Ейнар прокинувся у надзвичайно піднесеному настрої. Усміхнувшись нещодавньому спогаду, він кілька хвилин лежав в ліжку та бездумно дивився в стелю. Всередині було так легко, що здавалося у нього з'явилися за спиною крила. Як у справжнього дракона, котрому відкритий цілий світ. Такий яскравий та вільний, як безкрайнє небо. Він поспішив вдягнутися та чимдуж побіг вниз, до тренувальної зали, що стала йому найкращим прихистком. Сонце ледь замайоріло на обрії, торкаючись вершин. Десь кукурікали півні, вітаючи новий день. І собаки невдоволено підняли лай, відганяючи свійських птахів. Злетівши по сходах, Норст жадібно вдихнув свіже вранішнє повітря. Аромат трав вкритих легким серпанком, суміш запахів, що доносилися з загонів, де тримали худобу та коней.
Але щойно переступивши поріг зали, він відчув легке хвилювання, що відбивалося тремтінням всередині. Вони домовилися з Ідою зустрітися тут до початку важкого дня, сповненого обов'язками та працею. Її чекає прання, він же мусить сьогодні зустрітися з командою "мрії", аби розпочати тренування перед осіннім турніром. Ренгволд кинув йому виклик, і Ейнар готовий прийняти його. Довести, що будь-які провокації не здатні злякати його. І що попри намагання лорда привселюдно зганьбити сина, нічого з тієї ідеї не вийде.
Обійшовши широким кроком приміщення, він нетерпляче поглядав в бік дверей. Очікування здавалося безкінечним, хвилюючим. Але це було того варте. Щойно двері відчинилися і він побачив дівчину, серце одразу ж прискорило темп. Іда здавалося такою тендітною, ніжною квіткою. Вона одразу ж почервоніла, посміхнувшись, і це здавалося настільки милим, що Ейнар не стримався посміхаючись у відповідь. Їх зустріч була таємницею і від цього ще більше захоплювало подих.
Норст не знав, що повинен казати, як діяти. Те, що сталося вчора – новий і незвіданий етап у їхньому спілкуванні. Але що робити далі і як треба спілкуватися з дівчиною після поцілунку, він і гадки не мав. Іда так само була трохи розгублена. Це помітно по її поведінці. По червоним щокам, по тому, як вона стискає спідницю, чипляючись за цупку тканину тонкими пальцями.
– Привіт. – голос зрадив, перейшовши не то на хрип, не то на тонкий дзвін, і Ейнар прокашлявся. – Я радий, що ти прийшла.
Він підійшов ближче, і не знаючи як діяти, та чи буде доречним поцілувати її зараз, простягнув руку для привітання. На секунду Іда розгубилася, але потім відповіла на цей недоречний жест, злегка потиснувши його пальці.
– Я ж обіцяла.
Тиша була незручною, занадто гнітючою та важкою. Але всі слова, що крутилися в голові, вмить зникли, залишаючи замість думок порожню оболонку.
– То... – зібравшись з мужністю, Ейнар промовив, – той поцілунок вчора... Не шкодуєш про це? Бо якщо так, то може... Я нікому не скажу, чесно! Я...
Ейнар починав ненавидіти себе через те, що зараз тараторив якусь нісенітницю. Інші хлопці, мабуть, не говорять подібних дурниць, і точно знають, що треба казати в таких ситуаціях. Пригадалася нещодавня розмова хлопаків в рейді. Ось вони точно не відчувають себе дурнями, намагаючись скласти слова зі знайомих звуків в речення.
Норст же так хвилювався, що аж долоні пітніли.
Було очевидно, що не тільки він так ніяковіє, адже і до того рум'яне обличчя служниці стало ще яскравішим. Та Іда, яка виросла серед селян та звичаних служниць, принаймні мала якесь уявлення про спілкування між парами. І хоча їй було надзвичайно важко наважитися на перший крок, та вона все ж таки зробила це. Тому обережно торкнулася руки Ейнара.
– Я не шкодую. Я... Не проти поцілунків. З тобою.
Обличчя палало так, що здавалося можна втратити свідомість. Але попри все це, вона все ж підняла погляд, сміливо заглядаючи в очі хлопця. Пташка, що була замкнута в клітці з ребер прагнула на свободу, билася так сильно, що це тріпотіння гуділо у скронях. Відчуваючи, як німіють ноги, дівчина потягнулася ближче.
Ейнар і сам ніби був у вільному падінні, стрибнувши з вершини драконячого хребта. Але відповідь Іди окриляла. Як тільки вона несміливо потяглася в його бік, Норст миттєво відреагував, торкаючись бажаних губ. Кожний поцілунок був різним, кожний наступний був впевненішим попереднього. Але хвилююче тремтіння всередині змінювалося чимось іншим. Передчуттям радості, що здається розтікалося по венам. Поцілунок не тривав довго, та кожна секунда поруч з дівчиною ніби зв'язувала їх невидимими нитками. Це єднання було таким теплим та важливим, що переповнювало. Не бажаючи втратити це незвичне тепло, Ейнар сховав тендітні плечі Іди в обімах. І вона відповідала взаємністю на кожен його крок. Обвиваючи руками, притиснулася щокою до його плеча.
Здавалося, можна стояти так цілу вічність. Але голоси надворі ставали дедалі голоснішими, сповіщаючи, що новий день розпочався. І яка б не була магія закоханності, втекти від реальності було неможливо. Іда також добре це розуміла, тому обережно виплуталася з обіймів Ейнара.
– Мені вже час. Не хочу, аби дівчата почали пліткувати. – Вона кинулася до дверей, але Норст швидко наздогнав її.
– Зустрінемося? Ввечері?
Дівчина лише хитнула головою.
