Король
ІІ
На королівському столі завше, здавалося, було все. Починаючи від хлібів і пампушок, виготовлених в найкращій пекарні, що в селищі, на яке замок кидає свою тінь закінчуючи різноманітними винами з гарячого півдня цього світу. Розмаїття алкогольних напоїв дивувало навіть самого Чонгука: пряне вино з післясмаком кориці на основі ромашкової настоянки, класичне червона рідина, що п'янить без зайвих слів, настоянки з вишневої й виноградної кісточок, вина, виготовлені з білих сортів винограду прямо з Франкфурту-на-майні. Та Чонгук обожнював замість терпкого, міцного, кислого вина рожеве, яке поволі огортало горлянку й зігрівало шлунок, із легким запахом троянд. Щоразу, як він ковтав, батько кривив мармизу. Сімнадцять років вже пройшло, та він ніяк не може змиритися з тим фактом, що Гук такий. Здавалося, хіба є особлива відмінність між тими хто п'є червоне кисле і рожеве вино? Її не було. Це все було в голові батька. А отже і двору. В результаті й Чонгука. Він сам почав вірити в свою неправильність. Бо ж він чоловік, та не надто різкий, не жорстокий, трохи нерішучий, любить читати а не тримати меча, і сотні інших абсурдних причин. Доходило навіть до того, що його сварили за те, що він по-жіночому сів. Його це не дратувало. Він - не своя сестра. Коли вона лиш чула перші слова невподоби до свого характеру чи поведінки, завше ставала стіною на захист своєї гідності. Батько хотів такого сина. А не його. Він це розумів.
І зараз, спостерігаючи як він дивиться на Софі вирішив діяти. Вперше в житті. Йому було страшно, ніяково, хотілося забути, відкласти, але не можна було.
- Батьку, змушений Вас перервати - говорив він швидко, відривками, в той час як король перемовлявся з матіррю. Слуги почали приносити головні, гарячі страви, прибираючи закуски в вигляді холодних бутербродів з сиру та хліба - я думаю, Вам слід переобрати спадкоємця - як відрізав - Софі має зайняти престол за правом першонародження.
Слуги з срібними тацями застигли. Вони боялися короля і знали, що зараз, в цю мить Десмунд рватиме на шмаття. Прямо як пси з його стаєнь, що жруть тільки людську плоть запиваючи їхньою ж кров'ю, подібно до свого хазяїна. Іноді, здавалося, вони мінялися ролями, а іноді ніби зливалися в одне ціле. І не розрізниш де собака-людожер, а де здичавілий король.
- Повтори - голосно й чітко. Все всередині Гука зжалося. Долоні вкрилися потом, чоло зморщилося, а нігти він зжав так сильно, що ті лишили криваві сліди півмісяців на руках. Його зіниці бігали з одного кутка залу до іншого, потім до сестри, і так по колу. Софі теж була налякана. Ніколи не бачила батька таким. Таким... злим, розчарованим, жахливим настільки наскільки може бути поранений звір для чоловіка без зброї. Всеодно, що смерть. Та він був ще гіршим. Бо він мав владу, він був готовий розтоптати принца, свого сина одним лиш словом.
- Я хочу зректися престолу - одними вустами, ледь вимовляючи деякі звуки, прошепотів Чон.
- Ти хочеш зректися престолу, мг, цікаво...- той, хто погано його знав подумав би що король заспокоївся, та це була лиш перша стадія - Ти. Нікчемний виродок, що не вартий ні благородного імені, ні копійки мого статку зараз кажеш що відмовляєшся від мого престолу? - король піднявся, почав кричати вже стоячи. У нього з рота розліталася слтна з кожним його виплюнутим словом, чоло в нього спітніло від крику і сам він почервонів від люті. - Та чи маєш ти право вирішувати хто сидітиме на цьому триклятому кріслі? Ти, що завжди пускав соплі й ридав мов дівка, збираєшся відмовитися від всього, що ти маєш? Ніколи. Ти мене чуєш? Ніколи дівка не посяде мій трон. Ти мій спадкоємець, але очевидно, я неправильно тебе виховав. Віднині ніяких книжок, жодних гулянь наодинці. Лише тренування, стратегія і полювання. Я вибудую з тебе чоловіка. Твоя мати тебе надто запустила. - і погляд на Марі, що тієї ж миті відвела очі. Вона не була винна. Вона дала все, що могла. Все, що в неї було. Софі ж горіла щоками, мов від ляпаса. Очевидно, не лише Гука зачепили за живе слова короля.
