#Оріджинал #Агнст #В3 #ВПроцесіНаписання #СмертьГероя #Самогубство
Я вперше за довгий час думала про своє майбутнє. Знаючи, що від оптимізму немає ніякого толку — вистачить всього лиш одного усвідомлення, і тебе зламає нестерпний біль реальності, і нереальності всього...
І яка інформація в мене є наразі? Я поняття не маю де я, хто вони і чому я тут.
"Ось твій рюкзак — адже це все що залишилося у тебе?" — спитала Хельга.
"А ніж?" — я глянула на Дрю.
"Поки що зі мною" — промовив він.
І ми пішли. Поволі, я стала помічати відмінності між світами. Крони дерев майже не торкалися один одного, а стовбури деякі з них були дивних закручених форм. А найголовніше — я не чула нічого, крім наших кроків і тяжкого дихання: не було співу птахів, дзижчання комах — усіх тих звичних нам звуків лісу; і ще дещо я усвідомила, коли ми дійшли до перших осель — не було чути людей.
Також я крадькома дивилася на своїх супутників. "Можна подумати, що я планета, яка посувається разом із сателітами" — прикро подумала я. Зліва високий, привабливий, чорноволосий хлопець в темно-синьому пальті, сірому світшоті і світло-синіх джинсах. Взутий він був у чорно-білі кеди. А за плечами він мав темний рюкзак. Справа весело чимчикувала нижча за мене дівчина, з хвостиком на голові. На ній була блакитна футболка, джинси і коричневі шкіряні напівчобітки. Вона мала велику синю сумку через плече. Як довго доведеться мені з ними співіснувати?
Я мовчала до тих пір, поки не згадала монстрів. Мене пробрало до мурашок від цих спогадів. І як я на них тільки накинулася?
"Ми прийшли?" — тихенько я спитала, коли "мої" мандрівники стали повільніше і наче обережніше йти вулицею.
"Ще хвилин двадцять" — стримано відповів юнак. Це як йти до мене додому. На мене нахлинули старі спогади...
"Мія, не відходь від Дрю" — загадково мовила Хельга і... Зникла. Так ось чому на початку я нікого не бачила...
"Якось ти спокійно відреагувала" — здивувався хлопець.
"Краще швидше покінчити з цим всім — відмахнулася я — так що ви помітили?"
"Здається, тебе почали шукати..." — я не розуміючи глянула на нього. — "Да так, скоро побачиш." Я почала просто чекати. Через пару хвилин, я відчула як пробіг холодок по моєму тілу. Десь в глибині душі я відчула липке відчуття хвилювання. Щось було не так.
Зі мною хотіли зробити щось точно не хороше. Я чітко це усвідомлювала. Значить, в цьому світі є багацько небезпечних істот? Як з тими, як він сказав, Тексолами?
А тим часом, ми вже зупинилися коло останнього будинку, на узбіччі. Позаду нас я почула сопіння. Хтось у нас за спинами голосно втягував повітря, ніби принюхувався. Я повернулася і побачила, як в метрах ста від нас стояло три створіння. Всі вони були одягнені в костюми, червоні галстуки і капелюхи-котелки. І в усіх них не було лиць. Вони всі стояли і наче дивились на мене, а потім різко зникли. Через секунди дві, один із них виник прямо переді мною і протягнув до мене руку щоб схопити.
Мабуть, я б не виплуталася б з цієї важкої ситуації, якби не Дрю. Він відштовхнув нападника, взяв мене за руку і ми втекли. Я здивувалися, коли погоні не було. Ми не могли ніде сховатися, адже навколо нас було лише поле. Але це мені лише здавалося.
"Хельга, 10 секунд справа!" — раптом крикнув хлопець. Коли цей час виплив, я почула боротьбу, рик, який переходив в інфразвук, гул — як це ще назвати? Це був звук, який змушував мене затримати подих і збирати всі свої сили. Я була серед бою, і це було страшенно виснажливо.
