Всепоглинаючий і приголомшливий страх. Мій кошмар зараз матеріалізувався наяву, і це не просто гра підсвідомості, а реальна загроза. Невже вартові знайшли нас, і порятунку немає і не буде? Нас уб'ють зараз або знову повернуть у місто? Невже дрони відслідкували наше місце знаходження, поки ми спали?
Мене немов пробиває розряд, а по венах розтікається крижана рідина, концентруючись на кінчиках пальців. Секундний ступор відтісняє інстинкти, і я що є сил починаю брикатися, намагаючись скинути з себе чиїсь руки.
Замість крику і слів з-під масивної долоні, що закриває моє обличчя, лунає приглушене мукання, але я не полишаю спроб. Щоки так сильно стискають, що мені стає тільки гірше. Щелепа болить від такого тиску, і на очі мимоволі виступають сльози. За цією тонкою вологою пеленою зір майже не фокусується, і все здається розмитим. Єдине, що я бачу – це нечіткі обриси нашого тимчасового притулку.
Мабуть, час наближається до ранку, тому що зараз у печері не так темно, як було кілька годин тому. Але світла недостатньо, щоб розгледіти тих, хто напав на нас, та й узагалі зрозуміти, скільки людей тут перебуває. Я чую поруч глухі звуки ударів, і хтось штовхає мене, врізаючись у мою ногу, трохи нижче коліна. Миттєво в місці удару розтікається пекучий біль, тож якби не долоня невідомого, що не дає змоги видати жодного звуку, я б щодуху завила в голос. У цій метушні й хаосі зовсім не розумію, хто щойно врізався в мене. Смикаюся ще сильніше в руках нападника, намагаючись звільнитися, не звертаючи уваги на ниючі відчуття під коліном. На нозі швидше за все буде гематома, бо біль не відступає. За переплетінням звуків розрізняю поруч голос Ітана.
– Відпустіть її!
Його присутність трохи заспокоює, але міцна хватка не дозволяє розслабитися. І я смикаюся ще сильніше, отримуючи удар під ребра, що миттєво змушує мене задихнутися, адже вдихнути ротом бажане повітря немає жодного шансу, дихання перекрито. Здається ще мить, і я можу втратити свідомість, задихнутися. Але я ще жива. Коли хвиля болю трохи стихає, оговтуюсь. І тільки зараз розумію, що поруч зі мною перебувають двоє. Один міцно тримає мене позаду, не дозволяючи поворухнутися чи вимовити хоч слово. Другий – поруч, уважно розглядає мій чип на скроні. Чоловік підходить ближче, зацікавлено схиляючи голову вбік. В цей момент моє обличчя знову стискають з такою силою, що я заплющую очі від болю. Відчуття такі, що за мить мені просто роздрібнять щелепу.
Здригаюся, коли незнайомець торкається моєї скроні пальцями, і широко розплющуючи очі, завмираю від цієї дії. Раптом усвідомлюю, що людина без рукавичок, і цей заборонений дотик змушує мене напружитися ще сильніше. Я не бачу його обличчя, яке приховане тінню чорного капюшона. Лише лінію щелепи та підборіддя, вкрите досить щільною темною щетиною.
Незнайомець уважно дивиться на мене, ніби я щось неймовірне, надприродне. Як піддослідний об'єкт, яким по суті все життя і є. Він проводить кінчиками пальців по моєму лобі, прибираючи пасмо волосся, що спадає на обличчя, а я хочу відсунутися далі, аби тільки він не порушував мої особисті кордони. Але, судячи з усього, цій людині невідоме таке поняття. Він обводить лінію брів і знову зупиняється на скроні, де вживлена пластина. Я фантомно відчуваю, як він окреслює круглий чип, злегка натискає на нього. Не розумію, що він намагається зробити, але подібні маніпуляції викликають у мені хвилювання і страх. Нарешті, через кілька хвилин огляду, він відходить на крок. І моєму погляду постає картина боротьби. Ітан б'ється з кимось, намагаючись дістатися до мене, допомогти.
