"Полювання на Місяць". Глава 8

Останні дні промайнули, наче у тумані, наче я споглядала своє життя зі сторони. Не хотілося нічого робити, навіть рухатися, їсти.

Мене забрав до себе Марко, він же зі мною ненькався, як друга матуся, вмовляв поїсти, хіба що з ложечки не годував. Та мене нудило від стресу, просто шлунок в вузел закрутило і ніяка їжа не пролазила. Я все не могла повірити, що залишилася тепер одна, що стільки зусиль, щоб вилікувати бабуню пішли за вітром, а їй вже скільки часу було добре. Вона би вилікувалась і ще би прожила довго, так що навіть те що вона була в літах не заспокоювало. Я не можу змиритися, що її так різко не стало. Кілька разів я забувалась, що бабусі вже нема і поривалась додому піти, але Марко ловив та повертав назад до свого дому. Бо мені і повертатися нікуди як виявилося. Бо то дивне світло знищило квартиру.

Мені дзвонила та писала постійно Шарлотта теж звідкись дізнавшись про моє нещастя, теж пропонувала допомогу та казала свої співчуття. На диво навіть Нес з Сагоном писали мені, теж наче хотіли допомогти.

Похорони організував Марко та хоронити було майже нічого, бо нічого не залишилося від бабусі, як і від всього що було в квартирі, наче мале сонце там загорілося, випалило усе, дивом не зачепив сусідів.

Я нічого з похорон не пам’ятаю, там було не багато людей теж, як на похороні Ольги було багато квітів. Була маленька урна для праху. Мій мозок все відмовлявся обробляти інформацію та приймати реальність.

Десь здається через тиждень я змогла прийти до тями. Почала щось робити по дому, щоб віддячити надавшему мені прихисток Марко, готувала. А коли розбирала одяг перед пранням, то помітила на футболці емблему червоний хрест з абревіатурою ЗСНР. От дивина та годі! Бо мені дуже знак здався знайомий десь я його бачила…а тільки де?

Тоді я полізла в Глобалнет за пошуком інформації. Десь на закритому форумі, де обговорюють міські легенди один користувач написав, що такий хрест носять бійці спец підрозділу який з’являться там де стаються дивні явища чи загадкові вбивства…загадкові вбивства…я ж одне бачила…ой. ні два…перше жіночка якій я привезла посилку, а друге...моя бабця…і як згадала про неї, то одразу очі мокрими стали, я шмигнула носом. Але вирішила вчепитися в попередні думки, щоб відволіктися від болю за втратою. Але і вбивство навіженої фанатки Сагона та Ольги теж дивні…Але саме на першому я бачила бійців цього спецпідрозділу. Та і Марко дуже швидко з’вился коли сталось нещастя з моєю бабцею…наче щось знав. Треба спитати в нього напряму. Щось тут дивне коїться, пора теж входити в курс справи.

Марко повернулся з роботи, я підбігла до нього, обійняла та поцілувала у щічку.

– Привіт, мила, я рад що ти поступово повертається до життя, – зрадів мені Марко.

Я знітилась під його поглядом.

Я почекала, поки він повечеряє, а потім вирішила спитати:

– Марко, а от скажи, як ти опинився поряд, коли сталася біда з бабусею? – поцікавилася я, тримаючи у руках чашку з чаєм, гріючи руки.

Марко похрумнів та тяжко видохнув, він опустив погляд в тарілку, наче там відбувалося епічне дійство.

– Бабуся загинула не із-за вибуху побутового газу та звичайної пожежі, як написали у новинах. Я бачила світло: золоте сяйво. Не було вибуху, тільки жахливий жар. То ж твоя різка поява пов’язана з дивною загибеллю моєї родички? Твоя спеціальність такі справи? –вирішила допомогти Марко зізнатися, може він не може просто так усе вибовкувати.

Він здивовано підняв на мене погляд, його темні брови полізли на лоба.

– А ти звідки про це дізналася?

Я вирішила не зізнаватися, що знайшла футболку та бачила раніше таку емблему, треба ж якусь таємничість залишити.

– Бо логічно, якщо є дивні явища та істоти, то будуть ті хто їх розслідує та ловить, – відповіла я.

