Зі своїм Драко

#драррі, #драко/гаррі, #закінчений, #міні

_____________________________________________

-Драко, я кохаю тебе!

-я також кохаю тебе, дурень!

-обіцяй, що виживеш.

-обіцяю.

Поттер йшов по руїнах колись величного замку. По пустому замку. Похмурому. Безлюдному. Мертвому. Тут більше не репетують першокурсники на перервах та не цілуються закохані пари в темних куточках, насолоджуючись секундами, проведеними разом. Більше не біжать заучки з Райвенкло в бібліотеку, гриффіндорці не підставляють підніжки слизеринцям, а ті в свою чергу не проклинають їх закляттями в спину. Більше не ходить тут директор Дамблдор, не чутно уїдливих коментарів професора Снейпа на уроках зільоваріння.

Вони померли.

Як і багато інших. Лежать десь на уламках старого замку і дивляться своїми скляними очима на зоряне небо. Когось будуть оплакувати, проливаючи гіркі сльози на їхні трупи. А хтось тільки подивиться зі злою усмішкою, посміється і піде далі. Когось можуть просто не знайти. А про когось ніхто не згадає.

Поттер був таким самим. Тільки він живий. Живий зовні і мертвий в душі. Живий... Яке суб'єктивне поняття.

Хтось може бути живим по-справжньому: посміхатись вранці, радіти кожному прожитому дню. Жити заради усмішки в відповідь, чашки гарячої кави. Заради яскравого промінчика сонця, що вигляне з сірого неба в кінці дня, теплого літнього дощика чи осінньої зливи.

А хтось не живе, а просто існує. Можливо, колись вони були щасливими. Живими. Але щось зламало їх. Зламало той стержень, який присутній у інших. Когось це зробило сильнішим, чим раніше, а хтось став слабше. І, більш за все, Гаррі був другим типом.

Він слабкий.

Ніколи раніше він не відчував себе таким безпорадним. Відкритим. Незахищеним. Слабким.

Слабкий. Слабкий. Слабкий. Слабкий.

Це слово ехом повторювалось і повторювалось в голові хлопця, в його думках, не затихаючи ні на мить, не залишаючи. Його промінчик світла, його єдина причина прокидатись похмурого ранку, його причина виграти цю кроваву війну, його причина жити зараз лежить серед інших померлих. Трупів.

Не зміг, не врятував, не захистив. Він не вижив.

Боляче.

Гостра біль всередині, гірше Круціо. Вона розбиває серце на тисячу уламків. Ні. Воно вже розбилось, коли Поттер побачив тіло з платиновим волоссям на землі. Ці сірі очі, що колись світились коханням і ніжністю. Вони зараз пусті. Якого чорта вони такі мертві?! Всього лише година. Одна чортова година.

-я боюсь. Що буде, якщо ти помреш? Ти ж не помреш, правда? Я так боюсь втратити тебе. Чому я не уявляю своє життя без тебе? Чому я так сильно кохаю тебе?

-тихо, все буде добре,— ніжно притискає до грудей, цілує в світле волосся,— скоро все закінчиться. Обіцяю.

І правда, все закінчилось. Закінчилось його життя. Без нього його немає. Без його теплої усмішки, улюблених сірих очей, його м'яких губ.

Смертоносний промінь у район серця і м'яке тіло зі скляними очима падає на землю, промовивши останнє слово слабким, охрипшим голосом:

«Вибач...»

Це слово досі звучить в голові. Нагнітає. Задушує. Затягує з головою, погрожуючи більше ніколи не випустити зі своєї смертельної хватки.

По щоці повільно скотилась прозора сльоза, беззвучно упавши на підлогу, але він її навіть не помітив.

Дикий крик болю розрізав тишу, яка стояла на полі битви, а в наступну секунду зелений промінь забороненого прокляття влучив в район тіла, де у Волдеморта повинно було бути серце.

Гаррі вже давно перестав витирати рукавом брудної сорочки сльози, що текли по щокам. Помах кисті, правильний рух палички і ось, переможець Темного Лорда, національний герой, хлопчик-який-вижив або просто Гаррі лежить на холодній підлозі, в власній крові, мріючи лише про одне. Він скоро буде з Драко.

Зі своїм Драко.