"Дрю, проблема, він все ще живий!" — попереду нас матеріалізувалася дівчина.
Він раптово спинився і виглядав розгублено. Я побачила, як з його носу капає кров.
Стоп, чому ж я сама не спробувала їх вбити? Треба лише здобути ніж! Я швидко глянула навкруги. Один монстр позаду валявся на дорозі, до нього вже бігла Хельга. В цей момент Дрю зненацька відскочив у сторону. Друга істота матеріалізувалася на місці, де тільки що стояв хлопець. А третє чудисько підходило до мене. Я відчула холодний предмет в мене у руці. Хвилина — і я понеслася на страхіття попереду мене. Я цілилася йому в груди. Для мене пронеслася ціла вічність. Я нанесла йому ще пару сильних ударів. Багато крові... Я зупинилася, важко дихаючи. Монстр лежав без руху.
«Вдалося! Він упав!» — я не змогла приховати свої емоції і почала сміятися.
«У тебе божевільна усмішка» — почулося збоку. Вони також справилися?
«Це був комплімент?» — сказала я у пустоту — «і взагалі — хто ти?»
"Я ж тобі вже казала, що я — Хельга" — мовила дівчина.
"Та я не про це. Чому ти зникаєш? Ти телепортуєшся?" — не вгамовувалась я.
"Можливо" — прижмурившись сказала вона. — "А тепер, час віддати ніж."
Я й забула про нього... Але як він тоді виник в мене? Либонь...
"Так це я переміщую речі?" — до мене нарешті дійшло.
"Я здається тебе дещо попрохала..." — напружено сказала Хельга. Щось тут не те.
Може, це мій шанс нарешті позбутися їх?
Я подивилася на ніж у своїх руках. Невже мені вдасться... Але дівчина не дала мені часу на підготовку і просто зникла, залишаючи мене на самоті зі своїми думками.
"Дура, зосередься! Думай наперед, ти ж у полі, подивися на ТРАВУ, адже вітру нема, а вона колишеться." — чийсь знайомий голос прозвучав у моїй голові — "Ці створіння копіюють не тільки власника, але і його уміння!"
Цей рух серед колосся прямував до мене. Я відскочила назад, але переді мною виникла фігура. Зблизька я впевнилася, що це була потвора. Вона поступово, ніби насолоджуючись моїм страхом, перетворювалася в колишній образ. Я не помітила, як друге створіння підійшло до мене ззаду. Воно було швидке і сильне. Його рука затиснулася на моїй шиї, і я відчула, як воно починає стискати. Я намагалася відірвати його руку, але воно було надзвичайно міцним. І тоді я побачила, як з першого монстра, з його капелюха випав маленький пристрій, який виглядав як пульт дистанційного керування.
Я відчула, як він натиснув на одну з кнопок, і все навколо нас змінилося. Ми опинилися в іншому світі, де все було у фіолетових і бордових відтінках. Я була ошелешена і не могла зрозуміти, що відбувається. Але тоді я почула голос, який сказав: "Не хвилюйся, ми витягнем тебе звідти. І ще одне — твої думки вб'ють тебе" — перебив мої думки Дрю. А тому, хто тримав мене за шию, я звернулася і запитала: "Хто ви? Що ви хочете від мене?"
Але відповідь не з'явилася.
Моє горло боліло, серце калаталося в грудях, а розум відчував, що я попала в неприємності.
Перший розділ викликав у мене дуже сильні емоції, було враження, що читаю одкровення самогубці (хоча, певно так це і є) А другий та третій розділи заінтригували. І тут у мене закралася думка, чи не сон це часом, чи не відбуваються всі ці події у голові Мії? 🤔 Трошки сумно, що останній розділ був так давно опублікований, сподіваюся, що скоро ви напишете новий, дуже цікаво, чи це саме Міа переміщує речі і що буде далі ❤️