Марко насупив брови, зжав виделку в руці.

– Добре, про дивні явища...а про дивних істот ти звідки знаєш? – спитав Марко і дивиться на мене прискіпливо.

– Бо мене ледь щось на кладовищі не вбило і то не була людина чи тварина. А ще щось вбиває дівчат, вже три дівчини вбиті. При чому те невідоме явно набирається розуму і кожне вбивство в нього все акуратніше, – проговорила я, подивившись на Марко, а потім перевела погляд на робо пилосос ковзаючий по кахлю та прибиравший по кухні.

– Алісо…–почав Марко.

– Якщо скажеш, що то мої фантазії, я ображусь, бо фантазії не вбивають! – вирішила не залишити шансів Марко викрутитися.

Бо якщо раніше я не хотіла знати правду. То тепер хочу. Може, якби була більш прискіплива, то можна якось було захистити бабцю.

– Я такого б не посмів сказати. Я просто хотів сказати, що воно тобі не треба. Я розберусь з усім. Не треба відмовлятися від того життя що в тебе є. Бо якщо ти дізнаєшся більше, то не зможеш повернутися до звичайного життя. А я б цього не хотів, я хочу тобі найкращого, –відповів Марко.

Я поставила чашку та відкинулася на спинку стула, схрестив руки на груді.

– Марко, ти ще не зрозумів? Мене і так вже це дивне торкнулося і намагалося вбити, тож пізно мені триматися за безпечне незнання. Бо знання – це сила. Так що кажи сміливіше…– непогодилася я.

Марко знов тяжко видихнув, опустив широкі плечі.

– Чи ти мені не довіряєшь, я ж не балакуча, ніхто не дізнається твої таємниці, – сказала я, загорнув пасмо бузкового волосся за вухо.

– Та ні, справа не в довірі, я тобі довіряю…Я просто хотів щоб хоча б у стосунках щоб в мене все було як у звичайних людей. Але не сталося, як гадалося. Я мабуть проклятий приманювати до життя тих хто мені дорогий нещастя та все дивне, – відповів з ноткою фаталізму Марко.

– От я би посперечалась хто з нас проклятий, – пошуткувала я.

– Ходімо зі мною, – і Марко різко встав із-за стола та махнув мені рукою.

Я піднялася на ноги та пішла за хлопцем.

Він привів мене в свою кімнату та натиснув комбінацію на смартбраслеті на своїй руці і за стіні відсунулась частина, оголивши цілий величезний сховок різного виду зброї, а особливе місце там займала книга дуже стара на вид.

– Нічого собі! А стільки скарбу мати, то законно? –пошуткувала я, присвиснув.

– Зброя, то таке, ось, саме цінне..– і Марко підійшов до книги, взяв її в руки та підніс мені, дав у руки.

Я дивлюся, а на ній теж хрест, але видозмінений, а ще голова пса, здається вовкодава, у виді гербу, яка тримає у пащі ніж.

Книга була важка та товста, я її обережно гортала, а там були написи на невідомій мові, та ілюстрації з чудернацькими істотиами такій дивині Глобалнет позаздрив б. Я відчула трепіп, торкаючись цієї книги.

– Це щоб ти розуміла, що це все почалося не вчора і навіть не в минулому столітті. Це герб моєї сім’ї. Раніше до об’єднання кожна сім’я мала свій герб. Свої секрети як боротися з дивиною, мої предки самі збирали інформацію про надприродне. Якась родина добре полювала на вовкулаків, як моя наприклад, якась на упирів, вурдалаків, вампірів, а якійсь рід вбивав драконів, – почав розповідати свої таємниці Марко, прокашлявшись.

Я думала що все складно, але не настільки. Та тут стільки усього! Тут гортати не перегортати і це все існує? Мене охопило захоплення на пополам з первісним страхом, який відчували предки людини вдивляючись в темні хащі лісів.

– Зараз наша організація називається Збройні Сили Негайного Реагування, або скорочено ЗСНР, ми об’єднали всі роди та знання, щоб ефективніше протистояти злу в усіх його проявах, – продовжив Марко.

Я на нього подивилася з дитячим захватом на слові «дракони».

– Невже дракони і справді існують? – пискнула я.

