#G #А #Міні #Закінчений #УкраїнськаМіфологія #завданнятижнятижня #танецьпідпершимснігом
-Бісів полин! Бодай би чорт його забрав! - Старезна книга, лопочучи жовтими сторінками вдарилась об двері. - Де я маю знайти той полин, коли ґрунт вже давно пробілів від інію!?
Влітку насушити - то все ніколи. Завтра назбирає. Ще встигне. Літо довге. Еге ж! Той випадок, коли "начаклувати" не виходить.
Ядвіга відкинулась на спинку стільця, заплющивши очі і почавши масажувати скроні.
Так само не розплющуючи очі, відьма просичала:
-І тебе лихий приніс! Ти вже випив всі мої запаси вина. Немає вже з чого зілля готувати.
-А ти, я бачу, як завжди в гарному гуморі. - Перелесник, матеріалізувавшишь на стільці насупроти, сперся на лікоть, посміхаючись у всі зуби. - І дарма сердишся. Вино - то не я. То все Чортополох. - його погляд швидко ковзнув по столі, заваленому відьомським начинням. Юнак ледь помітно насупився.
Кіт, зачувши своє ім'я, засичав, незгірш своє хазяйки, і настовбурив шерсть. Зіскочив із печі і попрямував до Перелесника, готуючись розплатитись за наклеп. Хлопець метнувся зі свого місця, на половину втрачаючи людську подобу, розмиваючись, і сховався за спиною Ядвіги.
-А як щодо малинової настоянки? Я бачив у коморі баночку під полицею з коров'ячими печінками і жаб'ячими лапками. - він все втямив. Закляття з пошуку знову не спрацювало. Його серце не могло стиснутись від жалю, але Перелесник із сумом згадав те маленьке диво, запеленене у світлий рушник. Її мирне сопіння. Як же давно це було.
-Пфф… Ач який! Все ти знаєш. Неси.
Він в одну мить у коморі, а в іншу вже розливає темно-рожеве густе питво по кухлях. Хатинкою, перериваючи аромат глини і трав, почав ширитись терпкий малиновий запах. Уже від нього самого хмеліє голова.
Відьма, лиш трішки розплющивши очі, вмочила губи.
Перелесник же випив все одним махом, почухав Чортополоха за чорне вухо, після чого отримав кігтями по руці, і налив собі ще.
-Знову провал? - Ядвіга уважно стежила темними очима з-під напів прикритих повік за гостем.
Він також відкинувся на спинку стільця з кухлем, уже не поспішаючи випити його залпом, а куштував по-троху. На його губах все ще грала звична хитра посмішка упереміш з терпкістю малинові настійки, але очі загубили глузливий вираз. Вуглинки там затухли, роблячи погляд холодним і якимось гірким.
-Я б не сказав, що провал. Влучніше - без перемоги.
Відьма якусь мить дивилась на нього, не моргаючти. Потім похитала головою.
-Ніяк не збагну, на біса тобі це здалося. Хіба тобі погано в цій подобі. Нащо намагатися повернути те слабке смертне тіло?
-Бути людиною - це не так огидно, як ти думаєш. Дихати, відчувати як отут , - Перелесник вказав собі на груди, - щось гупає - це… Я не міг цього збагнути, поки те дурне серце не зупинилося. - він вперто намагався приховати вуаль суму за уїдливою посмішкою. В очах знову загорілись вуглики, грайливо сиплячи іскри. - Єдине за чим сумуватиму - це за нашими з тобою, любонько, посиденьками за келихом твого вина. Смертне тіло те навряд чи витримає.
-Ну і йолоп. - буркнула вона, але злоби в тих словах не було, хоч як відьма старалась.
Ядвіга в задумів ворохнула пальцями і до неї підлетіла люлька. Вона закурила, випускаючи сірі клуби диму із запахом чебрецю. На яскраво багряних устах розквітла легка посмішка, яка ніколи не торкалась очей.
-Народжені мертвими, не шкодують про втрачене життя.
Перелесник також посміхнувся.
-Так. Тут тобі добряче підфортило.
Він втупився у вікно, над чимось роздумуючи. Там пухнастими клаптями падав сніг. Перший цьогоріч. Він вкривав все білою ковдрою, ховаючи брудні, стоптані осінню, стежини.
Віддак у хатині запанувала тиша, яка переривалась лише тріском дров у печі.
Перелесник підвівся, допив свою настоянку і простягнув руку Ядвізі. Та, не розуміючи, свердлила його скептичним поглядом.
-Нумо, стара. Змахни пил з кісток. - його погляд палав зухвалим юнацьким шалом, ні на йоту не відступаючи перед холодом багатолітнього досвіду, хоч і під молодим обличчям. В очах завжди видно справжній вік.
-Стара. Бач який! Я тобі це пригадаю. Ой, пригадаю. - відьма вклала свою руку в його.
-Чекатиму з нетерпінням, любонько. - посмішка від вуха до вуха.
Через мить у вікні було видно дві постаті, які танцювали, огорнені подихом морозу. Фігура у чорній сукні спочатку рухалась неохоче, але юнак з вогняним волоссям затягував її у вир танцю, у вир пороху зими, намагаючись забути усе, не думати. Вони дозволили снігу засипати себе, сподіваючись, що він засипле їх бруд осені, як зробив це на землі.
Чортополох заскочив на стіл і довго дивився на дві постаті на дворі, полизуючи малинову настоянку з кухля господині.