За кілька хвилин після того, як Нейт залишає приміщення, на порозі з'являється Ото з оберемком якихось сухих гілок у руках, які кидає на підлогу. В повітря здіймається пил, і в носі починає свербіти, та я ігнорую це відчуття, зосередивши всю увагу на Ото. Цей чоловік лякає мене одним виглядом. Похмурий і грізний, він не вселяє довіри. Та й методи його спілкування для мене добре відомі. Я досі пам'ятаю, як він кидався на мене, тому його присутність трохи напружує. Мабуть, Ітан, так само як і я, встиг не злюбити нових знайомих, бо одразу стискає пальці, варто тільки Іншому з'явиться в кімнаті.
Окинувши нас незадоволеним поглядом, він, утім, більше не кидається з кулаками, що вже тішить. Скрививши незадоволену гримасу, Ото проходить до іншого кутка кімнати, підсаджуючись ближче до Наміди, яка, здається, ігнорує появу чоловіка. Можливо, захопливий процес відволікає її, а може, то якісь особисті причини. Але дівчина вперто не звертає уваги, навіть коли Ото присувається ще ближче, ніяково намагаючись завести розмову, яка розбивається мовчанням Наміди.
Кумедно спостерігати за іншими людьми. Оцінювати їх поведінку та те, як вони вибудовують комунікацію між собою. У Ребут-сіті подібного не було, люди спілкувалися винятково щодо робочих моментів. Коротко, сухо, озвучуючи тільки факти та звіти. І зараз бачити живі емоції трохи дивно, адже серед безликих об'єктів подібного просто не було.
Але всі мої думки вмить розчиняються, відпускаючи нові роздуми. Відчувши довгоочікувані обійми, я нарешті могла розслабитися. Ті кілька годин, проведених у невіданні та страху за життя Ітана, підкосили мене. Напевно, невідомість гірше вироку. Коли ти наче в підвішеному стані.
– Як ти, маленька? – немов прочитавши мої думки, Еванс окреслює великим пальцем лінію вздовж мого підборіддя.
І від цього дотику одразу стає тепло і спокійно. Попри стурбованість, яка все ще обволікає думки. Як би там не було, яким би не виявився реальний світ і загадкові Інші, я почуваюся спокійно тільки поруч з Евансом.
– Тепер краще. Коли знаю, що з тобою все гаразд, – прикриваю очі, дозволяючи Ітану обіймати мене.
– Я мало не збожеволів, поки був паралізований. Боявся, що вони зроблять із тобою щось... Скривдять, вб'ють. В голові вже такого накрутив, що сам ледь не помер. Це були найгірші години.
Розумію, про що він говорить, адже я й сама більше хвилювалася про Еванса, ніж про себе. Дивно, що інша людина може займати стільки думок, і її життя в якийсь момент стає важливішим за власне. Ми тихо розмовляємо, розповідаючи одне одному про все, що крає серце. Зовсім не звертаючи увагу на присутність Інших, насолоджуємося спілкуванням і можливістю не приховувати емоції, не видавати себе за бездушних роботів, що не мають почуттів. Принаймні, в цьому вже є плюс нового світу.
У приміщенні, де ми перебуваємо, стає темніше. І ми з Ітаном з подивом відволікаємося від розмов, коли Наміда з Ото починають щось робити з тими гілками, що їх приніс Інший, повертаючись з дозору. Цікавість бере гору, і я заворожено спостерігаю за тим, як ці люди розкладають сухі палиці одна на одну. А потім, на мій подив, Наміда знову дістає з кишені той дивний предмет, котрий використовувала коли готувалася до роботи з моїм чипом. Я вже бачила, що він може зробити, та хвилювання не стає меньшим. І щойно між переплетенням сухих гілок з'являються перші язики полум'я, ми з Евансом підтягуємо ноги до себе, намагаючись відсунутися від вогню. Я злякано дивлюся на те, що відбувається, не розуміючи навіщо це все. Невже у них зовсім немає інстинкту самозбереження?
Ітан притискає мене до себе ще міцніше. Намагаючись відповзти якомога далі від небезпеки. А емоції, написані на наших обличчях, мабуть, забавляють нових знайомих. Бо навіть на грізному обличчі Ото розтягується посмішка, оголюючи низку кривуватих зубів.
– Що, у вашому бункері зовсім усе погано? – басить чоловік, сідаючи ближче до полум'я і витягаючи долоні просто над ним.
Я з подивом дивлюся на тліючі гілки. Вогонь повністю огортає їх, поглинаючи. У повітрі відчувається неприємний запах гару, а до стелі піднімається дим. Потріскуючі звуки наповнюють кімнату, поки всі присутні мовчки спостерігають за дивовижним танцем стихії. Маленькі іскорки злітають угору, і я злякано відповзаю, намагаючись зберігати якомога більшу відстань від небезпеки. Наміда підходить ближче, штовхаючи носком черевика вуглик, що впав вбік. І, обернувшись до нас з Евансом, по-доброму посміхається.
