Понеділок день тяжкий, але в моєму випадку він став добрим, бо бабусі було все ще добре. І я обережно почала сподіватися, що лікування почало діяти позитивно. Плюс мене сьогодні знов відвезе мій хлопець. А що ще для гарного настрою потрібно?
Після пар я приїхала до офісу знов загрузитися посилками, але на цей раз мене перехопила не Ольга, як зазвичай, а сама директриса фірми. Що дивно, бо вона рідко з’являється в офісі налаштував роботу так, щоб працювати онлайн. Та і вид в неї був похмурий. Йой, невже будуть лаяти за якийсь косяк? Я швидко порилася в пам’яті, але нічого не згадала, із-за чого треба було би отримати від директриси.
– Добрий день! – ввічливо поздоровалася я.
– Не дуже…– почала вона, – Ти з знаєшь нашу співробітницю Ольгу Кочмар?
– Так, – здивовано погодилась я.
– Так от щойно дзвонили…нема більше в нас такої співробітниці…
– Йой, а за що ви її звільнили? – не розуміла я.
– Аліса, Ольга померла. Я от що хочу попрохати. Ти не могла б побувати на похоронах Ольги та відвести від нашої фірми вінок? Звичайно, я зарахую це як робочий час, бо ти поїдеш від імені фірми, бо мені треба повезти сина на операцію в цей час, так що я сама не можу. А ви наче добре розумілись з Ольгою, –попрохала ввічливо директор, в її очах виднілося занепокоєння.
Мене наче лопатою по спині гепнули, захотілося присісти, а ще шкіра сиротами пішла.
– Як Ольга померла? Ви що? Я її в п’ятницю бачила, вона на концерт свого улюбленого айдола збиралась. Вона ж молода та здорова, як померла? – не розуміла я.
Мій мозок відмовлявся вірити в почуте. Я тільки очами кліпаю, як дурна.
– Мені не розповідали деталей, просто сповістили що Ольга померла. Що там сталося з’ясовує слідство, –директорка сама була розгублена і теж не вірила в реальність новини.
Звісно я погодилась, і навіть не із-за грошей, мені конче було потрібно зрозуміти що там сталося.
І от в назначений час я опинилася на місці збору родичів, де буде прощання з Ольгою. Це була парадна зала крематорію. Тіло дівчини лежало в гарній пурпуровій труні, покійницю укривало по підборіддя вишите покривало, труп так нафарбували, наче то була жива дівчина, тільки спляча.
Родичи стяли поряд та схлипували, мати взагалі побивалася та ридала, чоловік втішав її.
Мені було тяжко на душі, наче камінь вронили на грудину.
Хоча тут було стільки квітів, та гнітюче відчуття не відпускало.
Я виразила свої співчуття батькам Ольги та мені здається що ті слова? Вони ж не повернуть саме рідне.
Але я не можу зрозуміти ну як так сталося? Я почала прислуховувалася, бо питати не сміла. А інколи добрий слух краще довгого язика.
І от що почула з балаканини родичів. Ольга пішла в п’ятницю кудись, мабуть на концерт, а вже в ранці її знайшли біля власного дому мертвою, їй не хватило кілька кроків щоб дійти до дому. Ні в поліцію, ні в швидку допомогу вона не встигла подзвонити, ніхто нічого не бачив.
А от вийшов священик, він проговорив офіціальну промову, яку говорять в таких випадках і родичи пішли класти букети та вінки до труни. Ну я дочекалася своєї черги та підійшла покласти квіти від себе і від фірми вінок. І от коли клала то покривало трошки задерлося і я побачила дірочку на шиї покійниці, я трошки ще відхилила тканину і побачила другу дірочку, поряд з першою, схоже на укус. Дивно.
Поки тривала похмура процесія я все думала про ті дивні отвори. От від чого це? Як вони зробились? Що коїться?