– Її має бачити Кера, – вимовляє чоловік у чорному, що щойно вивчав мене, очевидно звертаючись до напарника.
Еванс у цей час виривається з рук супротивника в дивному одязі, відштовхуючи його до стіни, так що той, не втримавши рівноваги, врізається в каміння, зі стогоном падаючи. 2092 різко розвертається і що є сил кидається до мене. Він щось гарчить, шипить, і вже за мить, прямо переді мною проноситься його спина. Він просто влітає в одного з чоловіків, намагаючись збити його з ніг, але той виявляється досить сильним.
Зчепившись із невідомим у капюшоні, вони зійшлися в шаленій сутичці. Ітан нападає як розлючений звір, готовий розірвати супротивника голими руками, захистити мене. Але й той не поступається, відбиваючи атаки. За його діями одразу стає помітно, що невідомий добре фізично підготовлений, і подібні сутички для нього – не нове. Він рухається швидко і без проблем відбиває атаки розлюченого Ітана.
Хаотичні удари припадають по тілах обох, поки чоловіки б'ються. І неясно, хто з них може здобути перемогу, адже сили, судячи з усього, рівні. Невідомий спритно ухиляється і одразу ж завдає нових ударів Евансу. А я, перелякана і приголомшена видовищем, завмираю. Хватка на моєму тілі посилюється, і очі знову пече. Здається, що зуби вже впечаталися у внутрішню поверхню щоки. І я не здивуюся, якщо в роті з'явиться кров, якщо той, хто утримує мене, ще сильніше притисне долоню до мого обличчя.
Щоразу, коли помічаю нові відмітини на обличчі Ітана, і бачу, як черговий удар досягає мети, моє серце провалюється вниз. Пил змішався з потом і кров'ю, забруднивши щоки та підборіддя 2092. З розбитого носа стікає червона доріжка, але він немов не звертає уваги. Це має жахливий вигляд.
Незнайомець робить різкий випад уперед, хапаючи передплеччя Еванса та намагається скрутити у спробі заламати його руку. Але і Ітан теж старається не відставати і раз по раз б'є щосили, ухиляючись від хватки. Раніше мені не доводилося бачити такий виплеск агресії, і я перебуваю в шоці від такого видовища. У якийсь момент, оступившись, противник втрачає пріоритет, і Еванс використовує хвилинну розгубленність суперника. Заричавши, він кидається на чоловіка в чорному, збиваючи його з ніг. Вони катаються по підлозі, постійно міняючись місцями. З вуст противника звучать невідомі для мене раніше слова, але нескладно здогадатися, що він лається. Глухі звуки ударів, рик і стогони. Усе змішалося в гул битви. Рухи чоловіків такі швидкі, що в якийсь момент навіть стає не зрозуміло, де чиї руки і ноги.
Ітан знову опиняється зверху, і на незнайомця сиплеться град сильних ударів. Я тільки бачу спину 2092, різкі розмахи рук, і одразу за цим лунає звук удару. Затримую подих у надії, що Еванс стане переможцем у цьому бою. Але навіть не помічаю, як невідомий притягує до себе загублену кимось зброю. Здається, що ось-ось, і Ітан заб'є противника до смерті. А я навіть нічого не встигаю зрозуміти, коли відбувається поворотний момент. Секунда, і приміщення печери наповнює постріл. Гучний, лякаючий.
Вібрація від цього звуку проноситься в грудній клітці й несеться під кам'янисте склепіння печери. І в цю мить я, здається, розлітаюся скляними уламками разом із цим звуком. За ним слідує гнітюча тиша, що віддає гулом у скронях. Секунда для мене здається вічністю. Ітан завмирає. Напевно, навіть моє серце перестало зараз стукати.
А потім відбувається те, що остаточно вибиває кисень із моїх легень. Людина в чорному відштовхує Еванса в груди. І його тіло завалюється набік. З мого горла виривається крик, який тоне між пальцями людини, що утримує мене. І здається життя витікає, залишаючи межі моєї фізичної оболонки в той момент, коли голова Еванса торкається землі. Я вмираю, розбиваюся, розсипаюся. Разом з Ітаном, який лежить зараз і не подає ознак життя.