– Якщо вогонь контролювати, то він не несе шкоди. Тож не бійтеся. – Вона безтурботно знизує плечима, продовжуючи, – Ну і плюс, здається тут вже просто нічому горіти. Все зітліло від часу.
Дівчина опускається навпочіпки, витягуючи руки над язиками полум'я так само, як це робив Ото раніше. А ми з Ітаном так і завмираємо, з пересторогою спостерігаючи збоку і не бажаючи випробовувати долю, наближаючись до небезпеки.
Незабаром на вулиці та в сусідніх приміщеннях зовсім темніє. У напівзруйнованому отворі, що веде в сусідню кімнату, стоїть непроглядна чорнота. Страхітлива. Я все ще не можу звикнути до думки, що можна залишитися в непроглядній темряві. У Ребуті майже завжди є освітлення. Навіть уночі в житлових відсіках горить маленька діодна лампочка над спальним місцем, а в коридорах аварійні червоні лампи.
Тут же єдиним джерелом світла є вогонь. Хоча це краще, ніж зовсім залишатися в темряві. Потроху я заспокоююся і навіть розслабляюся. Еванс, мабуть, теж перестає невідривно спостерігати за багаттям, бо хватка на моїх плечах слабшає.
Інші про щось перемовляються, але їхні слова для нас незрозумілі. Якийсь час я ще намагаюся зловити нитку розмови, але розумію, що це безглуздо. Минає ще близько десяти хвилин, перш ніж чоловік встає. Тільки зараз я помічаю біля стіни, де не так давно сиділа Наміда, кілька сумок. Ото схиляється над однією з них, щось вишукуючи всередині, а потім дістає згорток тканини і дивну прозору посудину з каламутною рідиною. Він передає знахідку Наміді, і вона розгортає матеріал, дістаючи звідти якісь дивні коржі та кілька незвичних плодів. У шлунку миттєво неприємно ниє від голоду, і я ковтаю слину, що підступила.
– Лови, – голосно вимовляє дівчина, підкидаючи в повітря той самий зелений плід. І Ото спритно перехоплює його, відразу ж підносячи до рота.
Від погляду на Іншого я, як ніколи раніше, відчуваю неприємне печіння в шлунку. Дивно, але за всіма переживаннями і потрясіннями я зовсім не думала про їжу, але зараз ця потреба знову вийшла на перший план. У животі бурчить, і я знову ковтаю клубок.
Наміда обертається до нас і, не роздумуючи, бере продукти, простягаючи мені.
– Тримайте.
Ми з Ітаном з побоюванням поглядаємо на запропоноване частування, але базові потреби організму підштовхують погодитися. За майже дві доби я нічого не їла і не пила, якщо не брати до уваги ті кілька ковтків води в печері. Тож без зволікання забираю запропоновану їжу, роздивляючись незвичні плоди. Вони досить великі, майже з кулак розміром. Дуже щільні, зелені. Гладкі на дотик і з невеликим хвостиком-гілочкою зверху.
– Що це? – хмуриться Еванс, розглядаючи незвичайне частування.
Наміда підтискає губи, вочевидь стримуючи черговий смішок.
– Не бійся, красунчику. Воно не отруєне. Це яблуко.
Дівчина прокручує такий самий плід у руках, демонструючи його, і з апетитом відкушує шматочок, показуючи на своєму прикладі, що він їстівний.
Еванс із недовірою хмуриться, підносить яблуко до рота і теж кусає. А після здивовано починає жувати. Я з нетерпінням повторюю за ним, і щойно шматочок опиняється на язиці, мене просто вражає новий смак. Такий дивний і незвичайний. М'якоть хоч і тверда, але досить соковита. Впиваюся зубами ще й ще, намагаючись відкусити якомога більше. Практично давлюся, не встигаючи жувати, але це шалено смачно. Я ніколи не пробувала нвчого подібного. І коли в руках залишається тільки щільна серцевина з маленькими коричневими кісточками і хвостик, я задоволено стираю залишки соку з вуст.
Мені однозначно сподобалися ці яблука, можна сказати, кращих плодів я не пробувала. Хіба що ту ягоду, що надсилав мені якось Ітан. Але голод нікуди не подівся, апетит розігрався не на жарт, і я обережно беру запропонований коржик.
– А це що? – питаю, дивлячись на Наміду, яка вже за обидві щоки наминає таку саму їжу.
– Хліб. У нас у таборі печуть. З перемеленого зерна з додаванням ароматних трав. Спробуй.
Я навіть не перепитую більше, хоча мені не зовсім зрозумілий процес приготування. Плоский, рум'яний коржик обережно ламаю навпіл і передаю половину Евансу, який, як і я, швидко впорався із зеленим яблуком.
