#Оріджинал #Агнст #В3 #ВПроцесіНаписання #СмертьГероя #Самогубство
"Чому ми так любимо слухати історії про інші світи? Тому, що герої, які туди попали можуть скинути з себе проблеми і просто насолоджуватися життям. А містичні випадки? Можливо, нам не вистачає адреналіну? Там завжди йде жвавий хід подій, який ми рідко коли можемо дозволити у реальному житті.
Ми живемо заради подій. Ми створюємо свої історії і нам цікаво чим вони закінчаться: дружба, ворожнеча, кохання...
Але що, якщо історія, яку ми створюємо, не тільки про нас? Що, якщо вона впливає на життя інших людей? І чи ми завжди можемо контролювати наші дії і наслідки?
Я навіть не уявляю, як люди пишуть книги. Як у них виходить перенести світ з голови у реальність? Це ж складно. Я справді, намагалася...
Може, написати про те, як герой попав у фантастичний світ? Кліше. Романтика? Не хочу. Пригоди? Які ще пригоди, якщо я не виходжу з дому? Історичний жанр? Не розбираюсь. Жахи? Точно буде штамп. Детектив? Ха, а може ще психологія? Біографія? Моє життя нудне і нікому не цікаве...Тож про що писати? Ідей цілих нуль!" — я відклала планшет в сторону.
Потім я зрозуміла, в чому біда. Мені бракувало досвіду. Як писати про життя, якщо в мене ніколи не було стосунків, або дитини, або я не бачила, як хтось помирає? Брешу. Нещодавно померла моя бабуся. Виявилося, що я за нею дуже сумую.
Коли мене спитали, що я буду робити далі, у мене не знайшлося відповіді. Весь час я жила без цілі в житті.
Буває так погано, що не знаєш як про це розповісти. А власне, кому? Людина, яку я вважала рідною виявилася — ідеалізованим образом, який я сама ж і придумала...
Я зробила і ще один ковток і дістала блокнот.
Скоро я помру — я вже була сильно п’яна.
Я не мислила холодно. Я просто прийняла це як факт. Мене вже нічого не хвилювало і я голосніше включила музику. Я була як зомбі — вже не було жаги виживати. Мені було все одно.
Я не хочу жити — це було безглуздо, адже я знала, що не завдам собі шкоди. Я просто не вірила у своє жалюгідне існування. Чому я так довго живу? Треба зробити музику ще голосніше. Щоб ніякі думки не змогли пробратися через цей п’яний мозок. Треба більше залити в себе алкоголю. Це вже не смішно. Мені погано від думок. Чому натхнення завжди приходить так не вчасно? Я не достатньо п’яна. Потрібно усе забути. Що ще написати? Так важко написати щось... зрозуміле.
Хочу сконати. Мені погано — я не помічаю дрібниці у реальності. І я продовжую це робити. Нехай мій потік думок не зупиняється. Мене ніхто не спинить. Чому це так відрізняється від сну? Вони ж ніколи не брехали...
Це безглуздо, це — безумство, довіряти комусь. Чому це досі не зрозуміли? Головна причина того, що люди все ще довіряють іншим, полягає в тому, що людина є соціальною істотою і потребує спілкування та взаємодії з іншими людьми.
Треба спішити, мої думки плутаються.
«Я втомилася. Я реально втомилася знаходитися у режимі постійного виживання. Це нелегко — боротися із собою. Можливо, я просто збожеволіла? Або це просто сон? Я не знаю. Я нічого не знаю: ні про себе, ні про всесвіт. Ніби я все стерла. Я все забула з самого початку. Я знала, що все це даремно. Ти ніколи не зможеш бути ідеальною. І боги теж не ідеальні. Зараз мені погано. Може, через деякий час, прочитавши це знову, я зрозумію що написала нісенітниці. І такого насправді ніколи не було. Але я не буду зупиняти думки заради такої дрібниці. Мені треба виговоритися. Зараз мої думки схожі на спробу штучного інтелекту написати щось важливе. Хтось назве це натхненням. А хтось скаже — «божевільна, попридумувала тут всякого. Схаменись і живи спокійно. Як і всі.» Бо всі змирились. І я в їх числі. Але я не бачу сенсу. Та й навіщо він мені? Я хочу абсолютне ніщо. От і все. Ні життя, ні смерті. Вічний сон, без думок і переживань. Я відчуваю, що прийшла не туди, де я мала з’явитися. Щось заставило мене погодитися із цим вибором. Так правильно, це не треба забувати. Це пусті слова. І по волі долі я спинюся на цьому місці. Але я не відкидаю варіант, що знову проснуся. Може, мене заставлять це зробити. Але на цьому етапі я не хочу. Сьогодні я вирішила, що це все не має значення. Я вже не хочу жити з цими болями, з цими думками, з цією порожнечею. Я хочу знайти спокій.
Я не знаю, що буде далі. Можливо, я знайду відповіді на свої питання в іншому світі. А можливо, все закінчиться тут і залишиться тільки спогад про мене.
Я не знаю, що написати далі. Можливо, це все, що я хотіла сказати. Можливо, це все, що залишилося в мені.
Я просто хочу сказати, що я була тут. Я жила. І хоча це все може здатися безглуздим, я все ж таки сподіваюся, що хтось зможе знайти в цьому хоча б крихту сенсу.
