Після зборів до мене підійшли Килина та Юля, вони вибачились, що сильно злякались та покинули мене. Видно їм було соромно за це. Та я на них не ображаюсь, бо розумію що таке почуття все поглинаючого жаху, з яким не можливо впоратися.
Мене втішало те, що тепер до мене краще почали ставитися. Це хоча б щось. Хоча спершу ігнорували мою присутність чи навіть була підозрілість. А тепер все змінилося – зі мною привітно вітаються, посміхаються, питають чи треба допомогти. Не те що би мені це було потрібно…хоча ні потрібно, мені потрібні ті хто погодяться зі мною знайти те що вбило мого Марко.
Якось я бігала по парку, який оточував нашу Академію та побачила як Килина з Юлею б’є якогось хлопця. Ну я його мимохіть бачила на заняттях та коли нас вичитував Остап, але їм’я не запам’ятала. Просто милий, охайний хлопець, трошки з норовом. Та вони всі тут такі, дуже пишаються тим з яких сімей вийшли, скільки їх рід чудовиськ вбив і т.д. Мені це поки що не зрозуміло, але я прийняла це. І не сприймаю з негативом, бо це інший світ зі своїми правилами.
– Гей дівчата, що тут коїться? – спитала я, намагаючись зупинити Килину, яка вже приготувалась вдарити хлопця, який весь стиснувся від переляку.
– Не заважай, ця падлюка ледь нас не вбила! – вигукнула Килина.
– Це той хто притяг пустельного схронця. Ми випадково знайшли камери в душі та чатували на того хто за ними повернеться….Ось він і повернувся. А ще ось…– розповіла Юля і показала мені смарфон на якому було відео нападу на нас тієї істоти.
– Не зрозуміла…а нащо? – здивувалася я, – Це в вас якійсь жарт?
– Ні, ми таке не шануємо. Це якесь збочення. Я чула що деякі виродки платять великі гроші за відео де монстри шматують дівчат чи ще щось роблять! От тепер цікаво… він для себе це знімав, чи для продажу? – обурилася Юлька, її рука тримаючи сматрфон тремтіла, а пальці побілили від натуги. Того гляди розлетиться гаджет на друзки.
– Йой! – жахнулася я і з огидністю подивилася на цього хлопця, хоча хвилину назад співчувала йому, – Але все одно треба його здати вчителю.
– Здам, але перш відпинаю! – процідила крізь зуби Килина, вдаривши цього дивака.
– Ой, та не бийте! То не я! Мене підставили! – почав той невіглас виправдовуватися, прикриваючи самі цінні місця від побиття.
– Ще брешеш! Тхір смердючий! – обурилася Килина.
– Ой, то мене змусили! – вигукнув другу брехню цей збоченець.
Я насупилась, розставив руки в боки. Навіть не знаю що казати. От бувають наглі люди…чи мисливці…тебе вже на гарячому впіймали, ну вибачься і все. Думаю, і бити не били б. А коли тобі нагло в очі брешуть, ще за дуру мають, то зрозуміло дівчат що вони гніваються. Я спокійна просто тому ще мабуть не розумію до кінця в який небезпеці була.
– Ви хоч не прибийте його! – буркнула я.
– Не бійся! Б’ємо не сильно, але відчутно! – запевнила Юля.
Та ось нас помітив місцевий зав.госп.
Йой, от халепа!
– Хочеш, тікай поки тебе не помітили, щоб уникнути зайвих проблем, – запропонувала Юлька.
– Та ні, залишусь, – відповіла, щось було соромно залишати дівчат от так.
Хоча мала на це право, бо мене лиши. Але все одно мені хотілося взнати нащо цей дурень таке наробив, а для того прийдеться вислухати догану від вчителя.
Але спершу довелося слухати крики зав.госпа.
– Ви що ж це робите?! Ще дівчата називаються! – волав він.
– Нічого такого, просто спілкуємося, – буркнула Килина, зовсім спокійна, наче нічого не сталося.
Дівчата непомітно прикрили мене, щоб більше на них зав.гопс визвірився.
– О це спілкування! Методом тумаків! – обурився той, допомагаючи хлопцеві піднятися, а та скотина ще дивиться на нас і гиденько посміхається.
А тепер я обурилася. Так він ще навмисно почав нити як йому боляче. Я тепер зрозуміла поведінку дівчат.
– Хай не ниє, його майже не чіпали, – відповіла Килина, схрестивши руки на груді.
– Я буду скаржтися батькові! – погрожував той збоченець.
– Валяй, а я покажу твоє відео. А ще краще Сірому вовку: він любить карати тих хто такі відео знімає! – попередила Килина знизав плечима.
Сірим вовком називають Остапа Хмельницького. І судячи як збліднів збоченець, то мого вчителя тут побоюються. А що? Бородач схожий на вовка: теж гарний мисливець та санітар міста.