– На щастя вже ні. Останнього вбили вже давно. А ти сильно не сумуй за цими лускатими почварами, вони знищували цілі міста за один проліт. А вбити такого було над важко, – вгамував мій захват Марко.

– Йой! О це жах! – злякалась я, подивившись на Марко.

– Ось, тут є згадка про одне місто, яке за мить обернулось в попіл, – Марко спішно погортав сторінки, які тихо шаруділи при гортанні, і тикнув пальцем в потрібну главу.

Я спішно пройшлась очами. Тут є навіть ілюстрація та опис того дракона, то був самий великий з останнього покоління. Навіть страшно уявити як би він виглядав в наші часи.

Я ще погортала сторінки і мене притягнуло поглядом до одного малюнка. Я подивилася на нього уважніше, почитала опис.

– Що таке? – поцікавився Марко і собі замовкнув, даючи мені час обміркувати почуте.

– Тут за описом наче йдеться про машину…та рік…дуже старий. Які машини, тим паче кіборги, в дев’ятнацятому столітті? – розгубилася я.

– Де? – здивувався Марко.

Я йому показала…

– А це…так дуже дивна глава. Цей Чорний Коваль дуже схожий за описом на сучасних кіборгів, та то щось зовсім чуже для нашого світу…– сказав Марко.

– Ага, а вампіри та вовкулаки з мавками, то дуже рідненьке для нашого світу? – іронічно перепитала я.

– Так. Ну в тому сенсі, що такі істоти більш менш завжди в нашому світі жили, хоч в своїх полу світах. А саме Чорний Коваль – це істота з іншого світу, планети, Всесвіту. Він міг повертати до життя мерців, але вони теж ставали механічними. Так, некроманти могли піднімати мерців, але ніхто в нашому світі не може перетворити плоть на метал. А Чорний Коваль міг, він цілого мертвого дракона підняв та зробив його механічним. Ця істота ледь не стала причиною загибелі нашого світу. Добре, що його знищили, – продовжив мене дивувати Марко.

– Цей Чорний Коваль наче філософський камінь, тільки філософський камінь перетворює метал на золото. А цей…пішов далі…

Я пройшлась подушечками пальців по зображенню цієї таємничої істоти.

– Все одно мені, знається, його вміння перебільшені, не можна живе на не живе перетворити, це якась мабуть гіпербола. Твої предки, щось могли не так зрозуміти і от написати таке…– не повірила я в почуте.

Одне діло повірити в існування кровосмокчущих істот, а друге в те, що є створіння яке само сміється над розумінням що таке є життя та перетворює біологічне на механічне.

– Тут я не згодний, бо створюють же кіборгів, вони з людськими частиками так і механічними. Тож чого би не існувала б більш розвинена цивілізація, яка пішла ще далі, – сказав Марко.

– Так, але кіборги то інше. І процес переробки людини в кіборга це довгий процес…та все одно якоюсь мірою, то жива істота…чи не жива…я заплуталась,– почала розвивати думку я.

– Може ти і права. Я дуже сподіваюся, що насправді Чорного Коваля не існувало. Бо він був б гіршим супротивником, ніж навіть дракон, – додав Марко.

Він підійшов до мене та взяв мої руки тримаючи книгу у свої, і дивлячись в очі, сказав проникливо:

– Я дуже радий, що ти сама здогадалася про все. Ти дуже розумка та спостережлива. Я довго шукав таку дівчину. І безмежно радий, що знайшов. Але сам я не мав права про все розповідати, бо дав клятву, але якщо хтось здогадався сам…то що ж поробиш, – від був так інтимно близько, що я відчувала аромат його парфумів.

Я відчула як, серце закалатало, як у пташечки. Я не могла підняти погляд, бо знітилась. А тепло його рук так приємно зігрівало.

– Я нікому б не хотів так довіряти як тобі. Ти перша дівчина, яка про все дізналася. Який я щасливий, що в мене тепер є ти. Я…так...кохаю тебе..– тихо, але чітко зізнався Марко.

Я від неочікуваності підняла на нього здивований погляд. Мені здалося, що мені почулося. Але ж ні...Невже мені вперше в житті зізналися в коханні? Я відчула як у грудях лоскоче, а легеням не вистачає повітря.