Сірий м'якуш пахне приємно. Після прісної їжі Ребута запропоновані частування здаються мені настільки смачними, що я з насолодою прикриваю очі.
Хліб, як його назвала дівчина, смачний і м'який. Але він занадто швидко закінчується. З'їдаю все до останньої крихти, намагаючись не впустити нічого. Ото їсть мовчки, тільки косо дивлячись у наш бік і періодично хмикаючи під ніс. Коли з прийомом їжі покінчено, Наміда відкручує кришку на прозорій посудині і робить ковток мутнуватої рідини.
– Будете? – облизавши губи, обертається до нас, пропонуючи пляшку.
Еванс швидше за мене забирає запропоноване і підносить посудину до носа, з легким побоюванням нюхає.
– Пахне не дуже, – кривиться Ітан, передаючи пляшку мені.
Я так само, як і він раніше, обережно принюхуюся. Запах справді не надто приємний, чимось нагадує мені аромат, що був на болоті, де ми з 2092 проходили не так давно. Ото, вже не стримавши сміх, звертається до Наміди.
– Уявляю, чим їх там годують.
Дівчина тільки закочує очі на репліку Іншого, знову обертаючись до нас.
– Це відвар на основі трав. Добре втамовує спрагу, – пояснює вона, і я наважуюся спробувати.
Смак трохи гіркий, але загалом досить приємний. Попри запах, навіть доволі смачно. Роблю кілька ковтків і передаю пляшку Евансу.
– Це ви ще брагу за рецептом Аріки не пробували, – бурчить Ото, кидаючи глузливий погляд у наш бік.
– Брагу? – перепитує Ітан.
– Ага. Відмінне пійло.
– Що таке пійло?
Перепитую я, і наші нові знайомі заходяться смізом, поглядаючи один на одного.
– Потрапите в табір, дізнаєтеся. – Відповідає Наміда, ховаючи усмішку.
Напруга між нами сходить нанівець. І я рада, що ці люди не становлять для нас загрози. Принаймні зараз. Хоча я й не довіряю їм. Як воно буде далі, поки незрозуміло. Та ця коротка пауза була для нас необхідною. І я вдячна, що у нас є шанс хоч трохи відпочити, після всього, що довелося передити за останній час.
Згорнувши тканину, Наміда повертається на місце, а Ото підкидає ще кілька сухих гілок у багаття.
– Нам необхідно відпочити, – тихо промовив Ітан, допомагаючи зайняти мені зручніше положення на підлозі поруч із ним.
Розумію, що він має рацію. Хоча я і провела майже весь день непритомною, це ніяк не поліпшило мій стан. Пережиті хвилювання і страх віддаються втомою в м'язах. Очі болять, і потилицю неприємно тягне. Притягнувши мене ближче до себе, Еванс залишає легкий поцілунок на моєму лобі.
– Ти втомилася, Еш. Постарайся заснути. Я буду поруч.
Вдячно посміхаюся, прикриваючи очі, і вже за кілька хвилин провалююся в сон, під розмірене дихання Ітана, яке заколисує.
Сни не сняться, просто рятівна безодня, яка затягує мене все глибше, дозволяючи втомі хоч трохи відпустити змучене тіло. Через деякий час ця порожнеча повільно сходить нанівець, повертаючи мене в реальність. Здригаюся, почувши шерех, і злякано розплющую очі, на секунду розгубившись. Я геть забула, де перебуваю, і тому відчуваю незручність.
Нейт стоїть, спершись об стіну, і доїдає залишки коржа, поки Наміда збирає якісь предмети у свою сумку. Еванс ще спить, і я, намагаючись не розбудити, обережно прибираю його руку з моєї талії.
Нейт, не дивлячись на мене, каже:
– П'ять хвилин на збори й особисті справи. Час вирушати, поки сонце ще не надто пече.
Не розмінюючись на пояснення, він знову йде, залишаючи нас утрьох у кімнаті. Ото, мабуть, уже вийшов назовні, бо я одразу відзначаю його відсутність.
Як і обіцяв Нейт, з першими променями сонця ми зібралися в дорогу. Практично всю ніч брюнет провів у чергуванні, не турбуючи нас своєю компанією. Чесно кажучи, після вчорашнього знайомства, у мене залишилися двоякі враження про нього. Не можу сказати, що він лякає мене, як Ото, але його поведінка мені незрозуміла.
Ми виходимо з кімнати, де ночували, і минаючи невеличкий коридорчик, всипаний уламками меблів і дрібними камінчиками, що хрумтять під підошвою, нарешті залишаємо приміщення. На вулиці прохолодно, і потік свіжого повітря миттєво вривається в груди, наповнюючи легені. Світле небо над головою заворожує, і я на секунду зупиняюся, роздивляючись пейзаж, що відкрився погляду. Стіна дерев навколо, зелена трава під ногами і чагарники, за якими ховаються напівзруйновані стіни якихось будівель. Я була паралізована, коли нас транспортували, тому навіть не здогадувалася, де саме ми перебуваємо.