Що я відчула в цей момент? Біль. Такої концентрації, що гірша за будь-які контролі та утилізацію. Набагато сильніший за фізичний, не порівнянний за силою навіть зі словами 2092 у камері смерті. Це найгірше, що відбувалося зі мною за весь час. Страх перед знищенням, зрада, втеча з Ребут-сіті меркнуть порівняно з тим, що відбувається в моїй душі зараз. Світ навколо розмивається, і печера втрачає обриси, поки сльози застилають погляд. Усе тепер не має жодного сенсу. А істерика забирає свідомість в полон, і я починаю відчайдушно брикатися, вмиваючись сльозами. Не в змозі кричати, я вию так, що розриває легені. Звук, сповнений відчаю, виривається з грудей, і його неможливо втримати, або заглушити.
– Відпусти її, Ото, – командує незнайомець. Гучний голос проноситься печерою, піднімаючись луною до самої стелі.
Злякано смикаюся, помічаючи на собі його пильний погляд. Вже за мить хватка слабшає, і людина, що утримує мене, розтискає руки. Від несподіванки я практично падаю, лише в останню секунду втримавшись на ногах. Кидаю погляд у бік чоловіка в чорному і, не роздумуючи, кидаюся до Ітана. Боляче зчісуючи коліна об дрібні камінчики на землі, падаю поруч із ним. За щільною пеленою сліз не розрізняю нічого. Мимовільні схлипи й ридання вириваються назовні, і я нічого не можу з цим зробити. Не маю контролю над своїм тілом. Секунда, і я просто падаю на груди Еванса, стиснувши пальцями його куртку.
– Ііітан!
Пошепки, надламаним голосом.
Очі пече гірше, ніж коли я вперше потрапила на сонце. Він абсолютно нерухомий. Але за істерикою і божевіллям я не одразу помічаю розмірений ритм серцебиття. Та коли все ж таки вловлюю слабку пульсацію, навіть не вірю спочатку, що Ітан дійсно живий. Втискаюся в його груди, щоб переконатися, знову почути це слабке, але таке необхідне тихе "тук...тук...тук...тук".
Ніхто мене не чіпає зараз, і здається, що крім нас і немає нікого зовсім. Я не помічаю, як смикається в мій бік один із людей, але його зупиняє той самий незнайомець. Не чую, про що вони сперечаються. А весь мій світ зараз зімкнувся до крихітного атома. Ультразвук і повна дезорієнтація – ось що зараз відбувається в моїй голові.
Коли паніка починає потроху сходити нанівець, а біль новими й новими розрядами проноситься в грудях, усе відходить на другий план. Образа, злість, ненависть – ті почуття, що панують зараз у мені. Вони тільки стають яскравішими щосекунди, ладні вибухнути в будь-яку мить. Проводжу рукавом по обличчю, намагаючись хоча б трохи сфокусуватися. І нарешті приходжу до тями, розрізняючи й інші звуки навколо. А разом із ними приходить і ненависний голос тієї людини, яка натиснула на курок.
Фаланги пальців біліють від хватки, і я повільно розтискаю кулаки, випускаючи з лещат тканину куртки Еванса. Вдих. Збитий, болісний, але такий необхідний зараз. Він обпікає легені, впускаючи в організм рішучість. Обертаюся в бік того самого незнайомця. Він про щось перемовляється з другим чоловіком. А мої думки сконцентрувалися на єдиній меті. Тож, не роздумуючи, я швидко піднімаюся на ноги, від чого печера миттєво починає обертатися перед очима, і в кілька широких стрибків долаю відстань між мною та об'єктом моєї ненависті. Просто стрибаю на нього, вчіплюючись пальцями в горло жертви, з усієї сили стискаючи глотку.