– Ти добре подумав, бо я ж те ще нещастя, он біля мене всі кого я люблю гинуть. Тож може любити мене, то те ще прокляття? Кохання до мене вбиває, –попередила я лиш з долею гумору.

– Я не боюсь проклятій, ті кого я любив теж померли, але я не боюсь впустити нове почуття до свого життя. Бо чого варте порожнє життя? – відповів Марко, погладивши мої руки та піднявши до плечей, трохи затрившись торкнувся моїх щок, ніжно погладив їх великими пальцями. А потім пригорнувся до мене та поцілував.

Я вся здригнулася, наче від електричної напруги, що пройшлась по тілу, а потім, розомліла. Прикрила очі та відповіла на поцілунок, повністю піддавшись течії відчутів, що зносила мою свідомість в глиб великого почуття.

Сльозинка щастя скотилася з моєї щоки та впала на ілюстрацію Чорного Коваля.

Тож, відволіклася я від своїх страждань по втраті, хоча б на вечір.

Наступного дня Марко повіз мене в магазин, бо в мене з речей залишилося лише, що було на мені вдень гибелі бабусі. Мені було не до обновок, але ж і прати те, що ношу треба, а тягати футболки Марко, мені звісно подобається, бо вони такі зручні, але ж таким чином в нього самого речей не залишиться.

– Я коли, знов вийду на роботу, то відам гроші за одяг, – пообіцяла я Марко, бо мої заощадження пішли на поховання.

– Ти чого? Мені нічого не треба віддавати! Не ображай мене, вважай, що це подарунок від чистого серця, – відповів Марко, якому моя ідея не сподобалася.

Я не стала сперечатися, віддячу якось по іншому за доброту Марко.

Я намагалась вибирати щось не дороге, але і зручне для мене та вибрала одне плаття, яке сподобалося на мені Марко.

А після походу в магазин, ми поїхали на кладовище, мені хотілося побувати на могилі бабці.

Коли ми прийшли до потрібного місця, то зі здивуванням побачили, що біля надгробку свіже посаженний кущ червоних троянд…

– Дивно, я не саджала такого. Радує те, що це улюблені квіти бабці, мій тато їй завжди на день народження такі дарував, а до нього дідусь…– проговорила думки в слух я.

– Ну, може хтось зі знайомих чи друзів твоєї бабусі, посадив цей кущ? – висунув свою версію Марко.

– Так…о, тільки-но згадала...я бачила що подібні квіти саджав Нес на могилі своїх родичів. Але ж…ні Сагон, ні Нес не знайомі з моєю бабцею і не були на похороні, – сказала я.

– Алісо, а хто такий Сагон і Нес? – з підозрою перепитав Марко, прискіпливо подивившись на мене.

Йой, язик ворог мій!

– Це випадково не Сагон Мин Джун айдол приїхавший зі Об’єднанної Азії до нашої країни у тур? – здогадався Марко, потирая задумливо підборіддя.

– Йой, так, ти правий…А Нес його тіло охоронець…– прийшлося зізнатися далі.

– А хто з них тебе прокатав на байку по кладовищу? – перепитав Марко та подивився з прищуром на мене.

– Нес, та ти не зважай, ми бачилися з ним тільки раз. В інших випадках Нес просто супроводжував свого боса чи мою подругу, – відповіла я.

– Та-ак, якщо він працює на Сагона, то чого супроводжував твою подругу? – не зрозумів Марко.

– То вже маленький секрет і не мій, тож розголошувати не маю права. Не розумію, чого тобі здався той Нес, він же кого хочеш дістане та роздратує, – сказала я, знизав плечима.

– Да хоча б тому, що на місці де на тебе напали на кладовищі, були знайдені рештки дронів…бойових, непізнаної моделі, такі в нашій країні не виробляють. А ще в його байку в становлений режим екранації, таке можна зустріти або в ду-же дорогих моделях, які купують бандити, чи в моделях які використовують спецпризначенні. Але навіть у наших такого нема, бо наші технології в цьому напрямку відстають. А ще в крові з хустки якою витирали твої руки були знайдені препарати, які використовують в випадках пересадки органів чи у кібернетичних організмах, – висипав на мене мішок інформації.

