Останній захід

#N #Б #Міні #Закінчений #Hurt/Comfort #Дружба

Війна. Жахливе явище, але, на жаль, існує. Руйнівна сила, що знищує все на своєму шляху. Людей, будівлі, спогади, надії та перспективи. Ніколи не знаєш, що буде далі, чи переживеш ти це. З цим зіткнулися і дві дівчини. Вони нарешті повернулися до свого дому. Від нього залишився лише фундамент, голі стіни вкриті кіптявою. – Ходімо, Лізо. Ми так давно не були в тебе вдома. – сказала чорноволоса дівчина. На ній були сірий светр, синя куртка, джинси та чорні кросівки. – Ти взагалі ку-ку? Там нічого немає більше. – відмовила Ліза. Вона була одягнена в жовтий светр, коричневе пальто, чорні джинси та сірі кеди. – Я хочу в останнє побути там. Занадто багато всього відбулося, щоб просто взяти і забути. Тому ходім. – взяла вона подругу за руку і потягнула до будівлі. Вони зайшли в середину і по пам'яті піднялися на 3 поверх. Кожен поверх був однаковим, пусті квартири в які ніколи не повернуться. А ось і вона, та сама. Дівчата зайшли у приміщення. Так незвично, пусто. Колись тут все було таким яскравим та кольоровим. Тепер же лише пустка. Кімната Лізи, як і всі інші, просто бетонний куб. – І що тут робити? – запитала Ліза. – Точно не жити. Ми можемо подивитися на захід сонця. – Ні за що. – Чому це? – І ти знаєш, я не люблю, коли сонце світить мені у вічі. – Не будь такою серйозною. Полюбуйся сонцем. Можливо воно буде останнім, що ти побачиш. – Хах, може. – вона поправила шарф, натягуючи на обличчя. Скляні очі подивилися вниз, на бетонну підлогу, що колись була вкрита м'яким та пухнастим килимом. "Останнє, що я побачу..." – подумала Ліза. – Якщо і так... Єдине, що я хотіла б побачити перед смертю - тебе. Настала тиша. Ліза згадувала приємні моменти, коли вони сиділи тут і дивилися на малюнки Поліни. Як обіймалися під час перегляду фільмів. Поліна ж знервовано спостерігала за подругою. Вона дійсно це сказала. Так рішуче. – Ти - стіна, Лізі. Так спокійно та рішуче кажеш про це, навіть якщо можеш померти будь-якої миті. – Брехня, Поль. Тобі так лише здається. Ніфіга я не спокійна. Але мені байдуже якщо мене не стане. Одна людина нічого не значить. Нічого не варта. А я тим паче. Лише кидаюся словами. – Не кажи так про себе. Ти не кидаєшся словами, а твориш з них витвори. Хіба не так? В тебе є ще стільки всього, заради чого варто жити! – Все, що було для мене важливим, знищено. В мене залишилася лише ти! Всі мої старання, все було марним! Тільки зараз Поліна побачила, що Ліза плаче. На шарфі з'явилося кілька плям від сліз. Її руки тряслися, тримаючи русе волосся. Коли вона кричала, здавалося, що скоро вирве шматки зачіски. Дівчина не могла себе стримати. Все, що колись приносило стільки радощів, просто знищено в одну мить. – Лізі... Давай поверне- – Ні! Ні, ні, ні... Я не хочу. Я не хочу все втрачати... Я... Ліза поглянула на Поліну. Хоч через сльози вона бачила все розмито, але помітила, що подруга теж плаче. "Невже це через мене. Дурна егоїстка. Тільки про тебе і думала." – міркувала дівчина. – Вибач, Полі. Я не хотіла зробити тобі боляче. Я накричала на тебе. Завжди тільки про себе думаю. Вона схопилася за голову, просячи вибачення. Поліна підійшла до дівчини. Вона міцно обійняла її. – Я приймаю твої вибачення. Але ти не зробила нічого поганого. Ми всі дуже сумуємо через це. Дуже боляче втратити щось, що було так дорого тобі. Ти можеш сказати все, що захочеш. Я вислухаю. Але замість слів дівчина почула, як її подруга ще більше заплакала. Так тяжко розуміти, що це місце не повернути. Стільки спогадів у голові. В них більше нічого не залишилося, лише вони самі. Що ж буде далі? Ліза подивилася вперед. Через сльози захід, який вона побачила був дуже розпливчастим. "Останнє, що я побачу?" – згадала дівчина. Вона ніжно посміхнулася і подивилася на Поліну.