Яскраве світло заполонило кімнату, розбігаючись зайчиками. Легкий
вітерець погойдував білий тюль, що, мов пухнаста хмара, загортав сонце своїми примарними руками і розгортав на хвильку чи дві. Барвисті фіалки стояли на столі, купаючись у золотому промінні, простягаючи свої, вкриті землею та вологою, листочки догори, повернувши свої голови одна до одної в німому зачаруванні.
Різноманітні листи вкривали стіл, наче осінній тротуар. Усі вони були білі, зігнуті навпіл. З єдиною різницею між ними в змісті. Списані згори донизу, усіяні плямами, а втім розписані акуратно та чітко, кожне слово виважене. Білизною вирізнялася і сама кімната, стіни якої були як сніг, хіба тільки під промінням не блищали.
Посеред приміщення стояло ліжко, просте і однотонне, як і все довкола.
Під тонкою ковдрою лежала молода дівчина. Волосся розповзлося, мов
водорості на морському дні. Бліде тіло застигло, як виріб з фарфору. Його вкривали прості світло блакитні штани та сорочка. Туга пов’язка обрамляла ясну голову.
Під повільне дихання очі розплющилися, ховаючись від зоряного погляду. Кліпаючи так спантеличено на стелю, що так само біла, лише розбавлена брудною плямою. Перевівши зір далі, очі стріли тільки осінню палітру, що
заполонила простір.
Ох, як же вона втомилася. Хіба так мають почуватися після пробудження? Заплющивши очі на момент, вона сконцентрувалась на думках. Та не довго це
було, адже за мить біль ударив у череп. Наче кістки тріщали від самого лише існування. Щось точно було не так, але далеко за межами її розуміння.
Сподіваючись знайти щось, що допомогло б утамувати біль, дівчина знову розплющила очі. На цей раз зір прояснився, і вже було видно кімнату довкола. Голова нестерпно пекла, тож залишалися лише зіниці. А вони швидко помітили людину біля ліжка.
То була інша дівчина, хоч і очевидно старша. Вона спала, поклавши голову та руки на ліжко. Темне волосся розкинулося на згорблених плечах та спині, що були вкриті пальтом. Бліде обличчя визирало з-під заплутаних кіс.
Червоні щоки виблискували під сонцем. Брови насуплені, а губи стиснуті в тугу лінію.
«О, Діна. Що вона тут робить? І чого це вона спить так? Мені завжди
казала, що я неправильно сплю, а сама ось. Може вона знає, що трапилося?» - пронеслося в голові дівчини. Та як вже думала простягти руку і пробудити відвідувачку, біль ударив сильніше, зливаючи все воєдино. Голова йшла обертом, нутрощі закручувало у морські вузли.
Якась незрозуміла статика змішалася з тією купою почуттів, сліпучим світлом, гучною тишею. Тіло так боліло та пекло. Наче розірвало на тисячу частин, що їх зшили разом. Стукало та пульсувало всім тілом, наче бурхлива ріка, розгнівана штормом.
І різко все скінчилося, наче перемкнули вимикач. Світ повернувся у фокус, а біль розчинився в мирній тиші. Невимовний спокій та вдячність
оселилися всередині. Що б це не було, та, на щастя, скінчилося. Дихати стало легше, а тіло розслабилося в комфорті ліжка.
Вкотре розплющивши очі, дівчина помітила відсутність людини поруч.
Лише пустий стілець, вкритий пальтом. Тепер відвідувачка стоїть у куті кімнати, дивиться у вікно, щось споглядає. Осяяна золотим світлом вечірнього неба. Розумні очі, прикриті повіками, дивляться на вулицю, якої вже давно не
бачила хвора душа. На обличчі немає і сліду колишньої втоми, воно знову
сповнене рішучості та витонченості. Костюм елегантно сидить на атлетичній фігурі, доповнений чарівними прикрасами. Ця діва, як завжди, виглядає прегарно.
Жовті дерева гойдаються за вікном. Листя плавно літає в повітрі,
спочиваючи на землі після довгого танцю. Пташки мелодійно цвірінькають, співаючи про своє кохання, щоб його ніхто не почув.
З невеликою, але такою теплою посмішкою на рожевих губах, дівчина розвернулася до приміщення. Блискучі коси хвилями спадали на плечі. Постать
пряма, але сповнена того милування, що завжди так глибоко всередині. Руки схрещені на грудях.
– Ладо, бачу, ти нарешті прокинулася. – захоплено промовила дівчина.
– Діно, як я рада тебе бачити! Чи знаєш, що трапилося? – пронеслася
швидка відповідь. Знемога більше не притискала тіло.
– Не зовсім певна, то і не знаю, чи варто казати. – відмовила вона. Погляд на момент перейшов до столу, але скоро повернувся назад. – Як ти? Чи болить щось? – спитала вона, ступаючи до ліжка і знову зайняла стілець. Її руки невпевнено мерехтіли над дівчиною, не торкаючись.
