я зроблю щось не так? Хоча останнім часом вибору немає. Коли твої подруги в інших містах, це єдине, що залишається. Але з ними завжди весело та класно. Як весело нам було, коли ми гуляли. Усі в різному одязі. Я в футболці і шортах, одна подруга в светрі та комбінезоні, а інша в худі і джинсах. Обожнюю весну, коли не знаєш, що одягати. Хоча так завжди. Я пам'ятаю, коли ми йшли в їдальню, була температура близька до нулю і усі були в куртках, а я йшла в тонкій сорочці. Ми завжди жартуємо про те, що я Термінатор. Але я дійсно не сильно мерзну і практично ніколи не хворію. Нудно, якщо сидиш сама, бо подруги захворіли. А ще незрозуміло чому, але ми лазили куди могли і потім все взуття було в реп'яхах. Як ми сиділи в піцерії, побачили однокласницю і сподівалися, що вона нас не помітить. Як з подругою грали в ігри, читаючи за різних персонажів, дивилися мультфільми. Як на мій день народження пішли в кіно і фотографувалися біля афіш. Я тоді ще підстригла волосся. Як ми їли суші, а потім ходили на атракціони. Можливо це та частина спогадів, яку я не так часто переглядаю. Усі приємні моменти, які колись були дійсністю. Їх так багато і мало водночас. Але часто за ними я мимоволі згадую погане. Те, що так хочеться забути. Я завмираю. Спогади проносяться в голові. Як на мене розгнівано говорили при усьому класові і я розплакалася. Як мене вдарило качелею і побило коліна й лікті. Як чашка тріснула і кип'яток лився на мої ноги. Як я сиділа на дереві і до крові стискала руку. Як плакала через те, що зустріч з подругою відмінилася. Як мені здавалося, що я щось чую чи бачу. Як лежала не рухаючись, бо здалося, що по мені повзе змія. Як дитиною щодня билася з сестрою. Як одного разу через неї подряпала лоб. Як кусала губи до крові. Як холодне лезо розсікає мої руки. Аж відчуваю це хвилювання. І знову це почуття. Неначе ти статуя, не можеш зробити будь-які рухи. Спекотно. Рука підло трясеться, повиснувши у повітрі. І ти стоїш в одному положенні, твої очі дивляться туди, де буде рана. Замахуєшся і... Не робиш це. Ти не впевнена. І через кілька рухів, проливається перша кров. Це точка, коли немає шляху назад. Ти не можеш зупинитися, ти думаєш, що потрібно більше і глибше. Ніколи не буде достатньо. Дурна звичка від якої важко позбутися. Але часом все до цього зводиться. Не усвідомлено. Погано, погано, але тільки таке приходить до мозку, якщо він ще залишився. Одне за одним. Чому? Чому завжди так? Думки про майбутнє. Я їх ненавиджу. Вони постійно вбивають мене із середини. Я просто не бачу себе далі. Ніким і ніде. Або дуже розмиті перспективи гарного життя з подругами або смерть. Часто в голові постає проста річ. Що якщо я закічу все тут і зараз? Або мене щось вб'є чи зламає мені кінцівку? Що якщо я проткну руку ручкою, що тоді? Гррр. Хлопок. Блокнот загорнутий і повернений на місце. Стукіт і ручка знову в пеналі, як і коректор. Та пішло во усе. До біса цю справу, потім допишу. Ненавиджу, коли думки переповнюють мою голову, особливо такі гнітючі. Наче мені і так не вистачає. Краще піду, вип'ю чаю. Завжди краще за чорні спогади. Що ж буде далі?