Початок
У темряви зазвичай є незмінна супутниця, яка лякає не менш, ніж сама тьма. Це тиша. Страхітлива, непередбачувана, зловісна і всеохоплююча. Там, де не горить світло, лиш зрідка лунають зайві звуки – так вже склалося. Тож разом із Темрявою і цього разу прийшла вірна подруга.
Землі Айки споконвіку кишіли відьмами – власне, і названі вони були на честь найпершої обдарованої чарами жінки в цьому королівстві та на планеті в цілому. Відьми підтримували родючість, допомагали людям у їхніх проблемах, готували лікувальні зілля і навіть при королівському дворі були ворожки, що передбачали майбутнє і допомагали впоратися з негараздами у державі. Зовні відьми ніяк не виділялися – вони не носили чудернацьких капелюхів, зовсім не були страшними на лице, не обов’язково мали руде волосся і, вибачте, ніколи не літали на мітлах. Навряд ви б відрізнили відьму Айки від звичайної жінки. Вони жили з людьми, мали серед них повагу та несли користь світу.
Вважаючи, що ці землі мають в собі силу Першої, відьми не розселялися на інші королівства. Хоча хто зна чи вони б взагалі прижилися деінде – про відьом, народжених поза Айкою, ніхто ніколи не чув. Так був влаштований цей світ.
Проте з приходом до влади короля Касилія II все похитнулося.
Король захотів змінюватися закони Айки, починаючи з обмеження права людей на вільне полювання та риболовлю. Офіційно зазначалося, що такі зміни мають на меті збереження фауни королівства, проте всі розуміли – король хоче збагатитися на платних дозволах та збираючи з людей відсотки з продажів впольованої здобичі. Народ обурився і почав протестувати, а відьми встали на чолі відстоювати їхні права. Побоюючись відьом і їхніх сил, Касилій занепокоївся чи довго йому вдасться втримувати владу в своїх руках. Врешті, під тиском та після кількамісячної оборони від протестувальників, король відмовився від своїх ідей і пообіцяв лишити все як є. Народ зрадів своїй перемозі, прославляючи відьом та дякуючи їм за відданість. В Айці знову настала гармонія. Принаймні, так спершу здавалося.
Люди не відразу помітили, проте з часом відьми та їхні родини почали по-малу щезати. Їх ставало все менше і менше по всіх куточках королівства. Хтось думав, вони знайшли собі краще місце для переселення і тепер перебираються туди, в безпечніше від короля місце. Хтось навпаки вважав, що їм пропонують переїздити поближче до короля, стаючи довіреними особами. А ще дехто клявся, що бачив, як одна відьма вночі взлетіла і відправилася у незвідані зоряні простори (так, це було не найкраще і не надто тверезе джерело). Обговорення точилися, кількість припущень збільшувалася, а відьом навпаки зменшувалася і жодних відповідей. Народ і відьми, що лишилися, неабияк збентежилися та почали здогадуватися в чому річ. Проте було вже надто пізно.
Коли кров останньої відьми пролилася за наказом Касилія, щось в Айці змінилося. Тіла нещасних слуги короля поскидали у величезний спеціально підготовлений яр за південно-східними лісами та підпалили. А коли від відьом не лишилося нічого крім попелу, усе і почалося.
Густий чорний дим піднявся від присипаної прахом землі і почав надзвичайно швидко ширитися королівством. Він захоплював розум, а з ним і тіло кожного, хто мав у той момент у думках якесь зло. Очі тих, хто потрапив під його вплив, наливалися чорним, вени моментально ставали мов вигорілі – вугіллям світилися крізь тонку шкіру, а дим обгортав тіло, танцюючи навколо нього, мов язики полум’я. Від людської свідомості не лишалося нічого – лише та злість, тепер в рази сильніша.
Тих, кого торкнулася Темрява (саме так прозвали зловісний дим) почали називати затьмареними. Вони були безжальні, шалені, нестримні, сильні та надзвичайно небезпечні. Димова пітьма, що відтепер завжди точилася навколо них, сягаючи кількох десятків сантиметрів від тіла, була страшнішою ніж те, що затьмарений міг спокійно відірвати вам голову. Вона проникала в розум і за кілька секунд контакту та супротиву вже передавалася іншій людині.