Не втримавшись на ногах від несподіваної атаки, незнайомець падає, і я лечу разом із ним на підлогу. Кричу на весь голос, відчайдушно і дико. Дряпаючи нігтями шкіру людини в чорному. Хаотично розмахую руками і готова вчепитися зубами в його тіло. Розірвати на дрібні частини. Він намагається ухилитися, але я продовжую битися в нападі й не помічаю, як другий чоловік кидається на мене, намагаючись втихомирити. Нічого не існує зараз, крім жаги помсти. Я ненавиджу цього незнайомця. Готова вбити його власними руками. Навіть коли мене схопили, відтягуючи від жертви, я продовжую смикатися, намагаючись вдарити його ногами.
– Відпустити! – миттєво кричить чоловік, а лещата знову розтискаються, і поки я не встигаю схаменутися, він різко подається на мене і змінює положення тіла.
Так що я опиняюся на землі, боляче вдарившись потилицею. Перед очима темніє, а тупий біль розтікається в голові, вириваючи з моїх губ мимовільний стогін. Якийсь час мені потрібен, щоб прийти до тями. Коли трохи оговтуюся, то в черговий раз смикаюся, розуміючи, що знову знерухомлена. Руки міцно притиснуті над головою, і незнайомець свердлить мене поглядом пронизливих сірих очей. Він фактично пригвоздив мене своїм тілом, від чого я відчуваю біль у ребрах. Від безсилля і злості я гарчу, але кисті притиснуті до землі, не дозволяючи мені поворухнутися. Мене до божевілля дратує власна слабкість, що хочеться плакати від образи. Ненавиджу його! Весь світ ненавиджу за те, що він так жорстоко обходиться зі мною. Адже я справді на якусь мить подумала, що втратила Еванса. Повірила в те, що його вбили, і сама ледь не збожеволіла в цю хвилину.
Незнайомець рвано дихає, і його дихання обпікає моє обличчя. Настільки близько він зараз перебуває, що мені стає до нестями некомфортно, страшно. Вкотре я опиняюся переможеною.
На щоці чоловіка красуються смуги від подряпин, а на вилиці синяк після сутички з Евансом та кілька кривавих плям. Чорні пасма розпатлалися, і спадають на лоб, прилипаючи до крові, що сочиться з глибокого садна над бровою. Чоловік, якого назвали Ото, щось вигукує, але я майже нічого не чую. Тільки пульсація у скронях, яка глушить будь-які звуки.
Нарешті, він підлітає до нас, зіштовхуючи незнайомця з мене, і одним різким рухом, притягує брюнета за груди, піднімаючи його на ноги.
– Нейте, ти збожеволів? Ти що робиш взагалі? Якого чорта ми возимося з цими ребутцями?
Я ж не в силах навіть піднятися, тільки злякано продовжую спостерігати за тим, що відбувається. Голова все ще ниє від удару об землю, і в горлі з'являється гіркота, щойно я починаю ворушитися, намагаючись відсунутися подалі від цих дивних людей.
– Стули пельку, Ото! Якщо ти забув, то командир загону я. І я думаю, що їх необхідно показати Кері.
Моя увага переходить від одного чоловіка до іншого. Навіть неозброєним поглядом видно, наскільки зросла між ними напруга. Гострі слова, здається, здатні завдати фізичних каліцтв напруженим тілам. Ще мить, і вони обидва просто вибухнуть, розносячи це укриття на пил.
– Щоб що? Видати наше місцеположення? Якого, Нейте? Вони ж із тих... – Махнувши рукою в бік виходу, продовжує він. – Просто бездушні боти. З яких пір ти на боці цих ущербних? Чи ти забув, хто наш супротивник?
Зараз мені добре видно обличчя того, хто утримував мене. Густі брови зведені до перенісся, довге русяве волосся, стягнуте в пучок на потилиці, борода. Він виглядає настільки дивно, що до мене нарешті доходить. Ці люди точно не мають жодного відношення до Ребут-сіті. Їх зовнішність не підходить під жоден канон, і за таке неодмінно б покарали мітками. А ще в них немає чипової пластини.
Нейт стискає кулаки і, розправивши плечі, впритул підходить до Ото, сміливо дивлячись на нього згори донизу. У всьому його вигляді читається сила. Навіть незважаючи на те, що вони з Ото практично одного зросту, наразі здається, що брюнет вищий на голову. Він тисне своїм авторитетом.