Я на Марко вирячилася широко розтуленими очами, в мене відвисла щелепа.

– Так що я не просто з цікавості тебе все питаю, на те є причини, – додав Марко.

– Тепер я це зрозуміла….– відповіла розгублено я.

Йой, знов я кудись виляпалась, сама того не знаючи! От що я за людина? Чого до мене липне все дивне? Одна втіха, якби не така моя вдача, не зустріла найкращого хлопця у світі!

Я згадала увесь час коли бачилась з Несом, але нічого такого не помітила. Ну так… хлопець з прибабахом, але в бандити його складно записати. А з приводу ліків в крові, може дійсно йому щось пересадили. Зараз це не дивина. Старі багатії кожен рік собі щось свіженьке пересаджують. А тут може в хлопця були проблеми зі здоров’ям, он він який блідий вічно та майже нічого не їсть. Точно щось з нирками! Це я вирішила донести до Марко.

– Ти не розумієш, такого виду препарати частіше використовують найманці, щоб не відчувати болю при пораненнях та подовжити активність, і не втомлюватись при надважких навантаженнях. Це не дуже законні препарати, – сказав Марко, схрестив руки на грудях.

– Ой, ну трохи людина наркоман, подумаєш! У кого не буває якимось вад! –відповіла з гумором я, відмахнувшись.

– Алісо, ти невиправна, – з посмішкою сказав Марко.

– Невипрана оптимістка чи дурепа? – вершила уточнити про всяк випадок.

Але якби я не намагалася ззовні широко посміхатися, але в глибині душі було тяжко дивитися на те, що залишилося після бабці...тільки надгробок та купка землі, ще от гарні троянди. Я згадала її голос, її посмішку, ті гарні часи що ми провели разом. І мені защемило серце від болю. А ще я зрозуміла, що тепер одна, може це нічого всі ми приходимо одні в цей світ і самотніми покидаємо його. Це природне. Але все одно тягостно на душі. Добре, що є хоча б Марко, без нього я мабуть не вибралася з темної порожнечі, що затягла мене до свого льоху.

– Ти казала. Що в твоєї бабусі був друг…може то він троянди посадив?– внезапно порушив гнітюче мовчання Марко.

– Може…я про нього вже забула! Шкода, що вона так не встигла по нього розповісти і познайомити з ним, – відповіла я та тяжко видохнула мої плечі опустилися, наче на них поклали надважку ношу.

– Шкода...може він щось знає, що призвело до такої дивної смерті твоєї бабусі, – додав Марко.

– Та-ак…але не розумію, моя бабця була звичайною жінкою, як така трагічна дивина могла саме з нею статися? – обурилася я.

– Скажи, а щось дивне за довго до гибелі бабусі в квартирі ставалося? От будь що…–уточнив Марко.

– Ти питаєш, як Нес, той теж все допитувався, що дивного я могла почути що мене злякало, ну…– я задумалася та все що могла розповісти з дивного так те як вперше дізналася, що в бабці хтось є.

Марко фиркнув.

– Це звичка таких, як я…може, твій Нес, з якогось роду мисливців за невідомим, якого не визнали офіційно, як любили казати в давнину: бастард, – сказав Марко.

– Йой, так може Нес один з ваших? – здогадалася я.

– Так, але працює одиночкою та на темного типа. Таке в наших не вітається, якщо не карається, – пояснив Марко.

Йой, тепер стало зрозуміло чого Нес так жваво тікав від Марко. Якщо вони однієї так би мовити «професії», але Нес незаконно працює, зрозуміло що він не бажає проблем, які з’являться якщо на нього вийдуть офіційні члени ЗСНР.

– А що буде з таким, як ти, якщо він працює не на того? – запитала я.

– Все залежить на кого саме «бастард» працює, якщо просто на якогось мафіозі, то такого мисливця просто позбавлять свободи на певний термін. Якщо ж нелегальний мисливець опустився ще нижче та зрадив сім’ї, та почав працювати на вампірів. То звичайно смерть йому. Бо таких собак не шкода! Я сам такого в’бю з задоволенням! –відповів Марко.