Роблю вдих, підставляючи обличчя пориву повітря. Такий незвичний для мене цей світ. Без задушливих сірих стін і без настирливого цілодобового контролю. Дивно, що тут навіть повітря інше. Ітан мовчазний останнім часом, хоча я його не звинувачую. Адже й сама поки що можу тільки розгублено споглядати навколишнє середовище, намагаючись звикнути до нових умов існування. Він стискає мою долоню, і коли я обертаюся, притягує ближче до себе, огортаючи в обійми.
– Мені набагато спокійніше, коли ти поруч, – тихий гарячий шепіт торкається моєї щоки, викликаючи тремтіння.
– Мені теж, – усміхаюся у відповідь.
– Я скоро повернуся. Дивись не зникни нікуди, та не вплутайся в неприємності, Корд. – Він залишає на моїй щоці легкий поцілунок і відходить убік, ближче до невисокої стіни будинку. До мене долинає приглушений звук розстібання кріплень на штанях Еванса. І я відвертаюся, намагаючись не підглядати.
Нейт проходить поруч, кидаючи спопеляючий погляд у мій бік. А я абсолютно не розумію, чому він себе так поводить. Учора, коли Наміда деактивувала датчики стеження в моєму чипі, він був більш доброзичливим.
Абсолютно не розумію поведінки цих людей. Не знаю, чи зможу взагалі колись зрозуміти цей світ. Він кардинально відрізняється від того, де я виросла. І незрозуміло поки що, добре це чи погано. Так, мене не влаштовувало те життя. Під постійним прицілом камер, без емоцій і спілкування, з постійними перевірками і контролями. А цей світ... Що він готує для нас? Поки час, проведений на волі, складно оцінити. Але найбільше мене турбує майбутнє.
Намагаючись не йти далеко, не поспішаючи підходжу до решти присутніх. Наміда стоїть, прикривши очі, і повільно обертає головою, розминаючи шию, поки Нейт про щось сперечається з Ото.
– А далеко до табору? – звертаюся до дівчини, оскільки вона здається мені найдобрішою серед інших.
– Ні, але ви підете в обхід, щоб переконатися, що стеження немає. Я дочекаюся другу розвідгрупу, і ми повернемося іншим шляхом.
Її слова мене здивували, і я навіть зупинилася на хвилину, намагаючись переварити потік нових слів.
– Друга розвідгрупа? Це що таке?
Наміда закидає сумку собі на плече і, запустивши пальці в коротке волосся, скуйовджує його.
– Це краще в Нейта запитай. Він командир загону. Я займаюся технічною базою, – закотивши рукави сірої сорочки, вона тягнеться, підвівшись на носочки. – Гаразд, досить розмов. Вам пора. До зустрічі.
Підморгнувши на прощання, дівчина йде невеликою стежкою, яку я навіть не помітила спочатку. Провівши її поглядом, переминаюся з ноги на ногу, відчуваючи незручність у компанії Інших. Але інтерес бере своє, і я все-таки наважуюся поставити запитання брюнету.
– Нейте, Наміда сказала, що є ще якась друга розвідгрупа. Що це?
Ото з якимось докором оглядає мене від маківки до п'ят, ніби намагаючись зрозуміти, наскільки мені можна довіряти. Укотре хмуриться, занурюючись у свої думки, а після багатозначно дивиться на Нейта, ніби чекаючи від командира реакції на моє запитання. Той же навіть не обертається до мене, поправляючи одяг. Кілька хвилин я в очікуванні стою, спопеляючи поглядом Іншого, але він так і не відповідає на поставлене запитання.
Ото криво посміхається, очевидно, відчуває якусь перевагу в цій ситуації. І відходить убік. Моє терпіння, як натягнута нитка, готове будь-якої миті лопнути. Мене злить, що Нейт поводиться так. Учора, коли він утримував мене під час процедури, мені навіть здалося, він може бути цілком приємною людиною. Але цей показовий ігнор збиває мене з пантелику. Для мене абсолютно незрозумілі дії цих дивних людей. І якщо Ото зовсім не вселяє мені довіри, то Нейт цими перепадами, ставить у ступор. Я ж бачила, він може бути нормальним, можливо навіть доброзичливим.
– Ну і не відповідай, поводься далі, як... – запинаюся на секунду, намагаючись підібрати якесь образливе слово, але мій арсенал надто малий для подібних виразів. Але тут у голові спливає фраза Наміди, і я, задоволена, озвучую лайку. – Чорти. – І щоб уже напевно зачепити Іншого, додаю ще одну: – Чиповані.
Помічаю, як Нейт підтискає губи, намагаючись утримати сміх, але одного швидкоплинного погляду в мій бік вистачає, щоб потік реготу вирвався назовні.