– Я сказав, ми вирушаємо в табір і дівчисько з нами. Крапка!
– Та ти що, сірого моху обжерся? Подивися, вони ж чіповані. Їх необхідно вбити!
Від цієї фрази я відчуваю якусь дику образу. Ніби мене щойно змішали з брудом, принизили. "Чіповані" звучить гірше за пошкоджених, але має єдиний посил, це нескладно зрозуміти. Та і вирок, озвучений наприкінці, не віщує нічого доброго.
Сідаю, намагаючись відсунутися якомога далі від цих чоловіків. І підтягую коліна до грудей, згрупувавшись. Переношу вагу тіла на стопи, обережно піднімаючись. Готова будь-якої миті кинутися захищатися. Перед очима все пливе, і я намагаюся не втратити свідомість, моргаючи і ковтаючи в'язку солону слину. Потилиця ніби розкололася навпіл, і кожен рух тільки підсилює біль. Не знаю, чого чекати далі. Однозначно, я не здамся просто так, навіть якщо мене все одно вб'ють. Не дарма ж я пройшла цей шлях, вириваючись із лап системи. Шукала свободи, а знову опинилася в пастці. Погляд мимоволі повертається до знерухомленого тіла Еванса, і посеред горла виникає новий гіркий клубок.
– Чіповані, ти маєш рацію. От тільки дещо не сходиться... – Нейт обертається, скануючи поглядом моє обличчя. – Схоже, вони не позбавлені емоцій.
Помічаю, як здивовано поповзли брови догори на обличчі Ото, і тепер уже дві пари очей спрямовані до мене. Намагаюся не втрачати пильності, та подумки шукаю спосіб відступу або хоча б інструмент для самозахисту. Ніколи ще я не почувалася так як зараз. Емоції змішалися в мені якоюсь дивною плямою. Де страх, ненависть і образа по черзі беруть першість у моїй душі.
– Схоже на те... Але хіба це можливо?
– Вже те, що вони поза містом, неможливо. Але вони тут. І вони захищають один одного. Я думав, той божевільний мене вб'є .Ти сам бачив, як він кидався, аби дістатися до дівки. Треба повідомити в табір.
Нейт задумливо хмуриться, розглядаючи мене. Розумію, зараз вирішується наша доля. Головне, не впустити щось важливе. Що якщо це просто спосіб відволікти мене? Позбавити пильності?
– А датчики? В них в голові, напевно, цілий механізм вбудовано. Що, якщо за ними вирахують місце розташування? Ні, це надто небезпечно, – потираючи пальцями бороду, насупившись, вимовляє Ото.
– Нехай Наміда розбирається з чипами. Це її робота.
– Так, от тільки Наміди тут немає! – підвищує голос чоловік, стиснувши кулаки. – Чи ти пропонуєш тягнути цю дикунку до самого табору? А? Що, якщо за нами вже хвіст, ти подумав? Чи ти хочеш всіх нас наразити на небезпеку? Мене, Кайла, Наміду?
Половина зі сказаного для мене звучить дивно, а імена настільки незвичайні, що я вже заплуталася. Хто всі ці люди?
– Хто ви? – Запитання саме зривається з моїх губ. – І що вам від нас треба?
Кинуши один на одного погляди, чоловіки знову сфокусували всю увагу на мені. Вони оглядають мене як щось неправильне. Виглядають досить розгублено. Ніби я феномен якийсь.
– Ти нас розумієш?
Кивнувши, я очікую відповіді на поставлене запитання. Погляд бігає від одного обличчя до іншого, поки чоловіки обмірковують відповідь.
– Ми називаємо себе Інші.
Нарешті вимовляє Ото, і, розвернувшись, підходить до того хлопця, що лежить біля стіни непритомний. Мабуть, коли Ітан штовхнув його, він сильно вдарився головою. На підтвердження моїх домислів здоровань проводить пальцями по потилиці пораненого. І стиснувши губи, знову обертається до Нейта.