– Я не можу. Багато роботи. – Вона вже хотіла втекти, аж раптом їй спала на думку ідея. – Але завтра вранці можемо побачитися. Ми з мамою йдемо за травами. Зараз саме час збирати весняний жовтець та ломикамінь. Їх треба збирати рано вранці, поки не зійшла роса. Тому, аби встигнути, ми йдемо порізно. Жовтець росте поблизу зруйнованої стіни, там де я була на день вшанування. Якщо хочеш, можемо там побачитися вдосвіта.
Ейнар не сумнівався у своєму рішенні ні секунди.
– Я прийду.
– Тоді до завтра?
Хлопець кивнув, вже подумки відраховуючи час до наступної зустрічі.
– До завтра.
* * *
Ренгволд поставив келих на стіл, і потягнувся, розправляючи плечі. Нарада закінчилася досить швидко, і всі радники поспішили втекти з зали, залишаючи його наодинці. Настрій був кепський з самого ранку. Лорд скривився, пригадуючи дурнувату посмішку сина, що не сходила з його обличчя на протязі всієї наради. Таке замріяне та задоволене обличчя настільки дратувало Ренгволда, що він ледь стримався, аби не вліпити Ейнару ляпаса. В голову закралася думка, що хлопець приховує щось. Щось, що тепер не дає спокою. Адже повинна бути якась причина піднесеного настрою? І це після розмови напередодні про турнір. Тоді Норст старший відчував полегшення та перевагу. Знав, що зачепив за болюче і отримував збочене задоволення від цього. Та сьогодні все було інакше. Попри очікування, Ейнар, як і обіцяв, з'явився вчасно. Хоча Ренгволд розраховував, що син буде бойкотувати наради. Така поведінка нащадка неабияк дратувала.
Лорд попрямував до виходу, коли його ледь не збив з ніг писар. Чоловік так поспішав, що стрімко влетів до приміщення, навіть не здогадуючись, що випадково може штовхнути когось. Але помітивши ошелешеного лорда, моментально зблід, подумки прощаючись з життям. І вже за мить низько вклонився в ноги правителя, вимолюючи пощади.
– Мілорде! Вибачте мене! – він швидко бубонів вибачення, з кожним разом схиляючись все нижче, і як побитий пес навіть погляд боявся підняти.
Ренгволд стиснув щелепи і шумно видихнув через ніс, аби стримати лють. Така поведінка з боку підлеглих була недопустимою.
– Сподіваюся, ти маєш вагомі причини, аби так вриватися до зали нарад. – прошипів він.
Писар ще раз нервово вклонився. І не знаючи де подіти руки, він тримтячими пальцями простягнув листи. Цього дня прийшло аж кілька, і судячи з печаток, то були важливі повідомлення для лорда.
Ренгволд окинув поглядом чоловіка, в чиї обов'язки входило слідкувати за поштою і брезгливо скривився.
– Я ж казав, не турбувати мене через дрібниці. Якщо це чергове прохання з ближніх поселень...
Лорд не приховував роздратування. За останній час йому ледь не щодня надсилали прохання та гінців з повідомленнями від навколишніх сіл, з різними недолугими запитами. То на відновлення житла, то з проханням про відстрочку податків.
– Ні-ні! Це... Ось.
Розгубивши всі слова, писар розкрив долоні демонструючи скручений свиток на якому виднілася печатка. Ренгволд насупив брови, побачивши відмінний знак Хексе. Та поспішив розгорнути повідомлення, що надійшло зі столиці. Сумна для всіх об'єднаних земель звістка ані трохи не збентежила правителя Колда. Кожне прочитане слово навпаки пробуджувало якесь почуття довгоочікуваного тріумфу. Ренгволд ненавидів Альмонда і весь цей проклятий мирний договір між землями, котрий був нав'язаний сіверянам силоміць. Все своє свідоме життя, він чекав цього моменту. Коли можна буде нарешті вирватися з проклятого союзу, і довести всім, що Колд є найсильнішим серед всіх. Сіверяни – завойовники. І так було з давніх давен. Справжні дракони. А драконів не можна садити в клітку, вони повинні бути вільним від правил. Саме тому багато років поспіль Норст забороняв своїм людям приймати участь в ярмарках, саме через це віддав Інгрід заміж за вельможу із північних земель, хоча була досить цікава пропозиція, що стосувалася спадкоємця Хексе. Але Ренгволду навіть думати було гидко про те, щоб поріднитися зі столичними виродками. Змішати чисту кров сіверян з хексійською.
Новина про смерть Альмонда запалила в душі лорда іскру. Стримувані довгий час амбіції рвалися назовні, і Ренгволд подумки вже помстився і за батька, і за північні землі, що на протязі років жили в постійних заборонах, сковані законами, встановленими в столиці. Дракон – повинен полювати, аби вижити. Так само і кожен сіверянин відчував жагу до завоювань. Колись найсильніші воїни, зараз стали вигнанцями, віддавши лаври іншим. І цьому давно потрібно покласти край.
Сповнений грандіозних планів, Норст усміхнувся. Для того, аби реалізувати божевільний план, залишилося тільки мати правильних союзників. І він, наче передчувавши наближення змін, нещодавно надіслав листа в Сол. Довгий період, Ренгволд ніс в душі тягар самотності. Після смерті дружини, на його шиї опинилося трійко дітей та несамовитий біль в серці. Але час не щадить. Тож довелося приймати важливе рішення. З усіх варіантів союзу, Сол був хіба не єдиним можливим. І в тому, що сходу доведеться прийняти його пропозицію, Ренгволд не сумнівався. Адже з покон віку їх землі перетиналися та і його авторитет як правителя був вагомим. Наврядчи у когось закралася б думка кидати виклик самому Норсту.
Писар хотів було б щось сказати ще, проте Ренгволд махнув рукою, аби чоловік мовчав. Поринувши у власні роздуми про майбутнє, лорд підійшов до столу і наповнив келих. Сьогодні у нього є привід святкувати. Смерть Альмонда – це новий початок, відродження могутності півночі. Підійшовши до вікна Норст окинув свої землі поглядом, вже подумки уявляючи, як вплив Колда розходиться материком. Аж ось, його погляд зачепився за картину, котра розгорнулася в дворі.