Я справді старалася зупинити це. І пробувала заглушити.
А комусь, вдалося?»
Передсмертна записка готова. Сьогодні я помру. Рішення про самогубство не було спонтанним. Я обдумувала його приблизно місяць. Цього часу було достатньо, щоб рідні та близькі могли зупинити мене. Зрештою, вчора я зустрілася із подругою і дала їй інструкції на випадок, «якщо зі мною щось станеться».
Але ніхто не зупинив мене. Ніхто не зрозумів, які муки я переживаю. Я не знаю, чи зможу я виправдати своє рішення перед богом, але я втомилася від болю і страждань. Та й хіба він не має знати, що я відчуваю? Я була самотньою і нещасною. Я знаю, що мої близькі будуть сумувати, але я сподіваюся, що з часом вони зможуть зрозуміти мої мотиви.
Я прошу прощення від своїх близьких і друзів, які залишаються на цій землі. Я не хотіла, щоб моє життя було таким, але я не знайшла іншого виходу. Нехай моя душа знайде спокій.
В один прекрасний момент кожен з нас розуміє, що життя — це всього лише життя і ніякого смислового навантаження воно не несе. Все, що створила людина, інакше як дурницею і не назвеш, і власне нікому це не потрібно. В цей момент приходить усвідомлення власної нікчемності, порожнечі... І осяяння — жодного сенсу в житті немає...
А раз немає сенсу, значить немає і причини, першопричини існування, в такі моменти найсильніші з нас стрибають з дахів, вішаються, ковтають пігулки в небезпечних кількостях, а слабкі починають хандрити, гаснути, і поступово, повільно переходити зі стадії буття в небуття.
Мені постійно не давали спокою різні болі в тілі: ниючі, гострі, пекучі... Я не зверталася до лікарні з декількох простих причин: кожного разу боліло щось інше — раз, і болі не були такими постійними, щоб на них звертати увагу, хоч вони і спричиняли дискомфорт — два. Ну і грошей не було на обстеження — три.
Протягом кількох місяців я прокидалася із відчуттям, що світ розпався на шматки. Життя саме по собі втрачає сенс, воно лише ємність, яку треба чимось наповнити. Тільки ємність нічим не наповнюється. Вставати я не бачила сенсу. Чекати від життя було нічого. Я не прала одягу й не мила волосся з однієї простої причини: це здавалося мені безглуздим. Яким абсурдом було б митися одного дня, щоб знову митися наступного. Сама лише думка про це накривала мене втомою. Хотілося робити все раз і назавжди, щоб махом із ним покінчити. І чому все, що роблять люди навколо, здається мені цілковитими дурницями — адже вони всі зрештою неминуче помруть. Якщо я задовольню усі свої примхи, моє життя втратить сенс. Було так погано, що я вирішила, що не хочу жити далі. І я почала обдумувати способи. Не пам’ятаю моменту, коли з’явилася ця думка.
Ні на що не вистачало сил і щось постійно боліло. Наче з тебе зняли шкіру, але життя продовжується. Все-таки мене перевірили, пролікували, відхилень не знайшли, але дивні відчуття нікуди не зникли.
Я знала, що зі мною щось негаразд, тому всіляко давала своєму оточенню знаки. Але чомусь не могла сказати прямо.
Я намагалася пояснити мамі, що я не в порядку і це серйозніше, ніж просто поганий настрій через важкий період у житті. Але у відповідь я часто чула поради «позитивніше до всього ставитися», «що сталось – те сталось, треба жити далі. Посміхайся, намагайся мислити позитивно». Але це не допомагало. Депресія – це не втома і не поганий настрій, які зникнуть завдяки «позитивнішому ставленню до життя». Людина, яка перебуває у стані депресії, не може допомогти собі сама.
Я перестала взагалі що-небудь планувати на майбутнє. Мене питали – що буде за якийсь час, чи кудись поїдемо, чи зробимо щось разом, а мені було байдуже. Думала: що ви там собі говорите, мене це не обходить, бо мене тоді вже не буде.
Сиділа цілими днями вдома і поступово закинула своє хобі, яке взагалі-то давало купу позитивних емоцій та підтримки.
Зараз день, і я їду в місто, щоб закупити все необхідне. Сьогодні можна побалувати себе тортиком. І все одно смак не такий насичений як колись... Я повертаюся в село, беру велосипед, рюкзак зі спорядженням і вирушаю в ліс. Коло нього є великий ставок і я задумуюсь чи не змінити свої плани і не втопитися? Але все ж вирушаю за перевіреним маршрутом. Ось і це дерево. Я завершаю приготування і вмикаю музику в навушниках.
Біль... Я задихаюсь! Як болить! Але хіба емоціональний біль не сильніший?..
Мені страшно уявити, що я не впораюся і буду жити далі з цим відчуттям безвиході у власному тілі, коли я через невдалу спробу самогубства стану калікою.
Я вже не можу доглядати за папугою Сашою і кішкою Алісою, вони мої друзі, але мені здається, що я причиняю їм тільки шкоду.
Яскраве світло. Воно осліпляє і вже не дає надії на щось хороше.
Постійне фізичне і емоціональне насильство в сім’ї. Через це я завжди переживала, що мене хтось переслідує.
Постійне відчуття дежавю та віщі сни не давали мені спокою.
Father
And
Mother
I
Hate
You!