Аватар: Легенда про втікача. Пролог

#ВсеЗарадиГри #G #S #В #Максі #ВПроцесіНаписання #Ангст #ЩасливийФінал

- Ловить його, ви - тупоголові сволоти!

У його легенях закінчується повітря, але ці слова діють немов розряд по всьому тілу, що змушує рухатися далі. Стрибок - він хапається за карниз якогось бідолахи, що проклинає його слідом. Знову стрибок - слідує по інших карнизах, мабуть частково їх ламаючи. Але зараз це не головне. Його литки горять вогнем, а перед очима плями. Найголовніше це просто ненадовго втекти.

Шум сандалець все ще переслідує, але чоловіки надто величезні, щоб стрибнути за ним. Губи повільно розтягуються у батьківській усмішці, яку хочеться стерти долонею, але часу нема.

Хлопець перестрибує на дах, звідки спускається на інший бік. Сандалі вже досить пошарпані і доведеться купувати нові, а сумка метушиться з боку на бік, буквально не встигаючи за темпом бігу.

Ще одна вулиця позаду. Піднявши голову, йому бачится стіна ліворуч. Різкий поворот. Ривок. Стрибок. Ще стрибок і він чипляється пальцями в цеглу. Торговці вибігають з-за кута, прямуючи до нього. По них тече піт, у роті гнилі зуби, що виділяють сльозоточивий сморід. Запах за секунди поширюється цим глухим кутом за допомогою скаженої задишки. Хлопець встигає перекинутися через стіну, якраз тоді, коли найближчий із них має намір схопити його. Незважаючи на умовну безпеку, він не зупиняється і біжить далі, коли в спину прилітає камінь, що супроводжується диким болем по хребту, і лайками з боку старих людей.

Тіло вже перестає слухатися і сил вистачає лише втекти за одним із численних поворотів. Ноги підгинаються і парубок сковзає по кам’яній стінці прямо в купу бруду. Він шипить крізь зуби чи то від болю, чи то від дурості свого вчинку… Будь-якого з них. Сидіти в багнюці звичайно таке собі задоволення, коли поряд немає жодного водойомища, а люди лише плюнуть в обличчя, якщо попросиш води. Але й красти у торговців не відрізняється особливою кмітливістю. Тут, таких як він тисячі – вкрасти щось може бути як найпростішою, так і найважчою річчю в житті. Всі вони будуть вже напоготові. Він відчуває, ніби пальці його матері смикають його волосся, намагаючись відірвати скальп, а у вухах її задушливий хрипкий голос: «Думай, Абраме, ДУМАЙ, якщо не хочеш здохнути, як черговий п'яниця у горі сміття».

Це не те, щоб протверезує, але його свідомість повільно повертається в реальність. За відчуттями - весь поперек у поті, але засовуючи пальці під обдерту туніку, в затьмареній свідомості розуміє, що це кров. Схоже, камінчик дуже вдало потрапив. Рухаючись на пару сантиметрів вище, він промацує рану, усвідомлюючи, що нитки порвалися. Виривається лише шипіння, коли хотілося кричати, але доля не посміхається йому з дитинства. І ніби на покарання, знову ті ж пальці тепер стискають його плечі. М'язи правого плеча протикаються тисячами голок, а шкіра натягується. Ще трохи і вона розірветься.

Спльовуючи убік від себе, підліток піднімається. Пасма брудно-коричневого волосся випадають перед очима, що так сильно нагадують дерева на горі Тайхуа. На поєднання з нігтями, що намагаються зірвати з нього шкіру, він знову переноситься на місяць тому: відчуває в носі запах паленого м'яса, а між пальцями ніг жменьки попелу.

- Обіцяй мені, Абраме, обіцяй мені. Карі очі наповнюються злістю. Кулаки стискаються. Плечі напрягаються ще сильніше, натягуючи шкіру. Здається, що нігті таки проткнули його і по торсу повільно спадають краплі нової крові.

- Обіцяй мені, обіцяй, обіцяй, - шепіт стає все наполегливішим і голоснішим, - обіцяй, обіцяй, ОБІЦЯЙ!

Дзвін у вухах. З рота виривається відчайдушний крик. Він повертається і б'є рукою прямо в жінку, що осудливими очима дивиться на нього. … Біль протвережує знову. Його кулак майже проламав стіну. Кісточки пальців саднять, але це не критично.

Він один. Цілком нікого. Навколо ні душі, кому до нього є справа. Ця сука померла у муках. Його дихання все, що чути на цілій вулиці. Він один. Йому страшенно хотілося, щоб так і було. Але здіймаючи очі, він бачить чисте блакитне небо. Поки що чисте, і поки що блакитне. Скоро Народ Вогню дістанеться і сюди. Його батько прийде по нього.

Ніл Джостен опускається на коліна, ховаючи очі в передпліччя, що спираються на стіну. Він не зустрів своєї смерті як Крист’ян, не зустрів як Стефан, не як Алекс. Але стара подруга вперше підібралася до нього так близько лише з ім'ям «Ніл».