Коли все закінчилося я вийшла на свіже повітря і з жадністю зробила вдих, бо мене почало сіпати, наче я сиділа довго в холодному льосі. Похмуре небо не вронило ні промінчика сонця, хоча вранці було сонячно, і не натяку на хмари. Дихнув холодний вітер, я обхопила себе руками, та відчула наче за мною слідкують. Це відчуття я відчула коли натрапила на першу вбиту. І от знов, я огляділася і побачила на пагорбі біля столітнього дубу, темний силует. Та задзвонив смарфон і я відволіклась, щоб глянути хто саме, то дзвонив Марко, я вирішила відповіти, а коли знов поглянула туди де побачила силует, то того не було. Невже здалося?
Марко запропонував підкинути мене додому. Лише почув його голос, моє серце приємно затремтіло, а настрій покращився, а вірогідність побачити свого хлопця, тільки ще більше підбадьорила і я погодилася.
А поки чекала, то вирішила полізти в Глобалнет і пошукати інформацію про хвороби які викликають таке дивне висипання. Але нічого не знайшла, але знайшла інформацію що наче це не прояв хвороби, а дійсно укус, але не тварини, а вампіра. Що? Які вампіри в двадцять третьому столітті? Хіба що в фільмах та іграх і то це вже мейнстрім.
Але звірі точно так акуратно не кусають, вони деруть горлянку. І тут я згадала ту бідолашну з парку, от там точно звір напав. Ага, звір посеред міста де на кожному кроці дрони та роботи, які того звіра підсмажили б. Ото дурня! Та і який той звір що здатен задерти дорослу людину? Щось я заплуталась.
Може рани в Ольги були жахливіші, їх просто красиво зашили і залишилось лише ці отвори? Та швів я не бачила, невже так гарно загримували?
Я присіла на ковану лавочку зроблену під старину, отрусила чорні джинси і кофту, від власного волосся що, здавалось занадто помітне на темному фоні.
Так-Так, що ще видасть Глобалнет, але нічого я ще цікавого не знайшла. Я поцікавивалася скільки людей в нас в городі вбито за останні тижні, та не так багато якщо рахувати з тою нещасною на яку я натрапила вперше, то три. А далі смерті від ДТП, самогубств, нещасні випадки. Може не все потрапляє в новини, але є місцеві групи та чати, і судячи з них, поки що нічого жахливого не сталося. Але все одно мені лячно, бо для мене це дуже багато, хоч тільки три. А якщо це якийсь маніяк, який імітує свої вбивства під вампірські? Бо є наслідувачі різних маніяків, так чого не може бути наслідувачів з міфології? А може то сатанисти таке роблять?
Щось мені закортіло поїхати геть з цього міста, та куди і де гарантія що там не має такої ж біди? Може я накручую себе і не все так погано.
Але, от та перша жертва, вбита дуже жахливим чином, як згадаю, то мене пересмикує, а я сильно не роздивлялася що з нею. Бо навіть трошки оком поглянув злякалася. Друга жертва була менш спотворена, наче той невідомий вбивця став більше терпеливим, та почав розтягувати задоволення вбивства, а першу вбив занадто швидко. А третя…Ольга тут він зовсім взяв себе в руки і вже все зробив акуратно. Але хто зна, я ж початковий стан тіла не бачила.
Йой, от про що я думаю? Ну який з мене детектив? Я просто студентка та кур’єрша. Треба вигнати дурні думки і думати про щось позитивне. Я мотнула головою, щоб витрусити дурні думки з голови.
Я повернулася в реальність з невеселих думок та виявила що всі родичи Ольги вже роз’їхалися і до свого жаху виявилося я одна залишилася! По спині пробігли мурахи, а серце стало. А Марко все ще нема. А тут я ще сама себе накрутила і все… нерви почали здавати.
Я огляділася навкруги простягалися гектари пам’ятників, склепів, колумбаріїв, між якими поселились дерева та кущі. Навіть, в далечині не майоріло місто.
Я нервово ковтнула ком в горлі, який там застряг.
Так Алісо, припини нервувати, все гаразд, ти ж не на безлюдному острові! На крайній випадок можна зайти в приміщення де проводять церемонії, там точно є люди. От чому з мене слідчий ніякий, бо я боюсь власної тіні!
Та ось я не могла позбутися відчуття що за мною слідкують. Я знов заозиралася, але нічого не побачила, хоча...та ні, то купа мотлоху біля смітника. От ще купи лахміття не вистачало злякатися! Все, більше не лізу туди куди не треба, бо нерви дорожчі. Та ось ожив мій смартфон, то прийшло повідомлення від Марко він вибачався, бо застряг у заторі, але скоро буде.
