Я довіряю тобі, довірся й ти мені [1]

#BungouStrayDogs #БродячіПсиЛітературніГенії #ОсамуДадзай_НакахараЧуя #S #B #Міді #ВПроцесіНаписання

#Hurt/Comfort #ЕлементиРомантики #ЕлементиФлафу #Піклування #Діти #Підлітки #ВідДрузівДоКоханих #Цигарки #Агнст #Лікарня #ШкільнаAu #AuБезЗдібностей #НасилляНадДітьми #Зґвалтування #ЗгадуванняСамогубства #ПанічніАтаки #НецензурнаЛексика

Осаму вже багато років тоне в морі.

Точніше буде сказати - ледве тримається на поверхні, спостерігаючи за хвилями, які періодично та тихо, ніби говорячи йому: «гей, вставай...», йдуть на нього та піднімають на декілька сантиметрів у гору. Таке відчуття, що його ноги та руки отерпли, але якщо ворухне ними - точно почнуть боліти.

Погода, як не дивно, не міняється вже довго в цьому загадковому місці - ні дощів, ні сонця не видно. Чи то не дивно взагалі, та у всіх таке?

Вірно ж?

Небо темне, синє, неймовірно глибоке, неначе якийсь купол, а сам хлопець просто в 3-де грі, і ні хмаринки, хвилі мирно периливаються від блакитно-березовго, до чорного з таким самим синім.

Дна не відчуєш. Чи то до нього сантиметрів троє, чи метрів двісті. Він не знає, але так страшно опуститися донизу, перевірити, може, йому буде тоді вдосталь сили, щоб знайти берег?

Тут так тихо. Немає звуків, немає грому, немає відчуття паніки та тривоги, злоби, відчаю, що сковує тіло і надає потребу вирватися з нього.

Тільки вічна втома.

Він повільно прикриває очі, тепер неба зовсім не видно. Розслабляє руки, та вже втомившись боротися, йде на дно.

Холодно.

Цікаво, що там, знизу?..

***

Коли він розплющує очі, то перед ним вже вікно лікарні, звідки можна побачити декілька дерев, які утворюють «сад», а також голуба, чий дзьоб ритмічно б'є в скло.

Це не відбувається так, як коли ти прокидаєшся від нічного жахіття, ні. Дадзай й не спав, просто знову впав у роздуми, які потім охопила хороша фантазія.

Двері в палату розпахуються.

Дуже різко, та взагалі то несподівано, але не для Дадзая. Він навіть погляд від вікна не відвів.

- Ти як зажди. Наша прутка молнія Маквін. Чи, дивлячись на твій зріст, Маквінні? - в голосі не чутно звичної посмішки, радості. Сухо, як звук перегортаня сторінки книги.

Все ж таки він відривається він дуже цікавого спостереження, та дивиться на гостя.

Його карі очі стали сірими, від того й відчуваються не живими, немов райдужку замело пилом, або художник з народження забув прималювати йому туди блік. Хто зна?

- Йолоп, - отримує у відповідь. Хочу відмітити, що для Чуї інтонація, з якою він відповів, також не звична. Щось на грані відчаю, ніби на твоїх очах зникає людина, та замість неї в кінці кінців зостанеться лише чорний попіл.

Найстрашніше в такому стані перевести погляд на свої руки, від яких й шов вогонь.

- Ти... ти думав, що робив?

Накахара знає, що той думав. Чудово розуміє, що спеціально вибрав час, коли хлопець з ластовинням на носі поїде разом із сім'єю та не зможе до нього прийти.

Він знає, що Осаму також вибрав момент, коли його старший брат піде на нічну зміну.

- Й тобі, хочеш сказати, є до того діло?

Відчуття, ніби під цю репліку бров хлопця повинна була піднятися до гори, а сам він подивитися хитро й самозакохано, але ні. Нічого.

Просто машина, що говорить репліки вже на підсвідомому рівні, бо так звикла. Не вистачає лише притаманних скрипів від рухів пальців, стискаючих білу ковдру.

- Є, - візаві відводе погляд та нахиляє голову, але руде волосся не може закрити його блакитні очі, бо сьогодні він зібрав його у хвіст. Тому Дадзаю усе видно, але не зрозуміло, чому саме такі ємоції на лиці співрозмовника?

Йому ж повинно бути всеодно на страждання Осаму, ні?

Як було завжди, починаючи з середньої школи.

Знаєте, що одне з найгіршого, що людина може зробити? Принизити, або забити на ємоції іншого.

Особливо, якщо та людина вважає вас дорогоцінною для неї. О так трапилося з цими двома йолопами, думаю, по їхньому діалогу не потрібно роз'яснювати, хто проєбався?

Але, якщо хтось не зрозумів, розкажу їх повну історію.