Її дорога

Вона йде на зустріч невідомому. Пробирається крізь заметілі, бурі, урагани, тайфуни, мусони й всі відомі їй природні катаклізми. Прямує через темряву. Таку густу, що не бачить власних покоцаних долонь, коли підносить їх до очей. Жива лише заради якоїсь невблаганної цілі – опинитися по ту сторону. Зневіра підкошує ноги і вона падає, тяжко дихаючи та захлинаючись у своїх сльозах так сильно, що здається перестає вдихати повітря, яке немов не хоче її прийняти. А потім впирається рукою в болото під ногами, намагаючись піднятися знову на ноги. Волосся тріпає від нещадного вітру і те боляче ляскає по щоках, неначе батогами, залишаючи закривавлені сліди, які не встигають заживати.

Знову йде. Вперед. Скільки пройшло часу від початку, а скільки пройде до кінця? Вона не знає, їй не сказали, не повідомили, не оголосили абсолютно нічого. Просто викинули на дорогу з перешкодами. А вона йде. Горда. Непокірна. Навіть якщо сили покинуть, якщо стане нестерпно ступати босоніж по гострому камінню, якщо повітря назавжди відмовиться від неї і вона звалиться замертво прямо тут, не пошкодує.

Вона хоче благати про смерть, хоче благати когось, щоб все зупинилося, щоб наступив спокій. Та не буде. Це слабка її частина. Вона не візьме верх, ніколи.

Дорога назад – смерть. Зупинитися – смерть. Дозволити себе врятувати ворогам – ганебна смерть.

Хто вона?

Можливо ти, а можливо…

Вдалині виднівся вогник надії. Залишилося лише дійти.

Вона зможе.

Ти зможеш.

Дійди до кінця.