Ейнар вправно відпрацьовував удари, одним взмахом меча розрубавши мішень навпіл. Напроти нього стояло двоє дивакуватих, що явно не поділяли завзяття свого головного. Спочатку, Ренгволд навіть усміхнувся, передчуваючи майбутнє видовище. Хоча сам факт, що син в котре пішов проти його очікування трохи дратував. Ейнар таки взявся тренувати свою команду. І судячи з рухів чоловіків, все було не настільки безнадійно. Це навіть засмутило лорда. Бо попросту не входило в його плани.
Скривившись, Ренгволд підтиснув губи. Спостерігаючи за Ейнаром він бачив, що хлопець стає дедалі вправнішим. Маленький слабкий хлопчик, не здатний навіть втримати меча, зараз змужнів. Він ставав воїном. Спритність та міць – те, що додавадося щодня. І це викликало нестерпне почуття заздрощів, ще більше підпитуючи ненависть. Адже на відміну від хлопця, сам лорд не примножував сили. Стиснувши келих до побілівших пальців, Норст відвернувся, аби не дивитися на те, як нащадок потроху забирає те, що мусить належати тілько йому.
Але обернувшись, Ренгволд нахмурився, не очікуючи, що писар ще залишається в кімнаті. Чоловік знову вклонився, і ледь чутно промовив:
– Для вас ще один лист, мілорде.
Одразу ж простягнувши свиток, чоловік ледь не впав навколішки, так низько схилившись в знак поваги. Було очевидно, що він боїться реакції лорда. І цьому була причина. Пальці писаря так тремтіли, що він ледь не впустив свиток.
– Ну що ти закляк? Давай-но!
Вихвативши листа, Ренгволд швидко розгорнув повідомлення, на якому красувався герб Сола – великий змій, що оповив меч. За легендами, він є нащадком великого міфічного змія, котрий обвиває велике древо життя.
З кожним прочитаним словом обличчя Ренгволда темнішало від люті. Не такої відповіді він очікував від лорда східних земель, вважаючи їх єдиним гідним народом. Норст запронував влаштувати зустріч, прийнявши послів Солу, аби обговорити союз та укласти шлюб з дочкою Оственів. Він, як добрий господар, запросив до північних земель знатних вельмож. І був абсолютно впевнений в тому, що його щедра пропозиція буде прийнята. Але аж ніяк не очікував такого.
Не повіривши власним очам Ренгволд знову перечитав листа. Чіплявся за кожне слово, аби впевнитися в тому, що зрозумів відповідь вірно. І з кожним словом полум'я всередині все більше спалахувало, розтікалося під шкірою злими іскрами.
"Ілайса Оствен досить юна і здорова дівчина, що тільки набирає красу. Проте, розглянувши вашу пропозицію, ми не можемо дати згоди. Аби союз було укладено не тільки юридично, але і фактично, потрібен нащадок обох знатних родів. Ілайса стане доброю жінкою та гарною матір'ю для свого чоловіка, неодмінно подарувавши здорових нащадків. Та ми не впевнені, що ви є найкращим кандидатом на цю роль. Можливо, краще було б обговорити умови союзу, якщо б з боку Колду представником роду був ваш спадкоємець? Молодий і сильний хлопець, очевидно, має більше шансів подарувати потомство, а отже і закріпити союз між землями сходу та півночі."
Погляд зачепився за одне з речень, що було старанно виведено красивими буквами.
"Якщо б з боку Колду представником роду був ваш спадкоємець"
Це був удар нижче поясу, плювок в обличчя. Ренгволд відчував, як закипає всередині злість, як сильнішає ненависть. Його чоловічу гідність щойно поставили під сумнів, а це було непрощеним вчинком. Зім'явши листа, Норст тремтів від злості. Адже щойно якісь дикуни зі сходу вирішили надати перевагу іншому. Ще й не аби кому, а Ейнару! Ренгволд стиснув щелепи так сильно, що заскрипіли зуби.
Писар, що був блідим мов місяць в повні, ледь тримався на ногах, аби не втратити свідомість від страху. Такої явної та сильної люті йому ніколи не доводилося бачити на обличчі лорда. І він, як людина, котра принесла погану звістку, міг поплатитися за це. Чоловік зробив маленький крок назад, а волів би тікати якомога далі. Ренгволд здавався диким звіром, що ось-ось кинеться в атаку.
За темною пеленою думок перед очима Норст не бачив нічого. Ще мить, і полум'я всередині хлине назовні. Його увагу привернув рух підданого, що від переляку був мертвенно-білим. Раптом, в голову закралася нова думка, що мов блискавка пронизувала свідомість.
– Лист був відкритим! – прошипів лорд крізь зуби. – Печатка пошкоджена.
Темні, мов обсидіан очі, прибили писаря до підлоги. Примружившись, Норст дивився на чоловіка з підозрою. Той же вже подумки помер кілька разів, поки намагався пригадати хоч якісь слова.
– Т-та-кк, міл-л-лорде. Ви ск-каз-зали, аби я... – заїкався, ледь видихаючи слова, що застрягали в горлі. – Ск-казали пер-ревірят-ти... Не т-турбувати дарма.
Руки Норста затрусилися, і він шумно вдихнувши, щодуху ляснув підлеглого по обличчю. В очах лорда темніло від всплеску емоцій.
– То ти читав? – крикнув щодуху, так що його громогласний голос відбився луною від стін.
Ще один удар, і чоловік впав, прикриваючи руками скривавлене обличчя.
– Я питаю тебе, наволочь! Ти читав, що написано в цьому листі?
Лежачи на підлозі, писар тремтів від страху та болю. Тому лише кивнув.
– Виродок нікчемний! – не стримавшись, Ренгволд з усієї сили вдарив лежачого ногою в живіт, так що той ледь не задихнувся.