Так нас всіх повели до директора Академії. Я тихо собі нервувала. Бо зі школи не любила такі моменти. А ще коли батьків викликали поскаржитися, добре що зараз нікому скаржитись на мою поведінку. Було і сумно, і смішно. Бо я уявила що було якби була жива бабня. «Магонія Вікторівна, ваша онука б’ється з хлопцями, зробіть з цим щось!» Коли я це уявила губи самі розтягнулись в посмішці. А бабця така: «де-де онука навчається? Яка Академія мисливців? Ви що там приймаєте?»
– Ти чого? – здивувалася моїй посмішці Килина.
– Не зважай, то нервове! – відповіла я, коли ми йшли коридором.
– Та не переживай, тобі нічого не буде, то все ми зробили. Ну може тобі скажуть пару слів і все, – схоже, по своєму пояснила мою реакцію Юлька для себе. Легесенько торкнувшись мого плеча.
Та ось нас довели до кабінету директора, поки той збоченець учень йшов, то навіть не кульгав, а як переступив поріг кабінету знов на жалість почав давити. От мерзота…
Хоча такий гарний та статний хлопець, а такий в середині бридкий.
І тут я згадала Неса, де навіть зовнішності не знала. Так, він був теж з характером, але не був таким мерзотником. Скоріш Нес просто гарно виконував свою роботу, а його робота захищати як самого Сагона, так його таємниці.
Коли я згадала Неса та Шарлотту стало так сумно – мені їх не вистачає. Може навіть можна було з Несом об’єднатися та знайти того хто вбив Марко та бабцю.
Коли ми увійшли у кабінет, то я побачила який він розкішно обставлений з старовинними меблями тонкої різьби. А на стінах висіли голови чудернацьких істот. Мабуть, трофеї власника кабінету… це здається спеціально зроблено – тільки переступив поріг кабінета, вже дух перехоплює від величі, а кількість трофеїв натякав, що з цим мисливцем краще не зв’язуватися. А от цікаво, а скільки всього вбив істот Марко? А Нес? Вони того ж рівня що цей мисливець та Сірий вовк чи нижче?
А от сам директор Академії сидить за широким дубовим столом, дивиться в надтонкий монітор комп’ютера та щось відмічає. Це був кремезний, широкоплечий чоловік років сорока. В дорогому костюмі та доглянутою бородою. Взагалі він наче не мисливець, а директор барбершопу. Я ще не підійшла, а вже відчуваю ненав’язливий аромат чоловічих парфумів.
Просто Сірий вовк більше схожий на мисливця в моєму розумінні, чи на вікінга. А цей більше на бізнесмена. Навіть не віриться що він вполював стільки чудовиськ.
– Пробачте, Вільгельм Хитрук, тут в нас сталася надзвичайна ситуація, – почав ввічливо, навіть прислужливо завгосп.
Килина закотила очі на його драматичні слова та тихо брякнула:
– Старий в своєму репертуарі, вічно згущає фарби. В нього надзвичайна ситуація що не день: то троянди хрущі з’їдять, то собаки підриють під воротами, то трошки протече дах, то ще якась фігня.
– Ну треба ж йому вислужуватись, – посміхнулась Юлька.
Знається, дівчата зовсім не нервували що прийшли сюди. Йой, а мені чогось вже лячно, особливо коли давлюся на вбитих монстрів.
А дівчатам по фіг, мабуть в кабінетах їх батьків не гірші трофейчики.
Я нервово зглотнула ком застряглий в горлі.
Директор, не одразу підняв очі на нас. Видно він теж звик до надмірної драматичності завгоспа.
– Що сталося на цей раз? – спокійно перепитав директор, все ще займаючись справами.
– На Гордія напали ці три відьми, майже не вбили! – заявив старий.
– Так -так! – активно закивав Гордій.
– Що?! Брехня! – обурилася я, вирячив очі.
Килина зробила мені знак не втручатись, я з розумінням кивнула.
– Так, била тільки я. Я знаю правила. А ще я мала на це право, – почала спокійним тоном Килина, зробив крок вперед.
Директор, тяжко видохнув та підвів очі на нас.
– В чому це виявляється? – тільки сказав він.
– Він наніс мені образу…– і вона показує те славнозвісне відео, – Мало того що він встановив камеру, щоб підглядати за мною та сестрами. Так ще із-за нього ледь не вбили Алісу. То ж цей пес…Гордій легко ще відбувся. Чи мені розповісти батьку, що у вас тут небезпечно для новачків та одні збоченці?
– Йой, а хто батько Килини? – перепитала я, тихенечко у Юльки.
– Легендарний мисливець, в них дуже відомий та древній рід, вони навіть демонів вбивали. Тож батько Килини не дуже хотів відавати єдину дочку в цю Академію, бо вважав що тут її нічого нового не навчать, але вона наполягла, бо хотіла слідувати традиціям, її предки теж тут навчались, – відповіла Юлька пошепки.
Йой, тож Сірий вовк не перебільшував, коли казав що мисливців з малечку вчать їх ремеслу. А Марко казав що у кожної сім’ї свої методи полювання, передаються з покоління в покоління. От халепа, і як мені тягатися з такими? В мене дійсно мало шансів, хоча б стати в рівень як Килина. Куди вже полювати мені на безсмертних?
