#G #Б #Максі #ВПроцесіНаписання #УкраїнськаМіфологія #Пригоди #Романтика #СучаснеФентезі
Кострище, яке вона розвела уже потухло. Від нього залишився лише блідо-сірий попіл. Він то їй і треба. Лавінія взяла жменю попелу і змішала її із купкою сирої весняної землі. Налила із фляги трохи води і перемішала. Вийшла якась брудно-сіровата клейка маса. Дівчина намастила її на рану, з якої не переставала сочитись кров, і перев’язала смужкою тканини, яку перед тим відрізала від низу своєї сорочки.
Лавінія не була прихильником такого методу зупинки крові, та й Тіньовики ним користуються лише в особливих випадках, як от це, коли немає нічого іншого – меду, який чудово зупиняє кровотечу, або мазі з трав. Але вагатись часу не було. Якщо вона залишить рану так, то або помре від втрати крові, або від того, що на запах прийде звір.
Пов’язка холодила ногу і та перестала пульсувати.
Небо починало сіріти. Лавінія пережила ще одну ніч. Потрібно рухатись далі.
Вона раптом зрозуміла, що не зустріла ще жодного з Тіньовиків, які проходить Посвяту. Скоріше за все, це чоловік у плащі постарався. Напевно, це все спеціально, щоб вони не допомагали один одному.
Сьогодні їй потрібно щось вполювати, бо запаси вичерпалися. Часу також все менше. Треба поспішати.
Сонце вже було високо і дівчина зрозуміла, що дуже замерзла вночі, а зараз весняні промені приємно гріли, замерзлу з ночі, шкіру.
Її шлях ставав все більш крутіший, що свідчило про те, що почався підйом на гору. Все частіше під ногами, замість м’якої перини із зів’ялих голок хвої, траплялося гостре каміння, яке до крові впивалося у ступні.
Часто її шлях лежав обабіч урвищ. Де-не-де стежина робилась такою вузькою, що по ній могла пройти лише одна людина.
Можливо, десь тут мешкає Щезник. Цей дух вважається сином гір. Він невидимий, але може поставати у вигляді чорної волохатої істоти з копитами , свинячим рильцем і ріжками. Щезник не ворожий, хоча якщо роздраконити, то буде лихо.
Щезник — персонаж слов'янської міфології. Думки про нього дуже різняться. Одні кажуть, що з ним просто треба вміти домовлятись, а інші - що це чорт, нечистий, дідько, біс, клятий, лукавий, рогатий, хвостатий, він тотожний чорту.І ось Лавінія йшла цією вузькою кам’яною стежиною над прірвою. У горлі пересохло і якби вона захотіла зараз щось сказати, то голос її був би дуже хрипким.
Зупинилась і відкрила флягу. Ох, ще ніколи вода не була такою смачною , як зараз. Таке ж було і з повітрям, після переносу через Чортове Око. Дівчина нарешті у повній мірі зрозуміла вислів Якова: « той, що сидить за пустим столом, буде радий будь-якій крихті».
Цього дня доля усміхнулася їй. Вдалося впіймати якусь дрібну птицю. Вона швидко розвела вогонь, поки ще було світло і добряче обсмажила майбутню вечерю. Пташечка була невеличка і її вистачило лише на те, щоб втамувати болючий голод. Лавінія не мала чим віддячити лісові за цю вечерю, тому обережно склала кісточки птахи і закопала.
І ось вона знову на ногах. До її цілі ще трохи. Вона зуміє. Все вийде! Сонце тим часом поспішало за горизонт. Слід бути обачною. Знову невпинно насувається ніч і не зрозуміло, що вона принесе з собою для неї.
Дорога, мов змія, звивалась і вигиналась. От і зараз, минувши небезпечну частину біля урвища, дівчина заглибилась у ліс, на який уже падали сутінки. Поранена нога боліла під час ходьби, але йти можна було.
Раптом серед гілля щось блиснуло. Лавінія допитливо подалася у той бік, не забуваючи про обережність. Там, дбайливо прикрите гілками ялиць, лежала величенька металева дуга зі зубцями. Схоже на пастку для тварин. Дивно. Тіньовики це б точно не зробили, бо знають про правила лісу і мають договір з Лісовиком. Він не любить, коли у його царстві вбивають мешканців, особливо у таких масштабах. А от звичайні люди якраз і могли вчинити таку дурість. Як зробити так, щоб пастка вийшла з ладу?
