#N#A#Міні#Закінчений
Як жахливо бути в окупації… Не знати чи настане завтра і чи зможеш хоч колись прокинутися під прапором блакитно-жовтої сміливості, волі й нескореності.
Як страшно жити, коли кожного вечора лягаєш спати під звуки вибухів. Як страшно чути вибухи у власному місті, і навіть не прокинувшись до ладу, бігти, роздираючи коліна, у коридор, аби тільки не стати тією самою блідою жертвою обстрілу, про яку згадають один лише раз у новинах. І забудуть навіки.
Коли йдеш вулицею і бачиш, як із твого рідного міста зробили цирк, де блазнюють колаборанти. Де всюду висить аквафреш, де за паспортами стоять величезні черги, де всюди бачиш z-ки та орків з автоматами, де принишкуєш, йдучи поряд з будь-якою людиною, адже ще боїшся за своє життя…
Коли у будинку навпроти живуть озброєні до зубів ворожі військові. Хочеться вити, плакати, ревіти, бо не хочеш покидати отчий дім, але треба, аби вижити.
Майже 5 довгих місяців… В ОКУПАЦІЇ…