– Мда, крихітко, лайки не по твоїй частині.
Я хоча все ще трохи ображена, але не можу стримати сміх у відповідь, дивлячись на Іншого.
– Я просто не знаю... Ну ніяких слів, що ви використовуєте в таких ситуаціях. – Розгублено знизую плечима.
Нейт робить крок до мене, скорочуючи відстань. І я геть гублюся, відкриваючи рота від несподіванки, коли чоловік опиняється недозволено близько. Нейт торкається мого волосся, заправляючи пасмо за вухо.
– Хочеш, можу навчити тебе, – його слова вібрують легким тремтінням по моїй шкірі.
– Ага, і мене також навчи. – Звучить за моєю спиною голос Ітана.
Від несподіванки я практично відскакую від Нейта. Ніби щойно порушила всі мислимі й немислимі статути. Чомусь у душі виникає неприємне відчуття провини. Хоча в нашій з Іншим розмові не було нічого такого, але я відчуваю себе ніяково.
Еванс підходить ближче, надто демонстративно притягуючи мене до себе. І нахиляється, залишаючи поцілунок на скроні, трохи вище за чип.
– Еш, усе гаразд? – запитує пошепки, змушуючи мене миттєво розтанути від цього надто інтимного моменту.
Доводиться прочистити горло, щоб повернути голос.
– Так.
Нейт стискає зуби, дивлячись на мене, і якось надто різко вимовляє.
– Висуваємося. У нас немає часу на всілякі дурниці та всі ці ніжності.
Розвернувшись на п'ятах, він стрімким кроком іде до Ото. Навіть не обертаючись на нас. Поки Ітан, подумки тріумфуючи, ще міцніше стискає мене в обіймах. Здається, що він мене просто розчавить зараз.
– Моя маленька, – дихання проходить теплою хвилею по ніжній шкірі, трохи нижче вуха, змушуючи мене миттєво вкритися мурашками.
І поки я остаточно не розтеклася в руках Ітана, обережно виплутуюся з його обіймів.
– Гей, Евансе. Що ви собі дозволяєте? – з усмішкою запитую, потопаючи в глибині його очей. – Ви чули? Нам пора.
2092 відповідає такою ж щирою посмішкою і бере мене за руку, переплітаючи пальці з моїми.
– Тримайся ближче до мене, Корд.
Намагаючись не відставати, ми йдемо за Іншими. Я раз у раз відволікаюся, розглядаючи пейзажі навколо. І якби не підтримка Ітана, то могла вже кілька разів упасти. Він постійно ловить мене, коли я, задивившись на всі боки, спотикаюся. І незмінно жартує, відволікаючи мене від хвилювання.
Я все ще не можу звикнути до того, що навколо так зелено і незвично. Кожен шерех і кожен сторонній звук відволікає мене, напружує. Нейт іде попереду, тримаючи в руках гвинтівку, яка раніше належала Ітану. Я чула їхню розмову з Евансом уранці. Звісно, Інші не довіряють нам і вже точно не збираються повертати зброю.
Ми обходимо навколо старого будинку, в якому залишалися на нічліг, і я дивуюся його розмірам. У Ребут-сіті немає нічого подібного, хіба що в тій частині, за мостом рівноправності, де мешкають наближені до вищих верств. Але навіть їхні окремі житлові блоки, що складаються з кількох кімнат, не можуть зрівнятися з цим. Кілька поверхів ідуть вгору, де зруйновані стіни сяють порожніми зіницями вікон, відкриваючи вид на чисте небо, забарвлене дивовижними відтінками світанку. Цегляна кладка зовні вкрита нальотом від пилу і часу. Місцями проглядається сірий бетон, який так добре знайомий мені.
У Ребут-сіті, як і тут, використовують такі самі матеріали. Я чудово пам'ятаю, як під час навчання нам розповідали історію створення нашого міста. А після призначали трудові години, які ніяк не оплачувалися, але мали виховати в юних об'єктах витримку. За іронією долі мої трудові години випали на ті дні, коли всіх учнів відправляли на ремонт стін. Ця робота ніколи не вважалася престижною, хоча для підтримання стану міста завжди необхідно проводити подібні дії. Я пам'ятаю, як втомлювалася в ці дні, ремонтуючи свою ділянку. Для зміцнення несучих конструкцій найчастіше використовували металеві масивні балки, а ось між ними якраз і були такі ж стіни. Місцями, де пішли тріщини, виднілася кладка такої ж цегли. І після трудових днів вона мені навіть бачилася якось в період відпочинку. Варто було тільки заплющити очі, і в підсвідомості виринали той сірий бетон, що здавався безкінечним.