Раз скоро буде можна розслабитися. Треба подумати про щось приємне, наприклад про Марко. Як ми будемо їхати разом, може заїдемо кудись повечеряти. От цікаво що він відчуває до мене? Чи взаємні в нас почуття? От було б добре якщо в нас щось вийшло.
Щось мене потягнуло знов звернути увагу на сміттєві баки і мені здалося, що та купа мотлоху перемістилася…наче стала ближчою. Дивно…але ж нікого нема і ніхто не виходив з будинку, я б почула відчинення дверей. Може здалося? От точно фантазія грається.
Я нервово стиснула смартфон в руках, наче хотіла кудись дзвонити. Ага, в поліцію…вибачте, мене налякало сміття, можете його взяти під арешт? Ну дійсно, я здається хвора на голову. Жива купа сміття, йой, це могла вигадати тільки я!
Я нервово поглядала на екран смартфона все чекала, що подзвонить Марко і скаже що вже приїхав. Час став тягнутися, як жувальна гумка. А око так і поверталося до того лахміття, а воно стало ще ближче…Я нервово відсунулась на другий бік лавочки та ноги вже тупцювали, наче хотіли кудись бігти.
Десь каркала ворона, знов подув пронизливо холодний вітер, скуйовдив моє волосся заплете в дві косички.
А та набридлива купа все ближче….
Все! Ну його! Піду прогуляюсь! Не можу сидіти, вся дупа болить. І я підскочила, наче хтось дійсно вкусив за дупцю, та пішла не думаючи куди, лиш би подалі від смітника.
От цікаво, у нас-то сміття сортирують, навіть за містом, навіть в маленьких селах. Це прописано законом. А хтось от так запросто порушив закон та накидав мотлоху, не розкидав по сміттєвим бакам, хоча ті стоять поряд. А якщо буде перевірка, ті люди не бояться штрафу? Він чи малий.
Я нервово озиралась, нікого. Може даремно я відійшла від зупинки? Бо ж скоро приїде Марко, то нічого, я побачу як він приїхав і підбіжу, бо тут усе проглядається.
Але не можу сидіти там. Чим далі відходжу від того місця, тим трохи легше на душі стає.
Треба попити заспокійливого, бо вже сміття мене полохає, а далі що? Буду боятись шкарпеток? А що у них треба ноги всувати, а може відгризуть? Ой, леле, і коли я зійшла з глузду?
Та ось я почула шурхіт, спочатку тихий, але він швидко наближався. В мене все в середині обвалилося в шлунок. А ноги самі прискорилися, я навіть запізно зрозуміла що майже біжу. Я постійно злякано оглядаюсь, та нікого не бачу. Та що ж таке?
Та ось відчуваю як в щось врізалась. Йой, боляче!
– Обережно!
Потираю ніс, перед очима потемніло, а коли я прокліпалася, то побачила…
– Нес, довбень, це ти! Ой як я рада що тебе зустріла! – я майже не брехала.
Так, я терпіти не можу Неса, але ж я його більш менш знаю. А це хоч якесь відчуття безпеки дарує, та і просто я ж тепер тут не одна.
– Я помітив. Ти що мене переслідуєш? – похмуро питає Нес, та уважно мене роздивився.
– Та то я спеціально вирішила знайти тебе, щоб спитати як твоя спина? – питаю я, та дурнувато посміхаюсь, а сама все перелякано оглядаюсь.
– Дякую ще ціла, але бачу ти хотіла довести почате до кінця….Що ти тут робиш і чого така перелякана? – спитав Нес, за прокинувши голову на бік, як люблять робити сови.
– Ем…ти будеш ржати…– сказала я.
А що я йому скажу? Що драпака дала від вигляду купи сміття та дивного шурхіту? Я і сама не розумію до кінця, що мене так перелякало.
– А ти розповіси, а я вже сам вирішу смішно то, чи не дуже, – не вгамовувався Нес.
– Я не знаю…але в мене таке відчуття, наче за мною слідкують…– вирішила в решті решт я так оформити свій стан.
