#Оріджинал #Агнст #В3 #ВПроцесіНаписання #СмертьГероя #Самогубство
Вдих. Я лежала на чомусь м’якому. На дотик як мох... Це був лише сон? Я розплющила очі. Досі у лісі... Мені не вдалося?
*Рев* — я почала швидко мислити: що це за звук? Тут ніколи не водилося великих диких звірів. Я присіла. Здається ускладнень нема. Я озиралася, в пошуках цього дивного звуку. Невже мене переслідували і врятували? Але чому я нікого не...
*Гарчання* — я встала. Що це за створіння? Схоже на людину, голе, з гострими зубами і довгими кінцівками... Байдуже, просто звідси утечу. Додому? Чому б і ні. Пхах, додому. Навіть якщо це не передсмертні глюки, мені вже все одно, тож, чому я тремчу? Моя задача все ще не виконана. Я глянула наверх, де мала висіти мотузка... Мала б. Перевела погляд униз — і о, чудо! Мій портфель лежав на місці. Я взяла рюкзак і заглянула туди — там лежали пусті пластинки від ліків і мій ніж.
*Хрипіння* — я стиснула рюкзак. Цих монстрів стало ще більше. Мені стало погано, від уявлення, як мене заживо роздирають на шматки. Все ж, тікати, було найкращим рішенням. Шкода, що було. Я помітила, як вони готуються до нападу, звужуючи кільце. Я швидко оглянулася навколо, шукаючи будь-який вихід з цієї ситуації. Мені здалось, що побачила вузьку стежку, яка вела вглиб лісу. Я не роздумуючи двічі, розпочала бігти в тому напрямку. Монстри вже були дуже близько, і я чула їхні зловісні крики за спиною.
Я бігла так швидко, як тільки могла, перестрибуючи кущі та коріння дерев. Мені здавалося, що я вже віддаляюся від монстрів, але раптом я впала в рів. Я зіткнулася зі стінами, і зрозуміла, що це була пастка. Я намагалася вилізти, але стіни були занадто високі.
Мені здалося, що це кінець, але раптом я почула голос.
«Пригнись!» — я присіла і в цей момент монстр справа упав. Я почала озиратися по сторонах, але нікого не побачила. Тим часом подоби почали по черзі падати.
"Якого гаспида ти не втікала?! Ти збожеволіла? Усі нормальні істоти намагаються Їх уникати, а ти..."
"Що ж, у такому випадку я — навіжена."
Взявши ніж, я відкинула вбік рюкзак і побігла в сторону монстрів. Я не можу завершити це все таким безглуздим чином. В мене немає сил жити далі. Я ніби не відчувала свого тіла. Мені здавалося, що я літаю. Мій розум був порожнім, але серце було наповнене бажанням помститися тому, хто так підло зі мною обійшовся. Я знала, що це була безнадійна справа, але я все одно бігла. Я не знала, скільки часу пройшло, але коли я дійшла до монстрів, я відчула, як моє тіло зіткнулося з їхніми тілами.
Я відчула біль, але він був не важливим. Я почала бити їх своїм ножем, використовуючи всю свою силу. Я не знала, як довго це тривало, але коли я зупинилася, монстри були мертві. Я відчула, як моє тіло впало на землю, але я не могла зупинитися. Я знала, що це було останнє, що я зробила, і я була задоволена.
Я знала, що моє життя було коротким і безглуздим, але я не могла припинити. Я думала, що це було неправильно, але я не могла змінити своє рішення. Я знала, що це було безнадійно, але я все одно зупинилася, коли мої руки безсило розтислися, впустивши ножа. І я була щаслива, що зробила це.
"Ти не знаєш майбутнього, ти не дожила до цього моменту. — Це сказав мій внутрішній голос — Ти повинна нарешті усвідомити..."
Темрява і... Сміх?
"Ха-ха, браво, моя дикунка" — я почула плеск у долоні — "Ну нарешті ти тут."
Я розплющила очі і почала оглядатися. Я не могла зрозуміти де знаходжусь і хто переді мною стоїть. А найголовніше — куди ділися ті кляті монстри.
"Ну? Так і будеш мовчати?" — хлопець засунув свої руки у кишені джинсів. Він виглядав аж занадто розслаблено.
"А чому я повинна щось говорити?" — я зневажливо відповіла, поки неспішно вставала, шукаючи свого ножа. Якщо таблетки і повішення не подіяли, залишається ще один спосіб. Стоп, що? Де він? Я ж його бачила! Чи це знову глюки?