Тож, у той день Темрява побувала в усьому королівстві та зникла, а затьмарені нещасні продовжили її справу і водночас нищили все на своєму шляху. Королю Касилію, винуватцю гніву Айки, на жаль, вдалося уникнути свого покарання – Темрява застала його сплячим у захищених глибинах палацу. Прокинувшись у зовсім іншому світі ніж той, у якому засинав, він віддав армії наказ боротися з затьмареними, відтісняючи їх подалі від міст, за південно-східні лісові масиви. Жертви були численні і Айка вдруге за короткий період вмилася кров’ю. Затьмарені відступили. А тоді запанувала тиша, супутниця темряви. Люди хотіли вимагати справедливості, хотіли мститися за відьом, мститися за тих, кого забрала ця напасть, хотіли скинути короля, який приніс цим землям так багато страждань, проте… ті, хто наважувався, були одразу без вагань вбиті – Касилій тепер діяв рішучіше. Будь-яка непокора означала смертний вирок. І народ затих. Почалися важкі часи для королівства Айки. Темні і страшні часи.
Розділ 1
- Ооохх, ну де ти була так довго? – протягнула зі звичною закритою усмішкою (чи то посмішкою) Дарця, підіймаючи очі на ту, що щойно переступила поріг.
Невеличку вітальню освітлював лише вогонь, що тріскотів у печі, та блискавки в грозовому нічному небі за вікном. На дивані біля джерела тепла лежала дівчина, перехилившись вниз головою через підлокітник. Вона ліниво потягнулася, мов та кішка, і піднялася на ноги, рушаючи до подруги.
Інша дівчина – Марія – неспішно зняла мокрий плащ, повісила на вішак біля дверей та зазирнула до дзеркала, впевнившись, що навіть зараз її зачіска була бездоганною. Підхопивши торби з харчами, вона рушила на кухню, а Дарця терпляче пішла слідом.
- В Улі почастішали набіги, довелося бути обережною, тому й затрималася. Допоможи розібрати продукти, я вже з ніг валюся.
Проте, дивлячись на цю дівчину, важко було повірити, що вона перенесла майже тижневу пішу подорож до найближчого міста, на яке регулярно нападають затьмарені. Марія навіть зараз зберігала вираз обличчя стриманим, поставу рівною, а погляд дещо надмірним. Кожен рух її був чітким та водночас граційним, ніби вона - справжня принцеса, не менше. Марію хотілося поважати, кохати і боятися водночас. Такою вона була – високою панянкою з довгим рудим зібраним в акуратний хвіст волоссям, завжди чистим випрасуваним одягом і абсолютно вбивчим виразом обличчя.
- А Єва де? – врешті помітила відсутність третьої Марія.
- Відсипається. Теж нещодавно прийшла, кілька днів не поверталася, бідолашка. Нехай відпочине.
- Вона з’ясувала щось нове?
Дарця лише похитала головою і стиснула плечима. Марія видихнула та провела рукою по голові. Не те, щоб вона очікувала якихось неймовірних відкриттів від Єви – вони й так вже зібрали чи не всю найважливішу інформацію. Але навіть дрібнички чудово б допомогли прогресу.
- Можливо, зробити тобі масаж? – промурликала Дарця, підходячи до Марії ходою чи то невинної домашньої кішки, чи то справжньої хижачки – у поєднанні з її постійною грайливою усмішкою на один кутик губ можна було більше схилитися до другого.
Марія лиш знову видихнула і мовчки перекинула волосся зі спини. Так, вона була холодною, часом жорстокою, гордовитою та зовсім недовірливою, проте існувало в світі дві дівчини, яким вона могла довірити навіть власне життя.
Незвично холодні руки Дарці торкнулися плечей Марії спочатку легенько, а потім різко сильніше, втискаючи в шкіру довгі і гострі, мов леза, нігті. Дарця залилася божевільним сміхом, занурюючи пазурі все глибше в заціпенілу спину Марії. Дівчина не кричала і не ворушилася, її душа відділилася від тіла, з жахом споглядаючи зі сторони, як хтось, хто ще щойно був Дарцею, безжалісно розривав її плоть. Обличчя незнайомця, оповите димовою завісою, було неможливо розгледіти, а голос його зловісно шепотів ніби прямо всередині її примарної голови «стережися, Маріє, стережися, люба…»
Мов випірнувши з глибини, Марія різко підірвалася з ліжка, хапаючи ротом повітря. Останнім часом її регулярно мучили нічні жахи і з кожним новим вона все більше впевнювалася у своїх здогадках – усе це не дарма, щось таки насувається.
Штори гойдалися від подихів вітру крізь прочинене вікно. Блискавки грізно розтинали небо. Дівчина вдихнула на всі груди аромат ночі і подумала «це ти стережися, ким би ти не був…».