- Скоро прибуде король з сином із королівства Синіх вод. Все. Має. Бути. Ідеально. - ніби між словом додає Десмунд і йде з зали. За ним піднімаються всі. Ніхто не має права їсти до чи після того як король встане з-за столу. Бо слово його було закон і думки його були праведні. А він же король.
Обідня зала опустіла. На столі лишилися запечені в меді курячі гомілки із сливовим джемом, підсмажені шмати хліба, щедро намащені маслом з мілко нарізаною копченою олениною, тарілка з сирами й оливками, прикрашена маленькими золотими блискітками, привезеними з-за кордону. Яблука, соковиті грона винограду, кожна ягодка якого щедро начищена слугою і змазана вишневою олією, що надавала кислинки. Вина різних сортів в чашах і картопля із золотою скоринкою, запечена в печі.
Все це викинуть. Можливо, свиням, можливо, хтось із слуг забере собі непомітно, а може жебрак під стінами замку, порсаючись у відходах знайде. Але це точно не буде власноруч передано нужденним. Бо ж слово короля закон і думки його завше правильні. А після того як він встав зі столу, ніхто не має права їсти їжу, яка була наречена йому.
Скупо? Так. Дріб'язково? Одназначно. Та він же король. Король... як багато це слово важить? І чи значить хоч щось? Очевидно, це людина, що носить корону. Людина з владою, силою, авторитетом, багатством, землями... Чи було це все в Десмунда п'ятого від початку роду свого? Всі знали, що ні. Це було в його предків. Може, колись буде в його сина. Чи дочки. Але точно не в нього. Тож що лишається такому нікчемному королю крім скупості та дріб'язковості? Жорстокість. Яка в нього й так була. А ще, може, політичний союз. Ба краще союз, затверджений шлюбом. Він справжній боягуз, та в цьому його сила: він завжди знайде де сховатись.
***
Коридори замку ніколи не лякали Чонгука. Навідміну від сестри. Навіть смішно чинилося. Та, що ніколи не боялася ні батечка, ні рицарів, ні меча, ні смерті лякалася привидів замку, про яких ходили легенди. Бо кожен Ретхарт великий чи малий похований тут, прямо під цим замком разом з драконами. Говорять, їх душі блукають кам'яними стінами й виють вночі. А дракони гарчать, коли світить місяць. Нагадуючи волосся своїх вершників. Софі цього страшенно боїться, вона ніколи не була набожною, ніколи не вірила душею в подібне, але Чон бачить: її трусить. Навідміну від нього. Навіть коли це правда, про привидів замку вогню, йому це подобається. Бо тоді він точно не один. Не один ходить цими вузькими, темними , холодними й сирими коридорами. З ним є ще й його предки, і найголовніше - дракони. Хоч і давно мертві.
Вони з сестрою йшли в свої покої після розмови з батьком у обідній залі, як раптом вона заговорила.
- Дякую. За твої слова. Знаю, як ти його боїшся. О мій солодкий братику, він ніколи нас прийме.
- Тебе ж прийняв. - вона тим часом хмурила свої виразні брунатні брови.
- Навіть, якщо й робить вигляд, це не так. Йому подобається бавитися зі мною у суперників. Та він знає, що я боюся перейти межу.
- Хіба боїшся?
- Аякже. Гук, зрозумій, кожен з нас блазень у цій грі під назвою життя. Кожен повинен грати, вдавати, показувати брехню щоби вижити. Й виграти. Та за тіої слова спасибі, він всеодно рано чи пізно помре.
- Тихіше. - шикає Чон
- Нас же ніхто не чує, чому мені бути тихішою?
- Стіни все чують. - і усміхнувся так зловісно, що шкірою Софі пробіглися мурашки. Цього разу, мін зміг підколоти за живе.
- Та ну тебе- вона штовхнула його в плече. Хоч вона й була жінкою, вбраною в вишукані сукні, вона була міцною. Тіло її було високе, м'язисте, де-не-де сухе. Волосся коричневе, але голос був ніжний, як у пташки. Багато хто вважав це огидним, але мовчав бо гнів короля чи самої ж принцеси були б точно не тим, чого перед смертю хочуть бачити люди. Та тільки не Гук . Він захоплювався сестрою. Її силою. Як душевною так і фізичною. Він її любив. Вона була найкращою для нього сестрою.
- Матір шкода.
- Так, її дійсно шкода.- відказала вона, зітхнувши.
А духи їх все ж супроводжували. Принца з місячним волоссям і його сестру з брунатним.