#драма #N #Б #Міні #Закінчений
Я була розумною. Такою мене виростили батьки. Такою мене хотіли бачити оточуючі. Я хотіла бути чесною. Я хотіла довіряти найпотаємніше. Я хотіла мати обидві ці якості. Але ти не дозволив мені. Я могла бути чесною і наївно сподіватися, що моя правда потрібна тобі. Я могла бути розумною і знову закритись в собі. Мовчати. Знову мовчати, коли чужі слова ріжуть душу. Смішно, як я сподівалася на тебе. Сумно, що мої мрії не стали реальністю.
Я знов залишилася на самоті. Я так сильно боялася самотності, але знову й знову опинялася наодинці з нею. Я боялася піти. Піти від своїх дитячих мрій. Ні, я боялася бути дитиною... Страшно розчарувати тебе. Страшно втратити. Я забуду про себе, тільки не залишай мене. Я мовчатиму. Я запиватиму хліб сльозами.
Заради ілюзії того, що я потрібна, я витримала б усе. Я закарбувала наші моменти у своїй пам'яті, у пам'яті свого телефону. Умовне щастя — ретуш. Усмішка, яку я вважала щасливою. Тепер я бачу, що мені було боляче. Я бачу, що вогонь в цьому погляді фальшивий. Він лише ліхтарик, який працює на несправній батарейці.
Ти вже ніколи не скажеш, навіщо змушував злитись на себе. Навіщо топив мене у власному почутті провини. Знав про це й продовжував це робити. Мені було нестерпно боляче. Зламане не зламати? Тоді ти перетреш це в пил. Ти не залишав нічого в мені, окрім попелища мрій. Мрій, в яких ти поряд. Мрій, в яких ми всі щасливі.
Я знову і знову поверталась до моментів нашого щастя. До кожної усмішки. Я створила для них золоті рами. Для цього фальшивого щастя... Чи зупинив би ти мене, якби знав, що станеться потім?
Я прийняла б кожний твій удар. Біль фізичний... Такий незначний, коли твоя душа розбивається на маленькі шматочки. Кожен з них — сумніви, які немов вода просочувались крізь щілини уявного щастя. Я захлинулась в цьому, широко усміхаючись тобі. Лише б не залишитися на самоті.
Ти був тим, на кому трималося моє щастя, але не був ним. Ті, хто так щільно перепліталися з тобою — я потребувала їх, не тебе. Чи знав ти про це? Шкода, що про це не знала я...
Якби ти втримав мене тоді, якби взяв руку, яку я протягувала тобі... Чи склалось би інакше? Я хотіла допомогти, хотіла залишитися. Якби ти тільки взяв мою руку, що тягнулася до тебе, я б зробила усе, щоб все виправити. Я б залатала всі мости, навіть якщо б мені довелося стати бетоном і залишитися під вашими ногами. Я б не була самотньою. У тебе був вибір. Собі ж я його не залишила.
Я думала, чи плакав би ти, якби я померла? Чи хоч одна сльозинка на твоєму обличчі була б справжньою? Але смерть... Це було так просто й складно водночас.
Моя рука більше не тягнеться до тебе — лише вуаль мого жалю. Я більше ніколи не протягну тобі руку й ніколи не спитаю про те, шо залишилося несказанним. Бо тебе більше немає. Ні, не на цьому світі, тебе немає у моєму світі. У світі, де я щаслива. Де моя усмішка — не ретуш на фото. Де я не ховаюсь за рамками. Де я вільна... Ти не втримав мене, і я вдячна тобі за це. Я розбилася вщент, падаючи з хмар власних мрій. Я залишилася живою, аби сказати тобі «прощавай».