Написане в листі було приниженням гідності лорда. А писар став небажаним свідком цього. Норст був розлючений настільки, що волів би вбити і чоловіка, і спадкоємця, і кожного, хто ставить під сумнів його могутність. Проте розв'язання війни на два фронти, через вражене самолюбство не було розумною ідеєю, особливо, якщо врахувати те, що армія солійських воїнів славиться на весь континент витримкою та підготовкою. Від Ейнара він і хотів би позбутися, та шкодував лише, що не зробив цього ще тоді, коли той був в колисці. Зі служником було простіше, і він міг би хоч прямо зараз задушити його власноруч, проте це вже третя людина на цій посаді за два роки. Попередники допускалися помилок і знайшли смерть. Шукати доброго писаря ставало дедалі складніше, враховуючи прийнятий на півночі закон, про не можливість навчання в інших краях, через побоювання Ренгволда, що нікчемні підлеглі, проміняють службу північним землях, на блага інших королівств.
Вилаявшись, Норст ще раз вдарив лежачого ногою і стиснув кулаки. Агресія потребувала виходу, проте він мав стримуватися. Кров кипіла у венах, пульсуючи білими хвилями перед очима. І аби не піддатися спокусі Ренгволд щосили крикнув:
– Охорона!!!
Тієї ж миті в приміщення увірвалися воїни стражі, що чатували в коридорі. Оголивши мечі, стражники готові були кинутися в бій, захищаючи ненависного правителя.
Писар лежав на підлозі у ніг Ренгволда, плюючись кров'ю.
– Пощадіть... – лише і зміг прохрипіти він, важко дихаючи.
Не дивлячись у бік підлеглого, Норст брезгливо кинув:
– Закувати його! І кинути у темницю.
Злякано відсахнувшись, чоловік з мольбою поглянув на лорда.
– Пощадіть, мілорде! В мене хвора дружина. Прошу! Я ніколи і нікому не скажу, що дізнався.
Через всхлипи, голос його хрипів, зривався на булькання. Чоловік підповз ближче, торкнувшись ніг Ренгволда. Той лише скривився від відрази і пнув розпластаного чоловіка ногою.
– Звісно нікому не скажеш. – від однієї думки, що хтось може дізнатися про те, як його принизили, Ренгволд знову відчув, що втрачає контроль. – Відтяти язика!
Голосно скомандував він, і розвернувся до столу, аби запити роз'їдаючий присмак образи та ганебного приниження. Приміщення наповнив передзвін звуків – лязгання лат, квапливі кроки та несамовиті крики майбутнього полоненого. Мольби в голосі врешті переросли у відчайдушне завивання. Голос писаря дратував, дзвенів у вухах і вібрував, торкаючись срібного келиха з вином, присмак якого здавався гірким, мов оцет.
***
Дні минали надто швидко, змішавшись воєдино в один незрозумілий хаос. Підготовка до церемонії поховання, метушня прислуги, рішення, котрі необхідно приймати швидко і тягар відповідальності, що здавався надзвичайно важким. Густав змарнів за цей період. Навіть заспокійливий настій вже не мав жодного ефекту. Проте за всі ці дні, після розмови з Олафом, радник не міг переступити поріг святилища. Занадто боляче було знову прийняти той факт, що Альмонда вже немає. Поринувши в роботу і відганяючи надокучливі думки, він не залишав місця для туги. На якийсь проміжок часу навіть вдавалося забутися, але потім знову приходило болюче почуття порожнечі.
Завтра відбудеться урочисте прощання з найвизначнішим з правителей Хексе, і роботи йшли повним ходом. На площі перед замком зводили великий помост, де буде відбуватися традиційна частина. А потім, тіло Альмонда буде упокоєне на території. Пізніше, вирішено звести окрему крипту. Де кожен бажаючий зможе висловити пошану великому правителю столиці. Будівництво не зупинялося навіть вночі, аби встигнути вчасно. Робітники працювали і при сонячному світлі, і при тьмяних відблисках факелів. Олаф приймав безпосередню участь, очоливши одну з бригад. Його люди працювали в дві зміни, поки сам хлопець залишався на місці майже цілодобово, відволікаючись хіба на годину сну, або інколи швидко перекусити. Густав не схвалював такого рвіння, проте нічого не міг вдіяти. Бо і сам намагався максимально загрузити себе роботою, аби думки не кромсали душу.
Він навіть знайшов час, аби навідатися до Уни. Провідати її, та привезти продуктів. Здавалося, з останньої зустрічі жінка ще більше постаріла, як і сам радник.
Олаф втомленно опустився на землю, притулившись спиною до складеного в купу каміння. Сили швидко покидали його, а організм, майже позбавлений сну, починав підводити. Але вони мусили закінчити все вчасно. Глибока яма, в котру пізніше опустять ложе, була підготована. На дні майстри виклали кольоровою мозаїкою Хексійський орнамент. Навколо місця поховання вже встигли залити основу, що стане фундаментом майбутньої крипти. Саму ж будівлю, якщо пощастить, побудують до першого снігу. Та для цього доведеться працювати в такому ж темпі, як і зараз.
Поруч пролунав дзвін. Одна зі служниць гучно стукала палицею по кришці казанку, сповіщуючи про обідню перерву. Робітники охоче покидали інструменти , шикуючись в чергу. Тільки зараз, коли шлунок скрутило від згадки про їжу, Олаф зрозумів, що голодний. Лізти поперед інших, хлопцю не хотілося, адже він, хоча і займає посаду керівника групи, не відрізнявся від звичайних робітників. Тому вирішив дочекатися, коли натовп трохи розійдеться. Спостерігаючи пустим поглядом за метушнею біля місця роздачі їжі, він на якусь мить провалився в дрімоту. Аж поки не почув голос однієї зі служниць, що бігали поруч з робітниками.
– Асдісо! Принеси ще відро води.