(Птаха, яку вполювала Лавінія не рахується, бо, по-перше, вона була у скруті, а, по-друге, вона душе шанобливо обійшлась із кісточками птиці, які залишилися під владою Лісовика.)І тільки дівчина почала думати, яким способом можна убезпечити лісових звірів від загрози потрапити у цю пастку, як на неї налетіло щось велике і темне збоку й повалило на землю всією своєю немалою вагою.
Чорне жорстке хутро – все, що встигла розібрати Лавінія, коли навмання атакувала кинджалом. Звір заревів і на хвильку послабив хватку.
Цього вистачило, щоб вона вправно вивернулася, вирвавши кинджал із плоті нападника. Але звіра, як згодом дівчина розгледіла, ведмедя, це розлютило ще дужче і він вгатив лапою так, що Лавінію відкинуло під дерево неподалік.
Здавалося, ніби з неї вибили все повітря. Їй залишалося лише сподіватися, що всі кістки цілі і нічого не зламано.
Тим часом ведмідь вже остаточно прийшов до тями після удару, підвівся і загрозливо рушив у її сторону. Вона розгледіла його очі. Чорні-чорні. Невсипущий у тілі ведмедя. Оце вже справжня халепа. Що їй робити? Тим кинджалом, який у неї є, його не вбити. Невсипущих можуть остаточно знищити лише ярчуки, але їх навіть близько не було.
Дівчина гарячково обдумувала варіанти. Тікати? Далеко не втекти. Ще й з її ногою. На дерево не встигне вилізти. До світанку ще далеко. Час тягнути марно.
Невже їй тут помирати?
Ця думка не встигла пустити коріння паніки, бо горизонт розуму, мов схід сонця, осяяла ідея.
Та пастка, яку дівчина бачила нещодавно! Треба лишень заманити звіра туди.
Ведмідь наближався. Лавінія поволі підвелася. Її рухи були дуже повільні, щоб не спровокувати звіра до атаки.
Але це не допомогло. Він кинувся на неї. Вона ухилилася і побігла, що було сили у напрямку пастки. Це недалеко.
Кігті зачепили спину, роздираючи плоть. Дівчина не втримує рівновагу і падає додолу.
Ведмідь заносить лапу для удару. Лавінія вчасно відкочується і могутній удар, який призначався для її черепа, припадає на сирий весняний ґрунт зовсім поруч.
Дівчина знову заганяє кинджал звіру у бік. Це не дає їй нічого, крім часу для того, щоб підвестися, але їй більше і не треба.
Вона знову біжить. Могутній рев лунає зовсім поруч ззаду.
У гіллі недалеко поблискує метал пастки і Лавінії здалося, що вона не бачила нічого красивішого, ніж цей сірий блиск.
Треба лише правильно розрахувати час і відстань.
Дерева на периферійному полі зору розпливаються. Ще трошки. Повітря обпалює легені. Важкі кроки звіра зовсім поруч.
Ще не час. Ще секунда.
Лавінія різко гальмує і падає на землю за метр-два від пастки .
Ведмідь, який не очікував цього і збирався стрибати не може зупинитися і по інерції влітає якраз на те місце де лежить пастка.
Чується тріск і хрускіт. Після цього – лютий і болючий рев звіра.
Дівчина підводить голову. Задні лапи ведмедя перетворились у криваве місиво, затиснуте між гострими пластинами пастки.
Якби вона зволікала трохи більше, то її план провалився б і закінчилося б для неї усе трагічно.
Їй раптом стало шкода ведмедя. Він не винен в тому, що невсипущий зайняв його тіло. Коли настане світанок, темна душа покине ведмедя вмирати довгою смертю в пастці.
Але виходу не було. Дівчина підвелася і, шкандибаючи, пішла геть. Кожен крок приносив нестерпний біль. Рана на нозі знову відкрилась, а по спині збігали теплі цівки. Лавінія навіть боялась уявити, що там.
До вершини їй залишилося за її підрахунками ще якихось 4 години ходьби. Вона зможе, зможе, зможе.
Дорога знову веде над урвищем. Світає. Звідсіля чудовий краєвид. Лавінія зупинилась, з насолодою спостерігаючи, як сходить сонце і випалює всі жахи цієї ночі. Її тіло зранене, але душа щебече і витанцьовує переможний танок.
Дівчина вже хоче знову продовжити путь, але відчуває, як у спину її штовхають гарячі руки. Людські. І вона падає у темінь прірви.