***
Усе в світі досить мінливе, особливо в такі бентежні часи, проте існувало в Айці дещо, здавалося б, непідвласне змінам – південно-східний ліс. Принаймні, ближча до (колись) цивілізації його частина. Як і раніше, ліс ніби заколисував ритмічними рухами гілля, зачаровував, гіпнотизував, благав закохатися в нього і лишитися. Тут панував спокій, навіть незважаючи на те, що за якихось кілька десятків кілометрів починалися володіння затьмарених. Саме тут, за годину ходи до найближчого селища, оселилися три сміливиці. І хоч кожен, хто від відчаю заходив до лісу у пошуках здобичі та натикався на самотню обжиту хижу, вважав її мешканців божевільними, певна логіка у виборі такого дому була. Як то кажуть, хочеш добре сховатися – зроби це на видному місці.
Під ногами час від часу потріскували старі сухі гілки, пташки несміливо перегукувалися у верховітті, а вже давно протоптаною стежиною крокували наші три панянки.
- У селищі зовсім нічого не лишилося, дарма ми туди поперлися. Треба було відразу вирушати до Ули, лише час згаяли, - роздумувала вголос Марія
- Сприймай це просто як пішу прогулянку з любими подругами, мила, - усміхнулася Дарця.
- Але вона має рацію, - відгукнулася і Єва. - До Ули все ж сходити доведеться. Наші запаси майже на нулі, а на самому м’ясі кроликів чи, хай богиня милує, білок, якось жити не хочеться…
Дівчата вийшли на галявину перед їхнім будиночком та, підійшовши поближче, Єва спинила всіх жестом і завмерла, роззираючись. Вираз її обличчя був вкрай зосередженим, а погляд прищуреним, проте розгледіти це було б вкрай важко за чубчиком, що стабільно перекрив половину лиця.
- Тут хтось побував, - врешті озвучила вона і рішуче покрокувала уперед. – Ось слід, - вказала на дещо притоптану траву біля ґанку. – І двері намагалися обережно відімкнути… Чекайте тут, я огляну будинок через вікно.
Вона зникла за будинком, дівчата не встигли видати і звуку. Вони знали, якщо Єва щось помітила, значить так воно і є. Ця дівчина була надто зосереджена на деталях чи, як казала вона сама, це деталі були надто зосереджені на ній, тож впадали в око без якихось намагань з її боку.
Не минуло й кількох хвилин, як вона вийшла через вхідні двері і сіла на порозі.
- Всередині усе чисто, нікого не було. Проте це все дивно. Або ми когось відлякали своїм поверненням, або ж хтось надто намагався не показати свою присутність, тож не насмілився навіть виламати двері…
- Невже люди короля? До нього могли дійти чутки про трьох «відьом», що оселилися в лісі. А люди зараз не те, щоб відьом, а й власних дітей продадуть за шмат хліба… - навіть Дарця стала на дивовижу серйозною.
- Ні, - відрізала Марія. – Король би не панькався ні з дверима, ні з нами. Не думаю, що це він. Але хтось нами й справді зацікавився…
- Ну, абооо, - Дарця знову почала усміхатися, - просто черговий мисливець захотів поглянути що тут за такі схиблені живуть.
Єва похмуро гмикнула, втупившись в землю. Вона не думала, що це випадковість. Хтось точно тут нишпорив і навіть намагався замаскувати сліди. Кому ж вони раптом знадобилися?
- Що ж, я вирушаю до Ули, - Марія обійшла Єву і зайшла усередину, з порогу починаючи збирати торбу в дорогу. – Настав час заскочити до старого друга, можливо, він щось знає. Якщо це все ж справа рук короля, йому мало б бути про це відомо.
- Ми з тобою!
- Ні, ви лишаєтеся тут і стежите, аби більше ніхто не тинявся біля нашої хижі.
- Але, Марііє… - почала Дарця і була перервана Євою.
- Будь обережною. Затьмарені почали частіше нападати на Улу. Краще тобі… триматися подалі від темряви.
Дівчина піднялася на ноги і, захопивши рюкзак, попрямувала до лісу.
- Піду краще огляну місцевість навколо. Скоро повернуся! – кинула, не обертаючись.
Дарця і Марія, що вже стояла зібрана на порозі, перезирнулися, з мовчазним сміхом закочуючи очі.
- «Скоро» не повернеться.
З відступами стався триндець, але мені ліньки це все виправляти, вибачте🐥