Почувши ім'я служниці, Олаф зосередився, шукаючи поглядом ту, до кого звертаються. Тоді, ставши випадковим свідком розмови, він не міг розгледіти в темряві її обличчя. Але зараз, розглядав служницю зосереджено, запам'ятовуючи риси обличчя. Дівчина не була високою, з кирпатим носом та занадто самовпевненим, як для служниці, виразом обличчя. Олаф забув навіть про їжу, і все навколо раптом розчинилося, залишаючи його подумки на одинці з тією, хто став вбивцею його батька. Він невідривно дивився на неї, проводжаючи поглядом, поки в голові стояв цілий гомін голосів, що підкидав одна за одною ідеї помсти.
Сьогоднішня зміна, на відміну від попередніх божевільних днів, не триватиме цілу добу. Залишилося обкласти борти ями та прибрати інструменти. Адже щойно на небо зійде місяц, за повір'ям, не можна буде поратися біля місця поховання.
Обід Олаф ковтнув так швидко, що навіть не зрозумів цього. Перетерта густа каша, варена з коріннями сочемеру та молодою зеленню здалася йому геть прісною. Робітники поспішили швидше завершити роботу, аби нарешті відпочити, перед завтрішньою церемонією. Сам же хлопець виглядав серед служниць, що снували між робітників ту, яка його цікавила найбільше.
Впевненим кроком обійшовши площу перед палацом, Густав на ходу роздавав накази підлеглим, та прискіпливо оглядав виконані роботи. Він хотів, аби все було досконало, щоб хоча б в цьому не підвести свого друга. Колись давно, перед однією з битв, коли вони могли в будь-яку мить загинути, Альмонд жартома сказав, що колись настане день, і війна закінчиться; проте битву з часом виграти не можливо. І під час тієї розмови, вони заприсяглися, що той з них, хто залишиться живим, поховає побратима за всіма законами Хексе. Густаву претила думка, що його, або Альмонда могли б спалити за дикунськими звичаями Колда. Багато часу утекло з тієї миті, проте у клятви немає сроку. Він обіцяв, а значить, дотримається свого слова. Піднявши погляд до неба, він поринув у далекі спогади. Хмари кублилися сірою димкою, затягували небо щільним саваном, і від цього здавалося, що ніч настане раніше.
– Я виконаю обіцянку, друже. – Радник прошепотів це одними губами, вдивляючись в небо.
Робітники починали потроху розходитися, і лише кілька залишилися, аби завершити свою справу. Олаф старанно розгладжував ще не до кінця застиглу масу, котрою було об'єднане каміння по периметру ями. Стоячи навколішках, він низько схилився, аби не пропустити жоден мілімерт. Густав шумно видихнув, побачивши хлопця. Вони мали не багато часу на спілкування, після тієї зустрічі в святилищі. Та не треба бути надто уважним, аби помітити, наскільки за ці дні вимотався Олаф.
– Всі вільні!
Скомандував радник, спостерігаючи, як інші робітники з полегшенням видихають, бо нарешті йдуть по домівкам. Проте Олаф не зрушив з місця, ніби не почув наказу. І продовжував працювати. Густав зупинився поруч, поклавши руку на плече хлопця.
– Олафе, досить, йди відпочинь хоч трохи. Ти працюєш майже без перерв. Так не можна.
Той тільки похитав головою, вперто прожовжуючи марну працю.
– Хтось мусить працювати, церемонія вже завтра.
– Церемонія завтра, і все готове для того, аби з шаною провести Альмонда в останній похід.
Олаф опустив обличчя в долоні, потер спітніле чоло. Очі вже пекло від втоми так, ніби туди насипали піску.
– Ну добре...
Врешті молодик таки згодився, відклавши в бік інструмент. Його обличчя здавалося ще більш блідим ніж зазвичай, на контрасті з темними від безсоння колами під очима.
– Я знаю, що ти відчуваєш. Бо я так само тікаю від думок, поринувши в роботу. Але повір, легше не стане.
Якби ж Густав знав, що саме турбує бастарда, то, напевно, не був би настільки категоричним. Олаф навіть роздумував, чи не повідомити раднику про те, що дізнався, випадково підслухавши розмову, проте швидко відмовився від цієї ідеї. Не хотів вплутувати Густава, адже він важко переживав смерть друга. Хлопцю було щиро шкода літнього чоловіка, що ставився до нього з добром та якоюсь майже батьківською турботою. Що було б, якби він дізнався, що до смерті Альмонда причетний його син? Чи зміг би пережити подвійний удар?
– Не стане. Проте я мусив зробити хоч щось для Альмонда. Моя совість буде чистою.
Густав кивнув, поплескавши Олафа по плечу.
– Ти гарний хлопець, Олафе. Їдь до матері, – озирнувшись та переконавшись, що поруч нікого немає, радник дістав з-під жилету мішечок. – і візьми ось це.
Щось звякнуло всередині, і хлопець одразу ж здогадався, що в мішечку монети.
– О, ні-ні-ні! Я не можу... – почав сперечатися він, і одразу ж зробив крок назад.
Густав пожував губи і зітхнув.
– Я не питаю, чи хочеш ти їх взяти. А наказую! Бери! Вам знадобляться вони в дорозі. Ну або ж витрать на те, що вважаєш потрібним.– Олаф було відкрив рота аби знову посперечатися, проте радник не дозволив цього зробити. – І навіть не думай відмовитися! Ти заслуговуєш більшого! А це тільки монети. Повір, я не заберу їх на той світ, і не обіднішаю. Хай краще вони слугують за призначенням, ніж даремно лежать в схові. Якби Альмонд був живий.. – на мить він осікся, підбираючи слова, – думаю, він би зробив те саме.
Стиснувши мішечок загрубівшими від праці пальцями, Олаф опустив погляд.
– Дякую.
– Пусте... Відпочивай, синку. Завтра нас чекає важкий день.
Хлопець кивнув, а потім підняв погляд, вдивляючись в очі радника.
– Мати хоче також бути. Я довго їх відмовляв, але...
Густав підійшов ближче, стиснувши плече молодика.
– Я знаю. Та це її воля. Бережи її.