– Погані справи. Рана серйозна. Треба нести.
Брюнет відповідає коротким кивком. А я продовжую стояти, намагаючись зрозуміти, що означають слова Ото. Хто такі ці Інші? Нейт підходить до тієї самої людини, про яку йдеться. І скривившись, витирає долоні об штани, ніби вони забруднені чимось.
– Необхідно повідомити Кері. Нехай надішлють підмогу. Кайла ми не зможемо самі витягнути. Та й необхідно показати дівчисько.
Нарешті згідно кивнувши, Ото робить крок назад, обертаючись у бік Еванса.
– А з цим що робити? На ньому форма вартових. Він, схоже, один із них.
Якийсь час брюнет розмірковує, дивлячись на Ітана.
– Його залишимо тут. Занадто небезпечно.
Ці слова для мене як сигнал тривоги. Від думки, що Ітан залишиться тут, а мене можуть забрати, я починаю панікувати. Схопившись, знову лечу в його бік, падаючи поруч на коліна. Займаючи захисну позицію. Під руку потрапляє невеликий камінь, і я підхоплюю його, замахуючись. До останнього захищатиму Еванса. Я як забитий у пастку звір, готова знову кинутися в атаку, якщо ці Інші не погодяться забирати Ітана.
– Вставай! – коротко командує Нейт, що викликає в мені нову хвилю протесту.
Підтискаю губи, сміливо дивлячись у його очі.
– Я нікуди не піду без нього!
Бачу, як це злить брюнета. Він по черзі стискає і розтискає кулаки, продовжуючи свердлити мене поглядом.
– Я не питав. Це наказ! – практично гарчить він.
– Та чого ти возишся з нею! – Починає голосити Ото, штовхаючи чоловіка в плече. - Якщо хоче залишитися тут, нехай і далі стирчать у цій печері, поки дрони не виявили їх.
Від згадки дронів і думок про Ребут-сіті між лопаток проходить неприємний холодок. Але я намагаюся не подавати виду. Невідомо, що в цій ситуації краще. Йти з незнайомцями кудись чи бути знайденими загоном вартових. Світ сповнений небезпеки, і я не розумію, де для нас буде порятунок. Але одне знаю точно – без Еванса я й кроку не зроблю. І якщо нас кинуть тут – так тому і бути.
Нейт починає злитися, і обернувшись до Ото, окидає його спопеляючим поглядом.
– Я сказав, що їх необхідно відправити в резервацію. Це перші біженці з Ребута. Ми не можемо кинути її тут. Якщо вони вибралися, значить можуть розповісти більше про внутрішній устрій міста, ти розумієш?
І хоча він говорить це тихо, голос, відбиваючись від кам'яних склепінь луною, добре чутно. Почувши слова чоловіка, в моїй голові виникає ідея. Якщо я потрібна їм, значить можна висувати свої умови.
– Якщо ви хочете дізнатися про Ребут-сіті, то вам може допомогти Ітан. Він знає систему безпеки, розташування відсіків...
Вимовляю це голосно, щоб Інші, як вони самі представилися, чули мене. Обидва чоловіки обертаються, насупившись, роздивляючись мене. Я ж, не втрачаючи шансу, починаю говорити:
– У нас є необхідна для вас інформація. – Помічаю, як блиснули очі брюнета, і надихнувшись тим, що влучила в ціль, продовжую гнути свою лінію. – Але я нічого не стану говорити сама.
Не знаю, що їм необхідно від нас і навіщо ці люди шукають інформацію про Ребут-Сіті, але точно розумію, що єдина людина, якій я можу довіряти – Еванс, має бути поруч. Наша сила в єдності. І якщо ці невідомі справді зацікавлені, то я до останнього вимагатиму, щоб нас не розлучали.
– У тебе є ім'я? – раптово запитує Нейт, чим вводить мене в ступор.
Мій бойовий настрій розлітається в одну секунду, а я, збита з пантелику цим питанням, розгублено моргаю, все ще утримуючи свою уявну зброю в руках. Крізь прочинені губи видихаю і знову втягую прохолодне повітря, що миттєво наповнює легені.
