Липнева ніч

#А #N #містика #новела

Липнева ніч. Темні, важкі, густі хмари розтулили чорне небо, на якому виднілися дрібненькі зірочки, розсипані, як малий бісер. Ця простенька картина заворожувала мене і навіть не завадило те, що милувалася посеред ночі, не вдома. Все-таки, після довгих задирань голови догори, шия починала боліти.

Я перевела погляд із неба на зупинку, під якою сиділа. Зсередини писав графік автобуса із села до міста. Вивчивши давно його напам'ять, я зітхнула. Раптом почулися тихі кроки. У такій темряві важко когось розгледіти, але це точно йшла людина.

«І кому не спиться в таку пізню годину?» – подумала я.

Мабуть, хтось теж хотів намилуватися нічним небом? Якщо так, то його можна було зрозуміти.

– Чи довго тут така чарівна пані сидить на зупинці? Автобуси о цій порі вже давно не їздять. – звернувся незнайомий голос, котрий звучав із темряви.

Єдине, що мені вдалося здогадатися це те, що розмову почав чоловік. Його віку, як і зовнішність я не знала. Що вже говорити про вдачу?

– А, так, я не їду додому, – захихотіла я. – лише спостерігаю за таким загадковим і містичним небом у теплу, літню пору.

– Зрозуміло, – відпалив незнайомець. – зорі справді преподобні, але ви знаєте ви, хто там вгорі?

Я поглянула на згорблену фігурку, яка вже стояла поруч. Одразу здалося дивним, чому цей добродій теж знаходився тут.

– Ні, не знаю, – я почесала потилицю й спробувала краще розгледіти незнайомця. Через кілька хвилин це вдалося. По статурі він радше старий чоловік, який мав на голові дивний капелюх і міг жити тут. Проте, чому я тоді не впізнала голос, адже знаю всіх у селі?

– Можу я вам її розповісти? – незнайомець присів поруч і важко зітхнув. – Мої померлі батьки дуже давно казали, що ці зорі – наші предки, які кожного вечора спостерігають за нами. Десь серед них є мої і ваші родичі. Коли стає надто самотньо й гірко на душі, то я завжди приходжу сюди й підіймаю голову, щоб побачити, як там моя сім'я.

– Ви одні залишилися?

Добродій ще раз зітхнув та сперся спиною об бляху. Схоже, що він справді засмучений тим, що залишився один на світі. Нема сім'ї, а також можливості виговоритися й знайти підтримку..це дуже тиснуло б на будь-яку людину.

– Стоп, а як же ваші діти? Вони не приїжджають? А онуки?

Незнайомець затулив своє обличчя руками й важко видихнув. Він дістав із кишені невеличку пачку цигарок і дістав звідти одну. Повернувшись до мене, чоловік спитав:

– Ви маєте запальничку?

– Ні, я не курю.

Добродій сховав сигарету назад у пачку і перевів погляд на небо. Блідий місяць освітлював дорогу на зупинку.

– Діти? Я не маю їх, як і онуків.

Вирішивши далі нічого не розпитувати, я знову підняла голову, аби глянути на зорі. Вони мерехтіли, переливалися сяйвом та наче споглядали на нас. Такий простий пейзаж заворожував мене. Місяць пустив тьмяне світло на зупинку й я помітила, що незнайомець мав на голові не капелюх, а білий ковпак.

– Скажіть, а як вас звати?

– Гордій Дмитро.

– Зрозуміло, але я ніколи про вас не чула. Ви точно місцеві?

– Ні, я приходив тут, бо мене запросили в гості.

– У вас дуже цікавий ковпак. – усміхнулась я.

Дивившись далі на небо, яке змінювало відтінки із чорного на більш фіолетове, а потім – буре, я позіхнула. Так і хилило до сну. Спина не оцінила моїх естетичних вподобань, як і шия. Незчувшись, я одразу заплющила очі й засопіла. Після цього вже інші звуки зливалися в один, а пам'ять кудись зникала..

***

Прокинулась я вже вдома, у спальні. Годинник показував пів на десяту. За вікном яскраво світило сонце, проміння якого потрапляли на мій коцик. Потягнувшись, я зрозуміла, що липнева ніч, зупинка і незнайомий добродій залишилися в сні. Може це й на краще? Буває, що приснилося всіляке, ось так і сталося сьогодні вночі. Я знову лягла на подушку і відчула, що під нею щось лежало.

– Що ж там таке? – я обережно підняла її й помітила той самий білий ковпак, який носив незнайомий добродій зі сна. Від здивування подушка впала біля неочікуваної знахідки. Я спантеличено глянула на ковпак і обережно взяла його в руки. – Так виходить, що це не сон?