Директор мовчки вислухав Килину, потім подивився тяжким поглядом на Гордія, що почав знов канючити та робити з себе вмираючого. Потім цупкий погляд Вільгельма перейшов на мене. Йой, в мене чогось колінки затрусились.
– Ти та сама далека родичка Сірого вовка? – перепитав сухо директор.
В мене зуби цокотіли та відійняло мову, так що я просто закивала.
– Дивно, я вважав що крім дружини в Остапа нікого нема…то добре, що в нього знайшлася ти. Кажуть, твої батьки рано померли, тож не навчили тебе бути мисливцем і ти довго серед людей прожила? – уточнив Вільгельм, склавши руки та поклавши на них підборіддя.
– Так-…– знов закивала я аж диви голова від шиї відвалиться.
Ми придумали з вчителем мені легенду, бо так просто мене б сюди не взяли. Точніше його дружина вигадала Сірий вовк не дуже був радий отримати таку вперту родичку, як я.
І я його тепер розумію. Хоча до цього обурювалась. А тепер ясно, якщо я накосячу, то це ляже темною плямою на репутації не останнього мисливця. Мабуть, це як підібрати на вулиці собаченя і не знати, що з нього виросте: великий вовкодав чи квола блохоловка.
– Дивно...то як ти змогла здолати пустельного схронця? Хоча це не самий сильний з монстрів, але для простої людини навіть він небезпечний та з легкістю вб’є. А кажуть, ти була погано навчена, бо жила серед людей, – здивувався директор.
– Йой, то мабуть мені пощастило, –відповіла я.
– Той добре…– сказав це директор, а в його погляді була якась замисленість.
– Директоре, так що робити з цими порушницями спокою? Вони на хлопця напали та побили,– перепитав завгосп, прокашлявшись.
– А що робити? Ну…можна покарати…цього невігласа– спокійним тоном відповів директор, навіть не дивлячись в сторону збоченця.
– Гєй, директоре, як так...мене побили, й мене ж карають? – обурився той вуалеріст.
– Якщо тебе побила лише одна дівчина, то як ти виживеш після нападу монстра хоча б низького рангу? Ти зганьбив свій рід. Тебе чи погано вчили, чи ти сам погано вчився. А за встановлення камер буде окреме покарання...– відповів директор, відкинувшись на спинку крісла.
– Якого…– намагався щось бовкнути збоченець.
– Це не обговорюється, якщо ще щось скажеш, то покарань буде три...ще за те що мені перечиш,– попередив директор.
Гордій весь надувся та щось бурчав під ніс. Килина єхидно посміхалась, поглядаючи на нього. Юлька радісно кивнула.
Завгосп, теж хотів щось сказати проти, але йому вже досить було похмурого погляду Вільгельма, той теж скис.
Аж тут в двері кабінету постукали та не дочекавшись дозволу увійшли, це був Остап, він був похмурий. Він широкими кроками підійшов до нас.
– О, Остап, привіт, що тебе сюди привело? – сказав Вільгельм, посміхнувшись у вуса.
Остап ще більше скам’янів лицем.
– Я почув що мої учні щось накоїли, хотів взнати що саме, – перепитав Сірий вовк.
– Ти запізнився, ми вже у всьому розібрались. Але все одно добре що ти зайшов, треба буде де що обговорити, – проговорив Вільгельм буденним тоном та чомусь подивився на мене.
Йой, мені чогось захотілось стати позаду Килини, а ще краще забитися у шпаринку в підлозі і не вилазити з відтіля.
– То ми можемо йти? – перепитала Юлька.
– Так, та спершу, нехай наш сам собі режисер перепросить у вас пробачення,– на останок наказав Вільгельм.
– Чого це я…– хотів щось заперечити збоченець, але красномовний погляд директора, знов змусив хлопаку заціпитися.
Тож тому збоченцю довелося попросити побачення.
Йой, добре що все обійшлося і мене не виперли з Академії!
Було добре те що мало того що мої відношення з Килиною та Юлькою налагодились вони ще погодились мені допомогти наздогнати згаяне. То ж в мене будуть типу репетитори. Може тепер в мене більше шансів буде вижити в схватці з безсмертним.
Цікаво де він? І чи поверниться у місто? Бо я гадки не маю де його шукати.
Як же я рада, що ви повернулися з новим розділом 🥳 А ще я дуже рада за Алісу, що в неї з'явлилися репетитори, які можуть стати друзями та союзниками, нарешті, щось добре у її житті 😌 Цікаво, яка розмова буде між Остапом і директором? Чи може бути таке, що бабуся Аліса була з мисливців, але приховувала це? І виходить, що Остап не зовсім збрехав, коли казав, що батьки рано померли і її не навчали, але це є у її крові 🤔 Також потішила згадка про Неса, я дуже сподіваюся, що він ще повернеться, бо не тільки головна героїня за ним засумувала 😉