– І що смішного? Так є щось конкретне, що наштовхнуло тебе на цю ідею? Дивні звуки, видіння, запах? – почав з серйозним тоном допитуватися Нес, навіть не зронив ні єдиного жарту.
От тепер я зрозуміла чого Нес так цінується Сагоном і Шарлоттою, та про який професіоналізм йшла мова.
Я опустила очі долу, сховала руки за спиною, щоб Нес не бачив як мене трясе.
– Я наче бачила щось і чула дивний шурхіт, – відповіла я.
– Шурхіт крил? Чи чишуї, чи листя? – почав уточнювати Нес.
Я на нього підняла здивований погляд та побачила в його руках маленьку лопатку, а самі руки були замурзані в землі, а позаду нього був надгробок біля, якого явно тільки но посадили гарний кущ червоних троянд. Мабуть, Нес приїхав сюди провідати якихось своїх померлих родичів.
Але питання він задає якійсь дурнуваті, якби не серйозний тон питань, я б подумала що він сміється з мене.
І тут я знов вчула той шурхіт. В мене серце стало, та знов в шлунок впало, наче втратило свідомість.
– Отакий шурхіт…ти теж чуєш? – перепитала я.
Нес прислухався, його брови піднялись наверх, він жбурнув лопатку в сумку, яка лежала поряд, та показав мені знак мовчати, а сам повільно поліз під косуху та дістав...пістолет…Йо-о-ой!
Я відчула як мене сильно смикнули вниз від чого я впала на землю в той же час відчула спиною, як повітря над нею розігрілося та прийшло в рух, щось гепнуло позаду, на мене посипалася мармурова крихта. Йо-ой! Йо-ой!
Почула постріли, які ехом розлетілись по окрузі. Почулося гнівне шипіння та знов шурхіт, вистріли, а потім глумливий сміх, чи це просто такий вітер, бо дуже слабо схоже на сміх, занадто він шиплячий. Йо-йо-йой!
Я оговталася лежачою на землі, обличчям лягла на газон, дякую що не в той кущ троянд.
Я чула як моє серце калатає, мене всю трусить.
Я заклякла, не відчуваю кінцівок. Час наче зупинився.
Знов постріли, які били по моєму слуху та відлунювали в скронях, я знов рефлекторно прикрила руками голову.
А потім я-я-як гепне, аж земля затрусилася.
– Підводься, бігом за мною! – скомандував Нес.
Я не могла поворухнутися, навіть мову відібрало. Мене тільки калатало, та серце гухало, аж ребра тряслись.
– От халепа! Швидше! Підводься! – повторив Нес, але зрозумів, що я втратила контроль над тілом, тож я відчула як мене закинули на плече, як килимок згорнутий в рулон. Я побачила що мармуровий хрест, який був позаду мене наче розрубаний до основи, його рештки димляться, наче розпеченою кислотою пройшлись.
Я помітила якійсь плями на надгробках і ці плями того…сповзаються в єдине місце, формуючи змінюючу форму массу.
Йо-о-ой! В що я вляпалася? Що це?
– Не бійся, все буде добре! – здається Нес намагається мене заспокоїти.
Здається, я хлюпнула носом, та почала плакати.
– Не плач, ніхто тобі не зашкодить! – знов почувся голос Неса, в ньому вчувалася залізобетонна впевненість.
Його впевненість знається мене підкупила і я почала приходити до тями.
– Що…що це? – тихо, як миша, пропищала я.
Та ось я почула знайомий звук, за мить пролетіли над нашими головами дрони, та полетіли кудись, вчулася черга пострілів і судячи з гуркоту це щось більш крупнокаліберне ніж пістолет Неса.
А ми нарешті зупинилися, мене зсадили на байк.
Я придивилася, так це байк, як я його не помітила раніше?
– Ти не поранена? – спитав Нес, обхопив моє обличчя руками, та заглянув в очі.
Я відчула які теплі, навіть гарячі його руки. А ще в нього дуже гарні очі, тільки не зрозуміло вони голубі чи зелені? Наче все залежить від освітлення.
– В тебе гарні очі...– брякнула я.
– Я так розумію, що ти вдарилася головою, раз таке верзеш, – відповів не без іронії Нес.
