#G #Б #Максі #ВПроцесіНаписання #УкраїнськаМіфологія #Пригоди#Романтика #СучаснеФентезі
Вони дійшли до першого розгалуження, коли Северин зупинився і повернувся до неї.
-Куди ми прямуємо? Я маю знати, який вихід краще обрати.
Лавінія завагалась, але його запитання було розумним. Паскудство.
-На Залізну гору.
Здавалося, більшими його очі вже стати не можуть. Потім він нахмурився.
-Як, скажи на милого, ти дійшла висновку, що Дарія потрібно шукати саме там?
Дівчина прикусила щоку з середини. Не казати ж йому, що їй це сон підказав. Сніг, кров. А ще вона пригадала слова домовика про те, що чоловік, який нацькував на коваля невсипущого, був одягнений не по погоді. Де ж ще, крім Залізної гори, лежить сніг і холодно, як взимку, навіть коли на всьому континенті весна? Загалом, її рішення ґрунтується на самих лише здогадках і припущеннях.
-Пам’ятаєш домовика і те, що він сказав, коли описував того чоловіка?
Северин замислився на хвилинку, ніби шукав потрібний спогад і в результаті кивнув, пильно дивлячись на неї.
-Але ж ти розумієш, що цього замало для таких висновків?
Вона розуміла але не могла більше сидіти склавши руки. Знайти дієвіший аргумент також не могла, тому огризнулася:
-Я тебе з собою не кликала. Не хочеш – не йди.
Він лише похитав головою, буркочучи щось під ніс .
Вони йшли не довго, але при цьому зробили стільки поворотів, що у Лавінії закипіла голова при спробі запам’ятати шлях.
Про те, що вони наближаються до виходу її сповістив вітерець, який на мить залетів до тунелю. Прохолодне, грозове повітря торкнулося щік і шиї. На шкірі виступили сироти.
Дощ не зупинявся. Перед самісіньким виходом, вони щільніше закуталися в плащі і накинули капюшони. Гримнуло. Сірко зашпортався. Вона втішно погладила його і вивела назовні.
Лавінія застрибнула на коня. Северин сів ззаду і протягнув руку в очікувальному жесті, сподіваючись, що вона віддасть йому віжки.
-Так буде зручніше. – пояснив він, нахиляючись до її вуха, щоб вона могла розібрати його слова, які так і хотів заглушити грім.
Дівчина пирхнула.
-Якщо ти гепнешся, це буде не моя проблема. – Лавінія натягнула віжки і вони рушили. Він цього не очікував і не звалився лише тому, що встиг схопитись за її стан. Навіть попри таку похмуру і холодну погоду, вона відчула тепло його долоні. От дивина! Її руки зазвичай мерзли першими у таку погодку.
Тепер їх дорога лежала на захід. Десь там, серед гостроверхих, мов шипи ружі, скель та гір, туману і грозових хмар, височіє Залізна гора. Подейкують, що там літує сама Зима.
Вони їхали швидко. Дощ не припинявся. Вітер шмагав нещадно. Кілька разів у неї здуло капюшон, через слабкі зав’язки, але Северин з, незрозумілою їй, турботою кожного разу поправляв його.
Дівчина була повністю зосереджена на дорозі і на тому, щоб обирати більш менш безпечні для коня ділянки шляху. Отямилась лише тоді, коли зрозуміла, що дощу вже немає, а натомість повітря було пронизано крижаним холодом. Небо починало сіріти. Наближався світанок. Лавінія стиснула боки Сірка і той почав гальмувати.
Северин забрав руку і зіскочила на землю. Вона відразу відчула холод у тому місці. Відкинувши це відчуття, теж спустилась на землю, розв’язала свою сумку і дістала звідти зимовий кожух, внутрішня частина якого була обшита хутром. Цього має бути достатньо проти залізногірських морозів. Принаймні , вона на це сподівалась. Лавінія швидко скинула мокрий плащ і одягла кожух. Хлопець тим часом робив те саме.
Вона глянула вперед. Дорога починала здійматися до неба. Підйом. Шлях покривало шаром тоненького блискучого льоду. Дівчину раптом пройняв жах. А якщо її здогадки не правильні? Якщо той чоловік був одягнений тепло з якоїсь іншої причини? Наприклад, повернувся з Виру? Це також холодне місце.
-Ти ще можеш повернутися. Взяти Сірка і поїхати назад. – кинула Лавінія. Це була її ідея, тому терпіти наслідки у результаті поразки має лише вона.
Северин вивчав її обличчя таким пильним і скептичним поглядом, що дівчина майже пожалкувала, що взагалі заговорила. Майже.
- Я нікуди не піду.
Він сказав це так, ніби вже точно вирішив і стоятиме на своєму.
-Послухай, тобі зовсім не варто це робити. Ти пішов зі мною, бо ми випадково зустрілись і ти тепер відчуваєш відповідальність через це, але... – Лавінія не змогла продовжити, бо хлопець грубо її перервав.
-Ні. – потім додав тихіше собі під ніс таку лайку, від якої Мокрина б змусила його п’ять днів рубати дрова. Дівчина подумки хмикнула, але в голос запитала:
-Тоді чому ти тут?
Северин підняв на неї погляд. Напружений, трохи нерішучий. Його губи перетворилися на тонку лінію. Мить і його обличчя розгладилось, стало таким же непроникним, як завжди.
-Я хотів набрати снігу із Залізної гори. Кажуть, тала вода звідти – цілюща.