Щойно ми минаємо стіну будинку, я на секунду застигаю, вражена видом на місто, що відкрився. Ніколи не думала, що можливо побудувати настільки величезні будівлі. Погляд чіпляється за високі будинки, які, здається, торкаються блакитного безкрайнього неба. Сонячні відблиски перших променів відбиваються в уцілілому подекуди склі. Місто вражає мене своєю величчю, і складно навіть уявити, яким воно було раніше, коли тут жили люди. Адже поки що воно справляє враження давно забутого людством куточка. Після цього, той будинок, де ми провели ніч, уже не здається мені великим. І я лише можу озиратися на всі боки, намагаючись зрозуміти, якою, напевно, прекрасною раніше була ця частина міста.
Картина і справді заворожує. Напівзруйновані будинки, оповиті зеленню. Місцями, просто серед каміння, ростуть чагарники і дерева. Похилені стовпи на переплетеннях дротів утримують ті опори, що згодом стали непридатними і зруйнувалися. Крізь розбиті брили дорожнього покриття прорізаються тоненькі зелені травинки. Тріщини під ногами іноді переходять у величезні ями, які через десятки-сотні років, як і все навколо, поросло травою. Давно вицвілі під променями сонця написи на фасадах будівель привертають увагу різноманітністю дивних назв. Я не можу навіть описати ті емоції, які просто розривають мене зсередини.
Еванс продовжує тримати мене за руку, поки ми йдемо за Нейтом, намагаючись залишатися в тіні величних стін. У розбитих вікнах я намагаюся роздивитися те, що залишилося всередині будівель, але в напівтемряві помічаю лише обриси меблів. Ото йде позаду, контролюючи периметр.
Кожен новий крок веде нас углиб міста, де мій захват від побаченого розростається дедалі більше. Птахи ширяють між висотними будівлями, наповнюючи це місце життям. Як заворожена я стежу за їхнім польотом, намагаючись уявити, що бачать вони згори. Трохи далі, біля самого будинку на узбіччі, помічаю дивну річ. Очевидно, колись це було апаратом, можливо для допомоги людям. Крізь вкриту іржею та пилом поверхню проглядається червоний колір облупленої від часу фарби. Кришка попереду піднята, а одні з дверцят на протилежному боці і зовсім відсутні.
Крізь розбите скло розглядаю те, що знаходиться всередині цього дивного пристосування. Дивні сидіння, де попереду одного з них розташовується кругла штука, схожа на вентиль броньованих дверей. Але найбільше мене вражає те, що цей механізм на колесах. Хоча вони й виглядають якось дивно, врослі в землю, гадаю, завдяки їм раніше вона могла рухатися.
Захоплена оглядом, я не одразу розумію, що ми злегка відстали від брюнета, який йшов попереду. Ото, опинившись поруч, підштовхує нас.
– Уперед! Нічого обличчям клацати! – наказує він, як завжди насупившись.
Ітан свердлить Іншого поглядом, але вирішує не сперечатися, продовжуючи шлях. Що далі ми йдемо вперед, то більше і більше подібних дивних апаратів ми зустрічаємо. Деякі невеликі, такі як та, що я бачила раніше. А деякі виглядають масивнішими, викликаючи в моїй душі трепетний захват із домішкою хвилювання.
Усе побачене зараз змушує мою свідомість малювати перед очима можливі картинки, який вигляд могло б мати раніше це місце.
Ми звертаємо за ріг, і я знову застигаю. Похилена сіра будівля з розбитими вікнами впирається прямо в величезний будинок, що стоїть поруч, шпилі якого справді йдуть у саме небо. Серед цього безлюдного міста я почуваюся такою маленькою, такою вразливою. Це неймовірно, що хтось міг побудувати подібне. Та ще й над землею.
– Приголомшливо... – слово саме зривається з моїх губ, поки я, піднявши обличчя вгору, дивлюся на верхівки величезних будівель.
– Уявляєш, як тут було, коли були люди? – запитує Ітан, як і я захоплено озираючись навколо.
Так... Неймовірне видовище. І тим паче для мене незрозуміло, що трапилося з цим світом, бо зараз ця місцевість порожня. Обережно звільняю зап'ястя з хватки Еванса і, по-доброму посміхнувшись, додаю крок, намагаючись наздогнати Нейта.
У мене накопичилося стільки запитань, що я просто згораю від цікавості.
–Що сталося? Чому зараз ніхто не живе тут? – трохи захекавшись після короткої пробіжки, запитую Іншого.
Нейт злегка хмуриться, розглядаючи величні будинки попереду.
– Думаю, краще вам про це Кера розповість. Я був занадто малий, щоб пам'ятати події тих днів.
Помічаю, як між бровами чоловіка пролягла складка. І він, мабуть, занурюється у свої роздуми.
– А де вони? Ті, хто жив тут? Адже тут стільки будинків. Напевно, тут було дуже багато людей, – не вгамовуюся я, обертаючись на Еванса, який іде позаду, вслухаючись у нашу розмову.