– Я серйозно, бери себе в руки та переконайся що непоранена. Бо це зроблю я, але тоді не верещи що я збоченець, – не без толіки жарту попередив Нес.
Мій мозок ще гальмував, так що я не могла придумати якусь гарну відповідь цьому гострому на язик. Але я помітила, що по його вилиці тече кров.
– Нес, ти себе перевір, у тебе на обличчі кров, – проговорила я, а мій голос дрижав.
Але мозг вже розморозився, свідомість прояснилась і я повернулась в реальність.
Нес торкнувся одної сторони лиця, потім другої та подивився на пальці, на яких була кров.
– Та не біда, лише подряпина, мабуть уламком зачепило, – відповів Нес.
А я огляділа себе та здається, теж обійшлась кількома синцями на тому все.
– Я не поранена, – відповіла, я кинула погляд на кермо байку і побачила, що виведені голопроекції, наче монітори комп’ютерів, і вони показували вид зверху кладовища, якійсь графіки, і не зрозуміле місиво, що то наближалося, то віддалялося.
Нес помітив куди я дивлюсь, щось натиснув на смартбраслеті – голопроекції згорнулись.
– Гей, що це? Що там за гидота була показана? Це спричинило всі ці руйнування? – сипала питаннями.
– Ніколи пояснювати. Треба їхати, – відповів Нес.
І тільки я хотіла заперечити, як раптом ожив мій смартфон, я злякано сіпнулась, та випадково випустила гаджет. Я злякалася що він розіб’ється. А він перекрутився в повітрі і був впійманий Несом.
– Тримай, – і тіло охоронець віддав мою річь.
А я тільки дурнувато встигла відкрити рота.
– Дякую...– розгублено подякувала я. – Йой, це Марко!
– Потім побалакаєш, нам пора звалювати звідси, – сказав Нес.
– Але Марко повинен приїхати сюди за мною! – злякано сказала, і з переляку витаращила очі.
– Дідько! Любі готи, ви не могли б в другому місці влаштувати собі побачення? Сходив на могилу батьків…– пробурчав Нес, тяжко здохнув і подивився на мене, наче хоче мене прикопати тут.
– Пробач, та просто Марко хотів заїхати за мною, щоб додому довести, – знітилась я.
– Нічого…пробач, просто одне діло витягувати одного, а друге двох, – змінив гнів на милість Нес, торкнувшись втомлено переносці.– Так робиш як кажу і тоді витягнемо твого коханого.
– Він мені некоханий, а хлопець, – навіщось я ляпнула таку дуню, Нес іронічно вигнув брів. Я під його поглядом знітилась.
– Тримайся міцно, – попередив Нес.
Ми летіли на байку Неса, так жваво що все зливалося в швидко минаюче марево. Та ось я відчула щось тепле рукою. Вирішила подивитися поближче, і злякалася, то кров! Так явно ж не моя: мої руки цілі, я перевірила. А значить… Нес наче прочитав мої мислі, та кинув:
– Тримайся обома руками, і готуйся скоро ми побачимо машину твого Марко.
– Нес… ти…– мені стало так невимовно шкода цього дурня, що поліз допомагати мені. Тепер зрозуміло чого, він був такий нервовий. Я шмигнула носом.
– Тримаюся, припини розводити вологу, в мене байк так заржавіє,– буркнув Нес.
– Довбень! – продовжила я, вимовила це слово з жалем і подякою.
– Та хоч так, хоч придурок. Мені головне, щоб ти не плакала і не заціпла. Злись, гнівайся, але не давай з’їсти себе паніці. В екстрених ситуаціях губить саме відчай, паніка та страх, – сказал Нес.
Я втомлено опустила голову йому на спину, дивно, не чую стукіт серця, точніш щось чую, але тихе-тихе. Невже він зовсім не боїться?
А ось і показався позашляховик Марко, я підібралася і молися, щоб Марко помітив мене.
Нес пригальмував, а я замахала рукою. Машина та байк майже зрівнялися, і я побачила що у Марко відчинене вікно з водійського сидіння. О це вдача!
– Марко! Марко я тут! Їдь за нами! – крикнула я.