* * *
Біля відбудованої пристані було досить людно, і це попри те, що сутінки вже повільно опускалися на околиці столиці. Небо темнішало щохвилини, проте, здається, це ані трохи не бентежило людей. Торговці, що поспішали на ярмарки з відусіль заполонили ближні поселення. Смерть Альмонда була раптовою для всіх. І багатьох це застало зненацька. Відміна торгових днів та ярмарків для більшості з приїжджих означала – виликі збитки. Від наступного ранку в силу вступить закон жалоби і всі торги будуть заборонені. Це врешті призвело до появи стихійних ринків, чого так побоювалися в столиці. Люди намагалися продати хоч щось, аби заробити гроші на життя.
Олаф повертався додому, оглядаючись. То тут, то там, просто на землі було розкладено всілякі товари. Шкури тварин, горщики та посуд, різноманітні овочі, м'ясо, різблені речі. Люди снували вздовж рядів, торгувалися, намагаючись дійти до ціни, яка влаштувала б обидві сторони. Олаф лише хитнув головою. Поблизу голосно сперечалися чоловіки, ледь не почавши бійку. Без контролю з боку влади, ринок став небезпечним місцем. Брудні, в обірваних лохміттях безхатьки, що також прибувають звідусіль в надії поживитися, заполонили тісні вулички Хексе. Хлопець перевів погляд спостерігаючи, як один з бідняків хапає з прилавку шматок м'яса. Хтось голосно кричав, розхвалюючи товар, хтось, помітивши крадія, кликав на допомогу перехожих. Те, що відбувалося зараз, геть не походило на торги попередніх років.
Раптом Олаф відчув, що хтось смикнув його за пояс і різко обернувся. Якийсь чоловік в брудному одязі вже тікав у бік натовпу. Хлопець вилаявся, поправляючи невелику торбинку з монетами, що була міцно прив'язана до пояса. Зупинившись біля одного з імпровізованих прилавків, він прощупав мішечок, сподіваючись, що злодій не встиг пошкодити його. Погляд впав на представлений товар. Безліч сушених та нещодавно зірваних трав, корінці та квіти. Якісь стерті в порошок суміші, ароматні порошки та мутнуваті настої. Він хотів було вже піти далі, коли його окликнула жіночка. Заплетене в коси русяве волосся, рум'яні щоки та доброзичливий погляд. Витираючи руки об фартух, вона посміхнулася.
– Що з трав вас зацікавило? Всі суміші я роблю власноруч, тому можете не хвилюватися щодо якості. В нашій родині всі були травниками на протязі поколінь, ще з заселення материка.
Жінка по-доброму посміхалася і з такою любов'ю дивилася на свій прилавок, що Олаф затримався, розглядаючи незнайомі товари.
– Є дуже гарні трави для здоров'я та сили, для лікування недугів. – трохи понизивши голос, вона хитро підмигнула, – І для допомоги в справах сердечних також є.
Олаф лише відмахнувся, таке цікавило його найменьше. Його серце було вільним, як птах. Проте душа здавдася важкою. Раптом в голову прийшла інша думка, і схилившись, хлопець так само тихо запитав.
– А настій з вовчого кореня?
Почувши це жінка занервувала. Посмішка пропала з обличчя.
– За кого ви мене маєте? Я чесна травниця, а не відьма, чи вбивця.
Вона нервово стиснула пальцями спідницю і відвела погляд. Не озброєним оком було помітно, що жінка схвильована. Олаф прищурився.
– В жодному випадку не хотів вас образити. – Він промовляв слова повільно але чітко, казав спокійно, наче немає зараз між ними дивної розмови. – Просто поцікавився. В цьому немає злого умислу.
Наче випадково, Олаф зачепив мішечок з монетами і ті задзвеніли, але вже за мить цей звук змішався з гомоном навколо.
– Що ж. В такому випадку, бажаю вам гарного вечора і щедрих покупців. Цьогорічний дохід у всіх недостатній. Зима буде важкою.
Хлопець розвернувся, проте не поспішав йти геть, так ніби він насолоджувався хаосом навколо. Торговка вагалася не довго, розмірковуючи над правильністю власного рішення. Проте загадковий незнайомець мав рацію – цей рік стане найгіршим на пам'яті жінки. А повертатися додому з пустими кишенями, це все одно що обрікати справу жития на погибель. Люди, налякані смертю провителя відчували себе розгублено, не підозрюючи, що буде чекати їх в подальшому.
Олаф було рушив до іншого прилавку, коли торговка наздогнала його.
– Якщо ви заприсягнетеся не казати де взяли те, що вам необхідно, то я можу запронувати настій. Тільки доведеться купити щось ще. – вона казала це тихо і швидко, озираючись навколо.
Олаф лише кивнув. І повернувся до прилавку з травами, оглядаючи запропоновані товари.
– Мені потрібно щось заспокійливе для матері, в неї слабке серце.
Жінка кивнула і почала збирати необхідне, складаючи трави до невеликого шматочка тканини.
– Це гірська місячниця і рожевий оливник. З них треба зробити відвар і настояти протягом дня. Пити перед сном.
Нашвидкоруч зібравши необхідне, в останній момент до тканини торговка поклада маленьку пляшечку вовчого кореня. Було помітно, що вона дуже нервує, тому Олаф поспішив швидше заплатити та піти. Залишивши цілі три срібні монети, він кивнув жінці, яка очам не повірила власній удачі, споглядаючи на срібло у власній долоні.
– Дякую. І хай щастить, пане.
Вона знову посміхнулася, полегшено видихаючи, коли незнайомець відійшов від її прилавку. Стиснувши монети, приховані в потаємному кармані спідниці жінка замріяно хитнула головою. Голос сумління було начисто зтерто щедрою платою.
Олаф постояв ще кілька хвилин, розглядаючи різноманітні товари, але через галас навколо, у скронях починало неприємно тиснути. Він сховав трави, що були бережно замотані в цупку тканину. В долоні залишилася лише склянка з мутнуватою рідиною, котру він міцно стиснув в кулаці. Розвернувшись та накинувши капюшон, аби приховати обличчя, бастард попрямував до головної фортеці Хексе.