– Напевно... Але зараз, як бачите, тут нікого немає, – коротко відповідає брюнет.
– А ці штуки, – киваю на апарат поруч, – що це? Для чого?
Нейт різко обертається, так що я ледь не врізаюся в нього від несподіванки.
– Просто йдіть мовчки, – грубо відповідає він, а потім, помітивши на моєму обличчі образу, додає більш стримано. – Ешлі, не ображайся. Але я всього лише розвідник, командир першої розвідгрупи. Моє завдання доставити вас із пункту "А" в пункт "Б". А все інше - турбота Кери. Я не хочу давати неправдиву інформацію, або відомості, вирвані з контексту. Тому, будь ласка, давай залишимо ці питання до табору.
Процшовши кілька кроків, він опускаж плечі та зітхає, а потім, обернувшись до мене, все ж додає:
– Ці штуки, називається машини. Колись давно на них пересувалися люди. Це всп, що я знаю.
Мене все ще трохи зачіпають його слова, адже все це чуже для мене. Мені цікаво все, що оточує нас зараз. Але я більше не пристаю з розпитуваннями до зосередженого на своєму завданні Іншому. Трохи сповільнюю крок і, порівнявшись з Ітаном, за звичкою беру його за руку. Еванс кидає на мене хитрий погляд, посміхаючись власним думкам. І ніжно погладжує подушечкою великого пальця тильний бік моєї кисті.
Під час подальшого шляху ми тихо обговорюємо з ним усе, що бачимо. Дивно, але зараз, розділивши свої думки хоч із кимось, я не почуваюся так загублено, як раніше. Ми розмовляємо про все на світі, уявляючи, який вигляд могло мати місто раніше. Намагаємося придумати призначення тих чи інших предметів і сміємося з того, як смішно це звучить.
Ото кілька разів робить зауваження, пригрозивши кулаком, коли вкотре лунає мій приглушений сміх. І Еванс ще як на зло продовжує робити гримаси, смішить мене. Мої фантазії відлітають далеко за межі розумного, коли розмова заходить про те, як проводили час жителі цього міста. Мені чомусь здається, тут завжди вирувало життя. Серед таких високих будівель неможливо просто сидіти на місці. І якби я коли-небудь опинилася в подібному світі, то точно не стала б сидіти в чотирьох стінах.
Ми намагаємося прочитати залишки назв на вицвілих дощечках і дверях, намагаючись зрозуміти, що вони означають. І нехай я не отримала відповіді на свої запитання від Нейта, я намагаюся більше не думати про дивну поведінку Іншого. Ми просто йдемо вперед, минаючи квартал за кварталом, як назвав ділянки шляху Ото.
Здоровань періодично відстає від нас, перевіряючи, чи немає за нами стеження. І в якийсь момент у мене складається враження, що ми просто ходимо колами. Підозріло знайомі будівлі та дерева навколо змушують думати, що я раніше точно бачила подібний пейзаж. Але Нейт продовжує вперто мовчати, кидаючи лише односкаладні відповіді.
Зрештою, коли ми зупиняємося біля тієї самої машини, яку я розглядала раніше, роблю висновок, що мої здогадки правильні. І ми справді ходимо колами.
– Адже ми тут уже були, правда? – звертаюся до Нейта.
І він знехотя киває головою, погоджуючись із моїми словами.
– Чому ми знову повернулися сюди? – хмуриться Ітан, намагаючись зрозуміти задуми цих людей.
Якийсь час Інші мовчать, озираючись на всі боки. А після Ото розслаблено прибирає зброю і потягується, розминаючи плечі. Нейт, як і його напарник, трохи розслабляється. І на обличчі брюнета більше немає того зосередженого виразу, який був упродовж усього шляху. Він більше не озирається на всі боки, прямуючи в бік невеликого гаю низьких дерев. І не довго думаючи, опускається просто на уламок якогось іржавого щита.
– Привал. Поки можна розслабитися. Стеження за нами немає, а значить скоро будемо в таборі.
Сонце вже піднялося до середини, обпалюючи гарячими променями шкіру. У горлі пересохло від спраги, а ноги ниють від тривалої ходьби пересіченою місцевістю. Ітан, недовго думаючи, сідає поруч із Нейтом, відкинувши вбік настороженість, з якою ставився до брюнета. І витягує ноги, намагаючись зайняти більш зручне положення.
Ото дістає з невеликої сумки, розташованої за плечима, ту саму прозору пляшечку з каламутнуватим напоєм. А я ще сильніше відчуваю вплив спраги. Зробивши кілька ковтків, він передає пляшку Нейту, а той потім простягає її мені, вочевидь помічаючи, як жадібно я дивлюся на рідину, що залишилася. Там залишилося всього кілька ковтків, і я з радістю б спустошила весь вміст. Але я лише роблю невеликий ковток, змочуючи губи, і простягаю більшу частину, що залишилася, Евансу. Він вдячно посміхається, приймаючи з моїх рук бажану рідину.