І тут мене в жахнуло. Я згадала, як Нес зірвав мою останню перевірку, а на тілі Сагона залишився слід від хрестика Шарлотти. Холодок прокотився спиною, а серце стало. Я представила, що буде якщо Марко дізнається про це все…Він що не жартує і дійсно вб‘ є Неса?

Мені чомусь стало так невиразно шкода цього довбня.

Я опустила опустила очі долу, подув пронизливий вітер, що забирався під одяг та холодив шкіру. Я обхопила себе руками.

– Ти чого? Я тебе налякав? Пробач! Не хотів! – перепитав Марко та обійняв мене за плечі.

– Та ні, я розумію, що твій світ ще жорстокіший від мого, тому і тобі треба поводитися відповідно. Просто згадую, що ставалося дивного, поки була бабця жива, – відповіла я, вирішив відвести розмову в інше русло, поки що не готова морально здати Сагона, бо мало доказів хто цей айдол насправді, та і він дорогий Шарлотті, і за нього може постраждати Нес.

– Ой, згадала! – і я розповіла той момент коли тільки дізналася про цього таємничого «друга».

– Так...дивно, що ж розберемося, пора додому, ти вже мабуть втомилася і їсти хочеш, – відповів Марко.

– А ми можемо заїхати до мене додому? – спитала я.

– Але там не на що дивитися…одне попелище, – здивувався Марко.

– Я знаю. Але хочу все одно побачити свій дім, – попрохала я та подивилася знизу вверх на Марко, вологими від сліз очима.

Марко тяжко видохнув, але погодився.

Досить скоро мене довезли до дому. Коли під’їзжали в очі втрапив чорний пройом вікна, який колись мав скло, та симпатичні занавісочки та квіти на підвіконні. В мене на очі навернулися сльози.

– Може, не треба? Ще пройшло не достатньо часу?– захвилювався Марко, подивившись на мене.

– Та ні, мені треба туди, – відповіла я, стиснув руки в кулаки.

– Як знаєшь, а точно ти сама повинна туди йти? Може давай я з тобою сходжу? – перепитав Марко.

– Ні, хочу побути сама там, – з тяжким вдихом відповіла я.

Я вийшла з машини та пішла до під’їзду. Коли їхала ліфтом, то не помітила як доїхала, ще довго не рішалась вийти. Підійшовши до дверей, побачила огороджуючу стрічку та пірнула під неї, відчинила двері, Марко сказав, що там безпечно спеціалісти усе перевірили, що треба з доказів взяли. Тепер це просто зчорніла від копоті коробка. Яка вже немає нічого спільного з затишним домом: коли тільки зайшла туди, а ніс відчуває аромат смаколиків, а зараз лиш сморід спеціальної вогнеподавляючої рідини та чаду. Такий різко хімозний сморід.

«Може, то не мій дім, я помилилась?! – промайнула малодушна думка в голові, але помилки не було. Я зробила вдох-видох та переступила поріг квартири, ноги були наче не мої.

Око натрапило на почорнілі стіни, підлога теж чорна та кришиться, йду далі, пройшла всі кімнати, але нічого не залишилось. Тільки купка попелу, який я поворушила ногою. Особливо шкода, що не вціліли гаджети бабці, можна по них було дізнатися правду, що тут сталося. Мало що, раптом бабця там залишила підсказу. Потім пішла на кухню. Та теж нічого залишилося… лише я побачила на підлозі силует людини. Мене вразила здогадка. То мабуть тінь від бабці залишилася. Я обережно обійшла її по колу, мої брови зійшлись на переносиці в задумливості. Бо мені здавалося, чи силует наче на щось вказує. Я подивилася туди…та там лише бетонна стіна, колись була мийка та кухонні меблі, а зараз тільки чорна порожнеча.

– Що ти намагалася сказати, бабця? – спитала наче в душі рідної людини.

Та ось боковим зором я відчула рух та побачила синій відблиск. Я повернулася туди та побачила дрона. Маленька кіберпташка випустила пучок світла, воно розтіклося по стінам та підлозі, мабуть сканує все. Особливо затримався на силуеті бабці та продовжив далі. Мене він ігнорував, тож і я на нього не звертала уваги.