Марко здивовано витріщився на нас. Нес пришвидшив байк. І тільки я хотіла злякатися, що Марко далі поїхав, як його машина різко розверзається і він стартує за нами.
– Хєх, а він в тебе той ще гонщик! Ще мабуть вирішив, що я тебе викрав і зараз в нас буде добра гонка!– нехай Нес тягає маску на пів обличчя, но я через голос зрозуміла що той всміхається.
Весело тому довбню. А от мені ні! Як я поясню Марко якого біса катаюсь по кладовищу з другим хлопцем. Ото вляпалась!
– Не смішно! Треба було йому подзвонити чи написати повідомлення! Він мене вб’є, подумає що я йому зраджую, – почала жалітися я.
– Ага, поки він прочитає повідомлення, його сто разів зжеруть. Якби ти йому подзвонила, то як пояснювала від чого ми драпаємо? Да так щоб він одразу не послав тебе до психіатра? – Нес крив железобетонною логікою.
Я навіть, Несу не могла пояснити нормально що мене перелякало, а що я скажу Марко я не знаю. Так що план мого рятівника зухвалий, але простий та швидкий в виконанні, що головне коли ти вляпался в якусь нез’ясовувану дурню.
– Ти правий…– тільки і змогла я сказати.
Байк шмигнув в право, позашляховик Марко туди ж. Байк повернув вліво і машина Марко за нами. Видно, що мій хлопець намагався наздогнати нас, але не виходило. А в мені із за швидкості почало ввижатися, що душа то хребтини прилипла. Треба попрохати щоб, цей горе гонщик хоча б по легче їхав.
– Ти можеш їхати тихіше, Марко нас так не наздожене, –занепокоїлась я.
– Це його проблеми, – з іронією сказав Нес.
Я закотила очі.
– Ти не забув, що я тут і ти поранений не вистачало, щоб ми втрапили в дпт, – наполягла я на своєму.
– Точно… пробач! Я просто давно так весело не ганяв, – відповів Нес.
– Йой, яка ти дитина! – я от не знаю мені лаятися, чи розчулитися з його такої особливості, яка щойно відкрилась.
Нес почав плавно сповільнюватися, а я змогла перевести полегшено подих. Позашляховик Марко вже був близько.
Та ось щось вилетіло в кущів, я почула тріскіт гілля, та знов те огидне шурхотіння. Темна тінь хотіла налетіли на мене, я вся скаменіла від жаху. Але це вдарилося в невидиму стіну, яка пішла ледь помітними хвилями. Я запізно зрозуміла що кричу, як переляканий бабак.
А наступної миті по тому невідомому вдарил град куль, при чому великого калібру, як з кулемету. Всі кущі та дерева в тому місті перемололо. Я повільно озирнулася та здивовано вирячила очі, на криші позашляховика працювала турель, яка мерехтіла золотими зірками. Гомін стояв, що жах.
Нес навіть з переляку зупинився, та перестав дуркувати.
– Алісо! В що ти мене втягнула? Це хто? – запитався мій рятівник, який зрозумів, що тепер його треба буде рятувати.
– Це...це…Марко, це точно, якби не відчинене вікно я би сумнівалася. Марко добрий, – почала пояснювати я.
– Добрий? В нього турель з автонаведенням та автоперезарядкою. Вона прошиє нас на виліт і захисте поле не допоможе, бо він притик до нас став, – відповів Нес, напружено дивлячись в дзеркало заднього виду.
– Йой! Пробач, я не знала, що в Марко є така штука! – пояснила я, оглянувшись різко назад. І що? Та штука навелась на нас! ЙО-О-ОЙ!
– Не ворушись! Воно реагує на рух, – пояснив Нес.
То-то, він не ворушися і одразу зупинив байк, і тільки в дзеркало дивиться.
– Пробач!
– Алісо! Злізай з того металобрухта, та йди сюди, – сказав через громкоговорювач Марко.
Тільки я хотіла закричати, що той довбонувся, бо мене його турель на фарш перемоле, як зброя підняла дуло вверх.
– Покидьок, це в тебе металобрухт, – пробучав Нес, дивлячись зпідлобья в дзеркало.– Воно деактивовано, можеш йти. Але якщо боїшся, я щось придумаю, і ми втечемо.