– Ні, ні, усе добре. На диво. Тільки було так погано, усе пекло та боліло,
аж – бам! – і все гаразд. Чи знаєш, що це було? – у невеликому здивуванні
оповіла Лада. Її все ще цікавило, чому сталося те, що сталося і як скінчилося.
– Можливо травма, можливо шок. Хто знає. Але рада чути, що тобі краще, моє сонце.
Діна обережно взяла руку Лади в свої. Тонкі та довгі пальці лагідно
погладжували перев’язане передпліччя. Очі блищали сонячним світлом, випромінюючи стільки любові та турботи, що важко було ними не пройнятися. Де раніше була байдужість та зневажливість, тепер чітко горіли добродушність та вірність. Де різкість та запальність змінилися плавністю та безмежним
спокоєм.
– Я така щаслива, що ти тут. – омріяно заспівала Лада. М’які руки
заспокоювали її, такі приємні та терплячі, як ніколи раніше. Її серце тріпотало, а голову заполонила легкість. Настільки щасливою вона ще ніколи не почувалася. Повільно, вона огорнула одну з долонь Діни своєю.
– Де б ще мені бути? – з ноткою веселості спитала Діна. Та якийсь сум оселився в погляді, десь глибоко-глибоко. – Шкода тільки, що не за кращих обставин.
Лада легенько стисла її долоню, змусивши підвести очі. Ні краплі не
виглядала вона нещасною, як дні та тижні тому, лише нестримна любов в очах, які повні сліз, та жодна не впала.
– Кращих і бути не могло. – похитнула вона головою. – Я не пам’ятаю, що сталося раніше, та ти тут, і цього вже достатньо щоб усе вилікувати. Бачиш, як мені вже стало краще раніше тільки від твоєї присутності. – коротко та волого
посміялася Лада, розвеселивши і Діну на невеликий смішок. – Що б не сталося, старша сестра завжди буде тут. Я це знаю.
– Я буду. – повторила Діна. – Я буду поруч стільки, скільки тобі потрібно.
Тиша запала між ними, поки очі милувалися свободою моменту, застигли в німому захопленні.
– Чи знає мама?
– Я скажу їй потім. Обов’язково. – тихо відповіла Діна, дивлячись на білі
папірці. – Тобі не варто про щось зараз хвилюватися.
– Ти про все подбаєш?
– Звісно.
– Тоді я спокійна. – посміхнулася Лада, заплющивши очі. На це Діна лише хіхікнула.
– На вулиці гарна погода, не думаєш? – примітила старша сестра,
похитнувши головою до вікна. Молодша поглянула з-під вій.
– Хочеш піти на вулицю? – підняла брову Лада.
– Чому б і ні. Прогулянка свіжим повітрям не завадить.
– Певно ні. – махнувши головою, мовила вона. – Ем, допоможеш? –
простягнула Лада руку.
– Звичайно. – усміхнулася Діна. Акуратно утримуючи сестру, вона
допомогла їй піднятися з ліжка. – Ходи. Є стільки всього, що ми маємо
побачити.
Тримаючись за руки, вони повільно пішли з кімнати. Вітер розкидав
листи зі стола у великий танок. Ковдра звисала з ліжка та неспішно гойдалася.
***
– Мені шкода. Мені так шкода. – пролунав голос повний розпачу. – Я
сподіваюся, що ти мене чуєш. Будь ласка, пробач мене. Якби я знала, що так станеться, я б ніколи не сказала всіх тих гидких слів. Якби я знала, що мої слова настільки жорстокі, я би закрила рота, аби ти тільки їх не чула.
Згорблена фігура піднесла тремтячі руки до мирного обличчя. Слабкі
пальці ніжно гладили лице та прибирали з нього волосся. Очі почервонілі та несфокусовані спливали сльозами. Губи стиснуті та дрижачі, ледве стримувані волею мозку.
– Чому розуміння приходить занадто пізно? У нас ще стільки всього було
попереду. І я ніколи не встигла сказати, як тебе люблю. – хрипло продовжував голос. – Хіба це чесно? Хіба мали останніми словами бути слова гніву? Я ніколи не хотіла, щоб це сталося.
Та відповіді не було. Лише вічна тиша. Холодна шкіра під руками тільки дужче пекла. Сльози падали на завмерлу фігуру. Дівчина сильніше згорбилася, схиливши голову на ліжко. Руки стиснули тонку тканину між пальцями.
– Будь ласка! Будь ласка, пробач! Я люблю тебе, Ладо, понад усе. Будь
ласка, не покидай мене! Я люблю тебе! Люблю тебе! Люблю! Люблю! Якби ти тільки це знала.
– Я знаю. – пролунав примарний голос в шелесті листів.