* * *
Асдіса зачаїлася, притулившись до стіни конюшні і спостерігаючи за тим, як інші дівчата бігають та носять відра до святилища. Криво усміхнувшись вона дивилася на таких самих служниць як вона, і зневажала їх. Раби, котрі нічого не бачать окрім важкої праці, ті, хто змирилися з власною участю, без дорікань виконуючи роботу. Сама вона не надто поспішала хапатися за справи. Заходити в святилище і бачити тіло Альмонда було ніяково. Вона не хотіла думати про власний злочин, котрий скоїла аби досягнути мети, проте мерзенний голос совісті час від часу нагадував про її гріх. Тому Асдіса всіляко уникала доручень, що стосувалися святилища. Всі ці ритуальні обряди неабияк дратували.
Коли правитель помирав, його тіло переносили до святилища та клали на вівтар. Спеціально навчені служниці спочатку омивали його водою, а потім, коли волога випарується, вкривали спеціальним маслом з травами. Тіло обмазували цим жиром шість разів в першу добу. Це робили аби затримати природній процес розкладання. Саме для того, аби масло краще впиталося, запалювали якомога більше свічок, прогріваючи цілу величезну залу. Але вже на наступний день діяли інакше. Свічки прибирали і на вільне місце ставили ємності з джерельною водою. Взимку простіше, адже можна носити кригу. Але зараз вже було досить тепло, і треба було хоч якось рятувати ситуацію. Воду змінювали кілька разів на день, аби підтримувати прохолодну температуру всередині приміщення. А запалювати свічки, чи довго знаходитися біля вівтаря, було категорично заборонено.
Асдіса прослідкувала поглядом за останньою з дівчат, що зникла за рогом. І задоволена тим, що її ніхто не помітив, поспішила повернутися до замку. Обходячи конюшню вона вже не ховалася і не звертала уваги ні на що, бо повністю поринула у власні думки. Мріяла про те, як скоро зможе раз і назавжди покинути брудну роботу; як буде насолоджуватися довгоочікуваною свободою. Вона настільки розслабилася, та піддалася власним маренням, що не почула тихих кроків позаду.
Глухий удар. Несамовитий біль, що пронизав потилицю на долю секунди. І темрява, яка моментально затягнула в міцні обійми.
Коли дівчина отямилася, потилиця боліла так, що здавалося череп тріснув. Від удару голова паморочилася, а в горлі стояв ком, починало нудити. По щокам покотилися сльози і Асдіса застогнала, коли спробувала хоч трохи підвестися. Тіло оніміло і поворухнутися було дуже складно. Вона зібрала всі сили і спробувала доторкнутися до голови, але це не вдалося зробити. Задзвеніли ланцюги, стримуючи її рух. Тільки зараз служниця зрозуміла, що її зап'ястя сковані. Моментально в душу закралася паніка, витісняючи запаморочення та біль. Страх проникав їдким серпанком під шкіру. В темряві було геть нічого не видно. Скільки годин вона була без свідомості, Асдіса не знала. Проте, здається, була вже глибока ніч. Адже навколо неї була непроглядна чорна пітьма.
– Гей! – хрипло скрикнувши, дівчина зрозуміла, що в неї зовсім немає сил. – Агов! Є тут хтось?
Вона спробувала поворухнутися, і цього разу це вийшло краще. Кожен рух віддавав пекучим болем в голові. Врешті їй все ж таки вдалося сісти.
– А-а-а – зібравши крихти сил, Асдіса закричала, сподіваючись, що її хтось почує.
Але коли здалеку пролунали повільні кроки, стало ще страшніше. Вони відбивалися луною від камених стін і стелі, тонули в довгих коридорах, що ніби лабіринт поглинутий в темряву, розповзався на кілометри. Абсолютну чорну пітьму прорізало слабке мерехтливе світло свічки. Маленький вогник розганяв чорну обплітаючу павутину ночі. Коли незнайомець зупинився навпроти, Асдіса замружилася. Лише на мить дозволила очам звикнути до світла і знову розплющила їх. Кліпаючи, вона намагалася сконцентруватися, зрозуміти хто перед нею, та обличчя чоловіка не було видно за капюшоном.
– Хто ти?
Незнайомець зробив крок вперед, і служниця перелякано смикнула ногами, підтягуючи до себе ближче.
– Що тобі треба? – істерично крикнула вона, і ланцюги задзвеніли від різкого руху.
Олаф опустився навпочіпки розглядаючи дівчину перед собою. Перелякана та розгублена. Вона могла б здаватися досить миловидною, проте він занадто добре знав, що за цією зовнішністю приховано темну безжальну душу. Поставивши свічку на підлогу, він обдумував відповідь.
– Справедливості. – голос хлопця звучав загрозливо, насилав тремтіння, що розповзалося вздовж хребта.
– Хто ти такий?
На зміну страху прийшла злість. І Асдіса вже відкрила рот, аби аби задати чергове питання, але Олаф опередив її, скинувши капюшон. Це геть збило служницю з пантелику. Вона розгублено кліпнула очима, намагаючись пригадати, де могла бачити цього хлопця, адже обличчя здалося їй знайомим.
– Зачекай... Ти один з робітників? Найманець?
Хлопець схилив голову вбік, не спускаючи погляду з обличчя служниці.
– Робітник. Найманець. Воїн. – Олаф зробив паузу. – Бастард.
В туж секунду очі дівчини округлилися від страху. Розуміння нахлинуло митьєво, під ребрами все скрутило в тугий вузол.
– Ти?
Він кивнув.
– Син Альмонда.
Олаф впевнено підтвердив здогадку, а Асдіса нервово сіпнулася озираючись навколо. Темне каміння камери тиснуло, забирало подих. А від хвилювання кисню зовсім не вистачало.