– Ну? Ім'я, номер? Як до тебе звертатися? – нетерпляче гарчить Ото, роблячи крок уперед, а я замахуюся сильніше, готова будь-якої миті запустити камінь у його голову.
Нарешті, коли заціпеніння відпускає, я ледве видавлюю із себе слова:
– Ешлі. Мене звати Ешлі Корд, – голос тремтить, а в роті пересихає.
Ней киває.
– А номер? Вам повинні присвоювати порядковий номер, хіба ні?
2104 крутиться в моїй голові. Але я не хочу називати його. Не хочу, аби мене знову пов'язували з набором цифр, та зневажливо називали об'єктом. Я – людина.
– Просто Ешлі. Без номеру.
Помічаю, як трохи здивовано переглядаються чоловіки між собою. Але практично відразу повертають увагу до мене.
– Що ж Ешлі, ти йдеш із нами, і це не обговорюється.
– Я нікуди не піду без Ітана! – підвищую голос, посуваючись ближче до Еванса.
– Ти не в тому становищі, щоб сперечатися. – Голос Нейта владний і суворий, але я, як і раніше, дотримуюся свого рішення.
– Я. Без нього. Нікуди. Не піду! – вимовляю слова голосно і чітко, позначивши свою позицію.
– Та якого ми взагалі возимося з нею?
Ото, закотивши очі, шумно видихає і щось нерозбірливо бурчить під ніс. Очевидно, якісь лайки. А потім стрімко зривається з місця, стрибаючи на мене. Не роздумуючи, я кидаю камінь у його бік, у паніці хапаючись за ще один, менший. Камінчик пролітає повз, тоді як сам Інший швидко наближається. Серце стукає від страху в шаленому ритмі, а все відбувається так швидко, що я скрикую, коли чоловік опиняється поруч, хапаючи мене за руку.
– Вставай! – він різко смикає мене, так що я втрачаю опору.
Намагаюся вирватися, але нічого не виходить. І в голову не приходить нічого кращого, ніж вчепитися зубами в його руку, що міцними лещатами стискає моє зап'ястя. Схилившись вперед і користуючись замішанням нападника, впиваюся зубами в його пальці. Кусаю що є сил, і хватка слабшає, поки Ото вивергає новий потік невідомих слів. Адреналін змушує кров вирувати по венах, додаючи сил боротися. Тож штовхаю чоловіка, звільняючись із його хватки.
І щойно мені вдається вирватися, я знову злякано відповзаю до Ітана, хаотично оглядаючи печеру. Намагаюся знайти хоч щось, щоб захищатися. Але навколо тільки кам'янисті стіни, і нічого, що могло б зійти за зброю. Помічаю гвинтівку Ітана, з якої не так давно і був підстрелений Еванс. Але до неї не дістатися, вона лежить біля ніг брюнета, і він, очевидно, простеживши за моїм поглядом, примружився, роблячи крок ближче до зброї.
Здоровань вивергає лайки і знову намагається атакувати, я ж, намацавши під рукою важчу камінюку, із криком кидаю її прямо в чоловіка, щойно він робить ривок у мій бік.
Мабуть, моя витівка потішила Нейта, і поки Ото потирає руку, зло виблискуючи очима, чоловік заходиться реготом. А потім, за секунду, ніби переключившись в інший режим, абсолютно серйозно каже:
– Ешлі, якщо ти не підеш сама, то доведеться застосувати силу. Повір, крихітко, тобі не сподобається.
Його слова і крижаний тон лякають, а я подумки встигаю вилаяти Ітана, що він абсолютно не може допомогти мені. Я знаю, він би не кинув мене, якби опинився на моєму місці. Та й узагалі, якби був при тямі, то напевно ми б уже давно змогли втекти, залишивши незнайомців непритомними лежати в печері. Але сталося, як сталося і в цій ситуації ми опинилися в глухому куті. А Ітан продовжує нерухомо лежати на холодній землі, залишивши мене сам на сам із невідомими. Ото кидається до мене, але брюнет зупиняє його, притримуючи за плече.
