Королева Твідо Частина ІІІ Приречені душі

Хлопець випустив будильник у безодню. Темряву, навколо них, замінив вихор спогадів. Вони виринали з усіх боків, та кружляли навколо них, як осіннє листя, яке відірвавшись від дерева, приреченим падає на землю. Це листя зберегло в собі не одне прожите життя, та не одне століття, його поєднало між собою нещастя. Нещастя двох блукаючих душ, які споконвіку були приречені на страждання та жахливу кінцівку. За що ж Всевишні творці, яких так люблять люди, їх зненавиділи? Невже Боги, усіх релігій, створювали дітей своїх, для пережитого пекла на землі, без права на спокійне життя? Чи це лише нещасний збіг, а ці маленькі душі, яких всі святі обійшли стороною, стали його випадковими жертвами? Однак Володар Часу не міг спокійно спостерігати за своїми обранцями та пошкодував їх. Він прохав для них можливість проживати своє коротке життя знову і знову, доти, доки ці маленькі душі не віднайдуть спокій. Однак інші творці спротивились цьому, та заперечили угоду між приреченими та вищими силами творіння. Побачивши це, Володар Часу відновив угоду і пішов у забуття. За цю плату, інші Боги все ж погодились зв'язати між собою дві приречені душі, та розділили між ними останню волю одного із вищих творців. Знову і знову, змінюючи ім'я, сім'ю, країну та навіть зовнішність. Ким і де б вони не були, сяйво споріднених душ- будуть пам'ятати вічно. А частина сил великого творця, буде супроводжувати їхні душі, заховавшись у їхніх серцях...

Хлопець взяв дівчину за руку, та помітивши, що вона відволіклась споглядаючи вихор переплетених спогадів двох душ та одного святого. Він огорнув, вже вільною рукою, її талію, та притягнув до себе, не збираючись відпускати, навіть коли її увага знову повернулась до нього. Він подивився їй в очі, а тоді поцілував, знову, та цього разу вже без мовчазного прохання на згоду. Чи це від нього, чи від нестримних спогадів, у неї перехопило подих, легені наче з кожним подихом все більше і більше стискались. А він все наполегливіше її цілував. Його рука блукала по її талії, згодом по спині. Хоч він і нахилився, їй все одно довелось припіднятись, щоб охопити його шию руками. Вона відповіла на його поцілунок, від чого він став ще наполегливішим. Через деякий час вихор зупинився, а перед ними виринув вже знайомий вишневий сад. Помітивши це, хлопець сильніше пригорнув її до себе, та наче прощаючись, поцілував у чоло. -Ще побачимось промінчик. Хоч вона і не бачила, та знала, що він знову імітував посмішку, заспокоюючи радше не її, а себе. Вона обійняла його, та промовила: -Пообіцяй, що цього разу ми помремо разом. Дівчина підняла голову, щоб побачити його реакцію та вираз обличчя. -Обіцяю. Цього було достатньо, щоб її душа перестала мучитись, та душити власне ж тіло. Вони стояли так ще декілька хвилин, спостерігаючи як останній спогад віддалявся та тьмянів. Розуміючи, що коли він погасне, спогад зітреться і з їхньої пам'яті, як і інші до цього. Після чого, вони отримають ще один шанс, бути щасливими. Шанс бути власними творцями своїх життів. "В честь Володаря Часу, нехай почнеться боротьба з Творцями".