– Що ти хочеш? – її голос тремтів.
– Я вже сказав. Я хочу справедливості. Покарати вбивцю свого батька.
– Ти вб'єш мене?
Різко смикнувши кайдани, дівчина намагалася звільнити руки, старі заржавілі ланцюги заскрипіли, проте міцно утримували її. Шкіра на зап'ястях горіла від тертя. Залізо впивалося глибше, здавалося до самих кісток.
– Я не холоднокровний вбивця, і не монстр.
З цими словами Олаф встав і відійшов, знову пірнувши в темряву коридору. Асдіса нервувала, билася мов тварина, що потрапила в капкан. Натягнувши ланцюг, вона що було сил потягнула його на себе, та кріплення були надто міцними. За кілька хвилин Олаф повернувся. На заплаканому обличчі служниці, ніби фарбами відчаю розтікалися сльози змішані з пилом.
– Я буду кричати!
– Кричи скільки завгодно, тебе ніхто не почує. Це камери в закинутій частині старого замку, де колись давно тримали злочинців. Вони глибоко під землею, і тут ніхто не ходить, як і коридорами зруйнованої фортеці нагорі. Але ти і так знаєш, правда?
Серце Асдіси вистрибувало з грудей. Усвідомлення неминучого породжувало такий страх, що починало нудити. Саме в цих коридорах вони нещодавно зустрічалися з Гуді після смерті Альмонда. Подалі від людей, подалі від охорони. І служниця точно знала, що бастард має рацію. Ніхто не почує її криків, не прийде на допомогу.
– Мене знайдуть! Будуть шукати!
Істерика набирала обертів, і дівчина шукала хоч одну рятівну версію власного порятунку.
– Хто? Інші служниці? Можливо. Проте наврядчи у них буде час. Всі зайняті справами, сумлінно виконуючи роботу. Твоє зникнення наврядчи стане для когось несподіванкою. Охорона? Яке їм діло до звичайної служниці? Ніхто не буде зараз тебе шукати, є справи важливіші.
– Гуді... Він помітить... – спробувала зачепитися за єдину рятівну соломинку Асдіса.
– Гуді? – Олаф замислився, а потім промовив тихо, з загрозою. – Ти впевнена? Думаєш йому не байдуже на твоє зникнення? Навіть якщо він і помітить, то наврядчи кинеться на пошуки тієї, хто так підступно використала його задля своїх цілей.
Аргументи були вагомими, і дівчина ще більше впадала у відчай з кожним словом.
– Будь милосердним! – всхлипнувши крикнула вона з мольбою.
Олаф лише зневажливо фиркнув.
– Перш ніж благати милосердя у інших, згадай чи є ТИ милосердною людиною.
Лише зараз Асдіса помітила в руках бастарда глечик. Олаф поставив його на підлогу перед служницею і дістав з кишеню маленьку пляшечку, куплену раніше в торговки.
В горлі дівчини вмить пересохло. Вона так тремтіла, що здавалося в наступну мить задихнеться від жаху. Здогадка пронизала душу ніби спис.
– Щ-що це? – спитала хрипло, не зводячи погляду з пляшечки в руках хлопця.
Він окинув її поглядом, ніби намагався потрапити глибоко в думки.
– Настій вовчого кореню. Ти ж саме ним отруїла Альмонда?
Відкривши пляшечку, Олаф вилив всю рідину в глечик. Крапля за краплею. Асдіса не могла відвести погляду. І здавалося, ніби час тягнеться інакше, а краплини падають повільно, розчиняючись у воді.
– Ти... Змусиш мене випити? – сльози котилися по її щокам, і служниця вже не стримувала всхлипування. Перед очима все стало розмитим, наче несправжнім.
– Ні. Я не буду тебе змушувати. Я даю тобі ВИБІР. Той, якого ти не дала Альмонду.
Ти можеш не пити, і тоді помреш повільно від спраги. Кілька днів, тиждень? Не знаю, скільки витримає твій організм. Ти будеш повільно слабнути та божеволіти. Задихатися, сидячи у власних випорожненнях. Або можеш випити і померии так само, як помер мій батько. Тобі вирішувати.
Олаф піднявся на ноги, і на прощання кинув погляд на дівчину. Вона сиділа прикута, розбита і перелякана. Тремтіла від сліз та відчаю. Проте він не відчував ні жалю, ні докорів сумління. Розвернувшись, він поспішив покинути камеру, що стала свідком його помсти. Тьмяне полум'я свічки тремтіло, догорало, тріщало, коли вогонь торкався розтопленого воску. За сльозами було геть нічого не видно, очертання камери розмивалося. Асдіса пустим поглядом дивилася на глечик перед собою. Спустошена та розбита. Здалеку чулися затихаючі кроки бастарда, що луною відбивалися від кам'яних стін напівзруйнованого крила старої фортеці.
Так приємно читати про Ейнара та Іду, які зараз такі щасливі, що знайшли один одного та несміливі у своїх кроках, але ну справжні сонечка ❤️ А Ренгволд ще та мерзота, так радіти смерті іншого правителя, після цього читати про його приниження було суцільним задоволенням, нехай він швидше Ейнар скине його з престолу, бл це саме те чого заслуговує Ренгволд 😈 Сцена з Асдісою та Олафом може викликати різні почуття, і може здатися, що Олаф жорстокий, бо викрав дівчину, закрив її та прирікає на смерть, але насправді він дуже розумний і мудрий, бо він вирішив не виносити цю правду Густаву та тихенько розібратися з нею самому і навіть дає їй вибір. Але поки не буду радіти її смерті, поки у наступному розділі не буде цьому підтвердження, бо від вас можна всього чекати 😅 Олаф – один з улюблених моїх персонажів, але у вас всі персонажі настільки прописані, що навіть того самого Ренгволда, хоч і ненавидиш, але захоплюєшся, як класно ви його прописали, що він викликає емоції, і так всі персонажі і кожен викликає свою емоцію 😊