– Я не піду без нього! – повторюю знову і знову, сподіваючись, що мої умови будуть почуті.
Але замість цього Нейт повільно нахиляється, піднімаючи зброю. І кивнувши Ото, наводить на мене дуло. Між лопаток виникає тугий холодний вузол при думці, що він може вистрілити будь-якої миті.
– Будь слухняною дівчинкою, і ніхто не постраждає. Вставай!
Примружившись, він дивиться на мене, ніби гіпнотизує. Я ж відчуваю, наскільки швидко стукає серце в грудях, як перелякана пташка б'ється об ребра. Негативно киваю головою, роблячи рвані вдихи. Істерика знову наздоганяє мене раптово, і очі наповнює вологою, розмиваючи обличчя Інших. Дихання збилося, і в грудях горить від нестачі кисню. Підсуваючись впритул до Еванса, злякано дивлячись знизу вгору на чоловіків.
– Я не піду без нього. – Голос хрипкий, ламається схлипами, але я не здамся. – Або ми вирушаємо разом, або ніяк.
Нейт знову киває напарнику, і той різко стрибає в мій бік, змушуючи здригнутися від несподіванки. Відбиваюся, кричу як дика, впадаючи в абсолютно неконтрольований стан. Зараз інстинкт виживання працює за мене, керуючи моїм тілом.
–Нііііііііііііііііі! Аааааааааааааааааааааааааааааааа!
– Та вгамуйся вже! – кричить Ото і, замахнувшись, б'є в плече.
Цей удар на секунду повертає мене в реальність, змушуючи замовкнути. Нейт опиняється поруч, роблячи кілька широких кроків, і в якийсь момент я розумію, що шансів на порятунок немає. Брюнет прицілюється, не випускаючи мене з поля зору. Вони вдвох проти мене, вони сильніші. Але я продовжую наполегливо розмахувати кінцівками, намагаючись не підпускати їх до себе. Аби не дозволити схопити мене. Практично падаю на Ітана, закриваючи його собою, і продовжую верещати, розмахуючи руками, поки чоловіки намагаються втихомирити мене. Здоровань уже не стримує сили, відповідаючи на мої хаотичні удари. Тіло прошибає тупим болем у тих місцях, де він б'є. Але і я встигаю кілька разів добре зачепити його, тож обличчя чоловіка спотворює гримасою болю.
–Та вгамуйся, скажена! – пихкає він, намагаючись схопити мене за руки.
Масивна долоня з силою опускається на мою щоку, обпалюючи шкіру. Перед очима миготять білі кола, тож я миттєво втрачаю орієнтацію в просторі й падаю просто на Еванса, не втримавши рівноваги. Рот наповнює неприємна солонувата слина, а в голові виникає якийсь гул, перемішуючи думки.
Кидаю залишки сил і, глибоко вдихнувши, кричу на весь голос, зриваючи горло. Крик повний відчаю. Я не здамся, нехай краще вб'ють мене просто тут, але я нікуди не піду без Ітана. Не кину його.
– Вона своїми криками зараз усіх вартових Ребута сюди викличе. Хвора! – кричить Ото, намагаючись перекричати мене, обертаючись до Нейта.
І він, зціпивши зуби, знову наводить зброю на мене. Я чую звук заряду, той легкий писк, який практично невловимий. А за ним слідує гучний постріл, і вже наступної миті моє тіло пробиває агонією болю.
Цей розділ наче знову розкриває героїв з нового боку, хоча здавалось би, що про Ітана та Ешлі ми вже знаємо все. Я не очікувала від неї такої боротьби, насправді, але мені дуже сподобався опис сцени загалом та опис пережитих нею емоцій, а в деякі моменти просто хотілося закричати "Так, Ешлі, ти зможеш, ти молодчина що тримаєшся"
Було приємно познайомитись з новими героями, особливо Нейтом👀. Надіюся Ітана та Ешлі все таки не розлучать, а наступний розділ розкаже більше про "Інших", адже їхні цілі та й загалом... організація? спільнота? заінтригували❤️🔥