Він обернувся і склав плащ у сумку, даючи зрозуміти, що не збирається продовжувати.
І, можливо, вона б у це повірила, якби не той факт, що хлопець дізнався, куди Лавінія збирається лише після того, як уже вирішив іти з нею. Дивно, дуже дивно.
Далі вони йшли пішки. У якийсь момент дівчина зрозуміла, що їй на носа впало щось мокре і холодне. Вона підняла голову. Сніг. Багато снігу. Як на Вирі. Вдих. Морозне повітря заполонило груди. Запах рідної землі.
Дівчина відчула поскрипування під чобітьми. Земля була встелена білим, сяючим килимом. Куди не глянь, було біло. Очам було важко відразу пристосуватися до цього. Але тут було майже, як вдома.
Лавінія кинула непомітний погляд на Северина. Його темне волосся, припорошене снігом, здавалося можна було б помітити навіть з неба, серед усієї цієї білої казки. Його брови похмуро зійшлись на переніссі .
У нього немає таких теплих спогадів про сніг, що пов’язаний з Виром, через те, що він там не бував. Так, Тіньовик не був на землі Тіньовиків. Звучить дивно. Дівчина згадала, що чула це якось від Якова. Чи відчуває Северин смуток через те, що не побував там? Це чудове місце. Чорт! Лавінія примусово зупинила потік своїх думок. Яка взагалі різниця, що він відчуває?!
Вона почала пильно вдивлятися у білий покрив, у надії помітити хоч якісь сліди перебування тут її друга. З кожною годиною бродіння серед цих заметів її все більше накривало відчуття, що вона втнула дуже велику дурницю, поїхавши сюди. Що Дарій тут забув?
Дівчина не знала куди йти, тому покладалася лише на своє чуття, обираючи дорогу навмання. Ще ніколи у житті Лавінія не відчувала себе більшою дурепою.
Ноги задубли. Їх подих здіймався хмаринкою над ними.
Раптом вона помітила заглибини у снігу. Сліди! Її серце радісно підстрибнуло від раптової хвилі надії. Дівчина вхопила Северина за рукав, привертаючи увагу.
-Сліди! – радісно повідомила Лавінія.
Вони наблизилися і тепер вона змогла краще роздивитися. Крім звичайних слідів від доволі великого взуття, поруч тяглися ще дві борозни, ніби когось тягнули і той п’ятами залишав такі лінії. Цікавим було також те, що сліди з’явилася зненацька. Тобто серед снігу раптом видніються сліди, ніби той , хто тут йшов, тягнучи когось, приземлився сюди прямо на крилах. Маячня якась виходить.
-Він же не прилетів сюди! – вона не зрозуміла, коли почала озвучувати думки в голос.
Северинове обличчя було збентежене і стурбоване. Схоже, йому теж не давав спокою цей факт.
-Дарій не кульгає на ліву ногу, а чоловік, який тут йшов – так. – зауважив хлопець і Лавінії була змушена відмітити, що один слід і справді більш глибокий, ніж другий.
-І кому тут взагалі щось знадобилося? Талої води? – запропонувала дівчина, скосивши безневинний погляд на свого супутника.
-От і дізнаємося. – сказав він і рушив вперед, трохи збоку від самих слідів. Лавінія пішла за ним.
Вони йшли не довго. Сліди привели їх до входу у печеру. Северин трохи пригальмував, роздумуючи, чи варто туди йти, але дівчина обігнала його і зайшла першою.
Було дуже темно. Жоден промінчик не потрапляв сюди, але вона точно відчувала протяг, отже, десь має бути ще один вихід. На мить, дівчина розгубилася, втрачаючи відчуття простору через те, що світ з відкритими очима мав такий самий вигляд, як світ із закритими очима, але потім відчула теплу долоню, як стиснула її холодну, замерзлу руку. Лавінія вхопилась за неї, ніби це була мотузка, яка мала витягнути її з прірви.
Їх кроки було добре чутно, бо сніг не міг залетіти так глибоко у печеру, щоб стишити цей звук, перетворивши на рипіння.
Спереду з’явилась світла пляма. Вихід. Це надало сили. Вони рушили у напрямку білої плями, яка виявилася отвором у скелі, що вела до вкритої снігом галявини. Дівчина завмерла. Там лежало щось. Там лежав хтось. Звідси було видно лише каштанову чуприну, яку припорошив сніг.
Лавінія і Северин поспіхом направилися туди. Її погляд був прикутий лише до тіла , що лежало в снігу. Натомість хлопець уважно роззирався довкола, намагаючись помітити найменший рух або прояв загрози.
Вони підійшли ближче і дівчина змогла розгледіти, що у снігу лежав юнак. Якщо судити з обличчя , яке наполовину потопало в снігу, йому не більше двох десятків років. Під ним вона помітила багряні плями. Кров. На снігу. Як у її сні. Лавінія рвучко присіла. Обличчя було майже таке бліде і біле, як і сніг й тим не менш воно здалося їй знайомим. Вона намацала пульс на холодній, мов лід, руці. Дуже слабкий, але є. Дівчина повернулася до Северина, щоб це сказати, але помітила ошелешений, чи краще сказати, шокований погляд, який метався між нею і юнаком на снігу.
-Що таке? – збентежено перепитала Лавінія.
Пройшла мить, перш ніж хлопець зміг вимовити слова:
-Ваші обличчя... Вони дуже схожі.