– І що далі? Далеко нам до табору?
Озираючись на всі боки, я намагаюся зрозуміти, чи справді десь в окрузі можуть жити Інші. І як, цікаво, виглядає їхній табір. Адже поки що я не побачила придатних для життя будівель.
– Зараз дочекаємося другу розвідгрупу і разом попрямуємо до табору, – відповідає Нейт, киваючи Ото.
І поки я формую в голові нове запитання, здоровань дістає з нагрудної кишені якийсь згорточок, передаючи його Нейту. Він розслаблено спирається плечем на похилений стовп, і в руках Іншого виникає дивний предмет, схожий на якусь порожнисту трубку. Нейт обережно розгортає переданий Ото згорток, трамбуючи якийсь коричнюватий порошок із великими фракціями в цю трубку, а потім, на мій подив, дістає таку саму річ, якою Наміда робила вогонь. За секунду на кінчику з'являється слабке полум'я, і Нейт підносить трубку до вогню. Ми з Ітаном невідривно дивимося за кожною дією нового знайомого. І коли той підносить трубку до рота, вдихаючи, я від подиву застигаю, не моргаючи.
З губ Нейта виривається хмарка диму. І я абсолютно ошелешено дивлюся на те, що відбувається.
– Що це? – киваю в бік трубки, затиснутої в пальцях Іншого.
– Суміш для куріння, – просто відповідає він, абсолютно не роз'яснивши ситуацію.
– І навіщо вона? – з часткою скепсису запитує Еванс, намагаючись зрозуміти, що робить Нейт.
Інший знизує плечима, роблячи ще один вдих диму, а після випускає колечко.
– Розслабляє. – Обернувшись до Ітана, Нейт хитро усміхається. – Будеш?
Еванс окидає поглядом, сповненим подиву, запропоновану люльку, негативно хитаючи головою.
– Я поки що не збожеволів, щоб добровільно труїти себе, вдихаючи дим.
Нейт заливається сміхом, продовжуючи дивні маніпуляції. І ми ще якийсь час сидимо на місці, відпочиваючи після виснажливого шляху. Сонце продовжує нещадно обпікати шкіру, незвичну до подібних умов. І я починаю відчувати втому.
– І коли буде ця ваша друга група? – перепитую, позіхаючи. І піднімаю обличчя до неба, прикриваючи очі.
Ото, який весь цей час сидів трохи осторонь, пожвавлюється. Роблячи кілька кроків у напрямку до напівзруйнованої будівлі. Але різко зупиняється, дивлячись уперед.
– Нейт! Швидше! – обернувшись, кричить він. І зривається вперед, огинаючи порослі травою купи каміння, прямуючи до дороги біля будівлі.
Нейт зривається з місця за лічені секунди і, виставивши зброю перед собою, слідує за Ото. Легка паніка знову проходить тілом, і, переглянувшись з Ітаном, ми мовчки біжимо слідом за Іншими. І щойно в полі зору з'являються дивні люди, я спотикаюся.
Наміда йде попереду, як завжди посміхаючись. Високий чоловік із темною шкірою йде прямо за нею, а далі, серед цих невідомих, я помічаю знайоме обличчя. І миттєво застигаю, здивовано дивлячись на наближення групи. Я навіть не припускала, що ми коли-небудь побачимо його знову. Еванс, як і я, здивовано дивиться на Ліама, на обличчі якого застигло таке саме здивування, побачивши нас.
От мені прямо недаремно десь в середині розділу згадався Ліам. Думала, чи його знайшли вартові, чи ми його ще побачимо. І я дуже рада, що він зміг вибратися і тепер всі знову разом 🖤 Що мені дуже сильно подобається у цьому творі - дуже детальні описи. Навіть те саме яблуко, в будь-якому іншому творі можна було б написати, що воно червоне, соковите і красиве і просто сказати, що це яблуко. Але тут Ешлі не знає, що воно таке і тому опис включно з розмірами та корінчиком. І це неперевершено, бо навіть в цьому розділі таких описів було багато: хліб, відвар, місто, автомобілі, Нейтовий пристрій для куріння. І мені так цікаво читати ці описи, є в них щось особливе Відчуваю, що відтепер ви кожен мій коментар будете читати, наскільки сильео мені подобається Нейт, тому готуйтеся 😄 Ну от чортяка, але ж гарний і який харизматичний. Сцена, де він підходить до Ешлі, заправляє волосся за вухо і пропонує навчити лайки, викликає посмішку і приємні мурашки. Але чесно кажучт втручання Ітана робить цю сцену ще кращою 😂 Що більше героїв - то цікавіше стає, і можу тільки чекати нового розділу, з новими пригодами, що їх чекають 🖤