Може, ще не доскакували щось для звітів ЗСНР, хто їх зна? Хоча, Марко казав, що все що могли вони дізнались. Та і взагалі дивне світло знищило багато доказів, тож подальше сканування не має сенсу. Дуже шкода, що цей бідося даремно витрачає енергію.

Та ось мені подзвонив Марко, я відповіла на дзвінок.

– Ти там в порядку? А то я хвилююсь ти там сама, – спитав турботливо Марко.

– Так, зі мною все добре, – присіла я на присядки та погладила пальцями тінь від бабусі, – Я не сама мені складає компанію дрон.

– Дивно, наші ж уже все перевірили зі стелі до полу, нащо даремно техніку ганяти? – здивувався Марко.

– Та може це поліцейський дрон чи патрульний, – відповіла я, знизав плечима.

– Дивно, я перевірю…чекай, – пообіцяв Марко.

А мені стало так журливо, дивлячись на цей силует, який колись був людиною і от що залишилося від бабці.

Я почула, як над головою рухаєтеся повітря, підняла погляд, а то дрон зробив круг над мною.

А ще я відчула як на грудях стало тепло, я опустила очі, та побачила, що кулон – останній подарунок бабці почав випромінювати світло, небесно голубе. Я задивилася на це гіпнотичне світло та не одразу почула голос Марко через смартфон.

– Алісо! Алісо! Ти мене чуєш? Відповідай?! – кричав Марко.

Я мотнула головою проганяючи помрачення.

– Що таке? – питаю я.

– Сьогодні тут не повинно бути ніяких дронів! Який номер на борту цього? – спитав Марко.

Я придивилася до цього кіберлітуна, але не побачила ніяких розрізувальних знаків. Вчасно, бо він відлетів в коридор та полетів по кімнатам.

– Йой, та нема на ньому хоч цифер, хоч букв. Дивина яка, вперше бачу дрон без опріснювальних знаків… – відповіла я.

А дрон вже пролетів всю квартиру та знов повернувся до кухні.

– Алісо, щось тут не те, я підіймаюся, не роби різких рухів, не торкайся дрона! – предостеріг Марко та відключився.

А мені почало по троху доходити сказане Марко, бо від заглиблення в своє горе, я не одразу зрозуміла про що він. А коли зрозуміла, то острах лизнув мене липким холодним язиком від затилку, до п’ят. Я почала тихенько крокувати до виходу. Що ж я, як завжди вляпалася в якесь дивне незрозуміло що!

І тільки я хотіла зрадіти, що мене ігноруюсь як ця бісова машина розвернулася в мою сторону. Я невідривно дивлюся на застиглу в повітрі летючу машину, яка вирячилася своїми скануючими очками на мене, в неї вони наче з єхидним прищуром. А я все ще задкувала назад. Та помітила, що мій кулон почав ще сильніше світитися. Я перечепилася та гепнулася на попу.

– Йой! Випалила я!

От дивлюсь тепер широко розпахнутими очима знизу вверх на дрон, а з цього ракурсу він ще знається страшнішим та величезним.

Та тут чую топіт ніг, я повертаюсь на звуки, бачу що в квартиру забіг Марко тримаючи зброю напоготові. Я повернулася знов до дрона...а його нема!

– Що за бісовщина?– здивовано кліпаю я.

– Ти в поряду? Чого ти тут сидиш? – здивувався Марко, розглядаючи мене, – А де той дрон?

– Йой, та зник..– розгублено відповідаю я.

– Як зник?

– Ну от був, а от нема…– сказала я знизав плечима.

Марко допоміг мені підвестися та підбіг до вікна, почав звідтіля виглядати кіберплаха.

– Нема! Невже, так швидко полетів…дивно...Він тобі нічого не зробив? – з занепокоєнням перепитав Марко.

– Та ні, то я сама із-за своєї незграбності впала, – відповіла я, отряхуючись від пороху.

– Не подобається мені це все….наче, хтось ще тут копає до правди крім нас, – сказав многозначним тоном Марко.

Мені стало моторошно від того в що ми вляпались.

І тут я помітила, що там же зостався відбиток тіла бабці лежить червона троянда…Але коли я прийшла її не було.