Я замислилась, от тепер не знаю хто більше мене лякає: гострий на язик Нес, чи Марко з сюрпризами. Але я вже і так завдала клопоту Несу, він явно не хоче йди на контакт з Марко. Я б теж не пішла, але ж це мій хлопець, треба дати шанс йому все пояснити.
– Я піду, дякую, що допоміг! –щиро подякувала я, та почала злазити.
Ноги були наче не мої.
– Та нема за що, було весело, якби не лячно. Обережно там. І пробач, але я з твоїм «добрим» хлопцем бачитися не хочу, бо щось він мутний, – відповів Нес, явно по голосу йому жаль мене відпускати.
– Все добре, це мій вибір, ти і так допоміг, хоча не повинен. Бувай! – попрощалась я.
Я підійшла до машини, пасажирські двері з переду відчинились.
– Що це таке? І хто то за вилупок на байку? – буркнув Марко, він був похмурий.
– Я...– від такого напору трохи відібрало мову, я почула як ожив двигун байка і Нес чкурнув геть.
– От паскуда! Змився все ж таки! Жаль турень не встигаю активувати, – гримнув Марко, дивлячись як байк віддаляється.– Залазь, бо треба їхати.
Я повагалася, та сіла. Закрила двері.
– Алісо в тебе кров! Ти поранена? – голос Марко став більш ніжний, він взяв мої руки в свої і я тільки помітила, що в мене долоні в крові.
– А казав що тільки подряпина…– буркнула я, заворожено дивлячись на кров.
– Аліса, да що з тобою? Мила? Агов? – намагався докликатися до мене Марко.
Я прийшла в себе, мотнув головою та відповіла:
– То не моя кров.
– А чия? – занепокоївся Марко та відчинив бардачок і почав там ритися.
– Того хлопця, – відповіла я.
– Не може бути! Судячи з того, як він чкурнув, то він повен сил, а не стікає кров’ю, – не повірив Марко, дістав вологі серветки та почав витирати мої руки.
– Нічого, там придурі вдосталь, тече замість крові, – буркнула я, – Ти не хочеш пояснити чому у тебе в машині встановлена турель? Тут на маленький пістолет потрібен дозвіл, а щоб таке встановити...як тебе не сцапав перший ліпший дрон-поліцейський? – не розуміла я.
– В мене є дозвіл на таку зброю, можу показати. А от що то за хлопець ти не хочеш пояснити? – допитувався Марко.
Я здивувалася, бо не знала нащо турель в машині, а коли згадала що вона добре впоралася з тим невідомим, то зрозуміла що така зброя то добре. А ще я не знала як розповісти про Неса, та так щоб не видати таємниць Шарлотти і Сагона. Але в брехати Марко не хотілось. Тож я розповіла лиш частину правди.
– Це мій знайомий, приїхав догледіти могилу своїх батьків, а я випадково його зустріла, коли тікала від того...того…що це було? – я замислилась намагаючись зібрати все, що побачила в цілісну картину, але не виходило. В мене просто не було логічного пояснення що то було.
– Ясно, а як почалося те що ти бачила?– допитувався Марко, повитирав мої руки, викинув брудну серветку, та дістав чисту, почав витирати моє замурзане обличчя.
Я розповіла йому все що бачила, але все одно вийшов якійсь сумбур.
– Так що це? – тепер моя черга ставити питання.
– Я ще сам не розумію, треба буде оглянути місце нападу власним поглядом, може більше стане відповідей, – відповів Марко, – Тримай, попий води, мабуть пити хочеш, – і він дав пляшку води.
Я ледь могла її відкрити, бо сила кудись покинула мене, руки тряслись, а пляшка нова. Тоді Марко допоміг і з цим.
– Давай, пий, і поїхали тебе додому підвезу, тобі треба відпочити.
😳🤯 - з отаким виразом обличчя я читала весь розділ Це було дуже цікаво і насичено, дуже сподобався Нес, тепер хочу, щоб вони з Алісою були разом, бо це буде ще та парочка 😏 І Марко такий неоднозначний, цікаво, хто ж він такий насправді Але Нес після цього розділу це любов ❤️