#G #А #Міні #Закінчений #УкраїнськаМіфологія #ТойЩоГребліРвеРусалка
-Благословіть батечку. - русалка схилила заквітчену голову під важким поглядом Водяника. Мушлі між каштанових пасем були для нього, мов багряне рядно для індика.
ТойЩоГребліРве, який стояв поруч, зробив те саме. Господар озера зіщурив банькаті очі. Скільки той пройдисвіт в нього доньок вкрав, а голову вперше схиляє.
Вода навколо захвилювалась, позеленіла. Рибки сполохано ховалися під каміння. Водяник підскочив і вчепився ТомуЩоГребліРве у горло.
-Знову ти за своє, лярво сільозябрева! Скільки ще будеш моїм дочкам голови морочити?! - в каламутних очах палав зелений вогник.
-Пустіть його, батечку. - русалка вчепилась в напружену руку Водяника, яка тримала за горлянку її коханого.
Шкіра ТогоЩоГребліРве біліла й біліла, та він нічого не робив. Зціпив зуби і свердлив лоб Водяника поглядом.
Русалка почала сіпати руку батька, бо передушить. Передушить насмерть і її коханий в кригу перетвориться.
-Згинь з очей! Замкну в печері - місяць не випускатиму, пройдисвітко. - Водяник гаркнув і оскалив зуби.
Русалка відсахнулась. Ще ніколи, ніколи-ніколи батько не погрожував замкнути її на місяць, бо ж знав, що без нічних прогулянок над ставом, без сонця, що рябиться на хвилі, вона не житиме.
-Ні.. - прохрипів ТойЩоГребліРве, ледь тримаючись на ногах. Шкіра його вже набула відтінку крейди.
-Що ні?! Що ні, погань?! Задурююєш голову, крадеш у мене доньок і кидаєш їх на поталу солоній хвилі. Шмаркач!
Вода розбивалась об їх тулуби, пінилась, клекотіла.
ТойЩоГребліРве сіпнувся.
-Знаю… я погань, але її кохаю. - він намагався розтиснути металеву хватку Водяника.
-Кохаєш?! То глянемо чого варте твоє кохання. Око морське віддаєш?
ТойЩоГребліРве завмер, вирячившись на позеленілого до самих кігтів рук Водяника. Потім перевів погляд на русалку, яка ковтала мовчазні й безсилі сльози.
-Віддаю.
Вода затихла враз. Стала гладенькою, мов дзеркало.
-То так і бути. - сказав Водяник і вирвав око з блідого обличчя.
Русалка закричала, кинулась до ТогоЩоГребліРве, який втративши опору, руку Водяника, що тримала його за горлянку, осів під воду.
Червона каламуть забарвила водойму. Русалка витягла хлопця на берег.
Водяник підніс око до місячного сяйва. Те блиснуло і закрижаніло, пропускаючи холодне світло. І там, в тій крижаній краплі закарбувався один єдиний образ. Образ русалки з мушлями у волоссі.