"Його шукаєш?" — цей тип грався з моїм ножем! Але навіщо?..
"Ні, ну ти точно здуріла!" — до мене йшла сердита дівчина. Схоже, вона підліток.
"Та чорт забирай, коли я вже нарешті помру?!" — я не буду грати у цю гру, я витратила свої останні сили на цей проект, а мені заважають незнайомці!
"Стій! Ти куди? Ти ж не серйозно?" — хто б вони не були, я на цьому не завершую. Піду краще куди очі дивляться і придумаю новий план.
"Думаю, вона зрозуміла яку дурну помилку хотіла зробити і піде додому, спати як миленька після цього всього — так дорогенька?" — це він до мене?!
"Та пішов ти в сраку!" — я вже не витримала.
А ось і ставок видно. Ну нарешті мені пощастило! Думаю краще розбігтися.
*Плеск* — я видихнула все повітря і відразу наковталася води. Нарешті спокійна темрява.
"Кх, кх, кха!" — я відкашлялася і розплющила очі. Знову ці двоє.
"Жива! Дрю! Можна ж було все спокійно обговорити, а ти знову за своє!"
"А що не так? Це ж правда!" — ображено промовив хлопець.
Сваряться...
"Пхахахахаха!" — я почала реготати, аж виступили сльози. Я вже не могла стриматися, відчувала як з кожною абсурдною ситуацією божеволію.
Лайно! Так як же мені бути?
"Агов, що з тобою не так? Їй погано, а вона сміється" — сказав хлопчина. Я не відповідала і продовжила лежати. Зате промовила дівчина.
"Можливо, вона просто намагається заспокоїтися. Іноді люди сміються, коли їм боляче, щоб не показувати своєї слабкості, — сказала дівчина з тихим голосом — послухай мене, Хельгу: з будь-якої ситуації є вихід. От наприклад — ми змогли врятували тебе від збирачів душ..."
"Тейксоулів взагалі-то." — сердито сказав Дрю.
"Так, як тебе звати, дівчинко?" — продовжила Хельга.
"Ти на дівча більш схожа. А мені двадцять" — вже таке бувало, що вказували на мій неправильний вік. Я спробувала привстати, але це виявилося важче ніж я думала. До мене нахилилася дівчина і покопирсавшись трохи у своїй великій синій сумці, почала обмотувати мої рани.
"Не сильно я й помилилася, мені двадцять два, та й узагалі — хіба це не комплімент?" — схоже, похибку зробила не тільки вона — "Ти ж не тутешня?"
"Скоріше це ви іноземці, хотіла б сказати я, але після монстрів скажу що мабуть так. Я що, у пеклі?" — ухилилася я від відповіді.
"Ні, і оскільки ти не знаєш це місце, додам ще що воно існує." — відповів хлопець.
"До речі, дехто занадився туди надто часто, довелося попітніти, поки ми затягували в пекло інших" — докірливо сказала Хельга і подивилася на Дрю.
"То, де я опинилася?" — все-таки цікавість взяла вверх наді мною.
"Глізе 581 с°" — відповів хлопець.
"Але ж тут ліс." — я недовірливо глянула на них.
"Мія, ти не зрозуміла. Це планета, на якій ми знаходимося. А наші координати 50°42′39″ пн. ш. 26°21′37″ сх. д. Ми недалеко від селища Біль." — впевнено промовив Дрю.
"Але ж я не казала вам своє ім'я..." — я сиділа і не вірила своїм вухам.
"Можна сказати, що не тільки в тебе є таємниці." — він по-змовницьки підморгнув Хельзі.
Я безсило пожала плечами. Хіба не все одно, що зі мною станеться далі?
"Та-а-ак, а звідки ти?" — що ж, а це вже було неочікувано.
"Я думала, що ви все про мене знаєте — відповіла я — усі мої секретики".
Дрю посміхнувся.
"Я не знаю. Я нічого не можу сказати. Просто нічого нема. Пусто в голові. Наче вже неможливо передбачити власні думки і не можу продовжити говорити. Я навіть не знаю, чому це так. Може, тому що так треба; а може й ні." — відповів він, наче ухилився від відповіді.
"Ну що ж — перервала Хельга — говорити ми можемо і по дорозі, давайте вже вирушати".
"Бо тут небезпечно?" — спитала я.
"Бо в лісі, в мокрому одязі, холодно" — вона докірливо глянула на мене. Хоч мені і полегшало, мені не вистачило сил заперечувати. Це все одно не моя вина. Я не заставляла їх рятувати мене.
"Ми йдем до Асі" — мовила Хельга.