Невже воно повернулося через цілих пів року? Неймовірно. А ще діалоги все ще suck.
Ще раз попередження про неприємні описи та зображення. Я хоч і не художник, але менш огидними картинки не стануть.
Читайте на свій страх і ризик.
***
Повільний видих. Невелика хмара диму задіймається в повітря, швидко розчиняючись. Але неприємний запах залишається кружляти, всмоктуючись у все, що є в кімнаті. Не те щоб це хвилювало дівчину, яка сиділа за столом. Сморід, який залишають за собою сигарети, вже і не є як таким для неї. Це лише на якийсь час змушує притупити важкість тих проблем, що великим вантажем лягли на плечі. Можливо навіть знайти якусь розраду в цій поганій звичні, певне вирішення проблем, що дієво лише в думках.
Вона не може нічого з цим зробити, чи скоріше не хоче і навіть не намагається, хоча знає, що палити погано для її, і так не найкращого, здоров'я, і це лише потребує ще більше грошей, яких в неї і так обмаль.
Через прочинене вікно невеликим потоком залітає свіже повітря, витягуючи те затхле, що заповнює кімнату. Це дуже приємно. Сьогодні справді гарна погода на вулиці. Можливо варто трохи більше прогулятися містом після роботи. Говорячи про яку, це було важко в найгірший можливий спосіб. Здавалося б є вся потрібна інформація, яку залишилося скласти до купи. Але нічого не виходило. З якого боку не підійди, все просто розпадається. Саме тому вікно відчинене, сигарета в руці, а крісло напівповернуто до вулиці. Одна нога закинута на іншу і неспішно погойдується. Туго зав'язані чоботи, практично не відчуваються, що дивно, але непогано, бо не здається, що щось давить ваші ноги.
Але час повертатися до роботи. Якщо так довго зволікати, то по голівці точно не погладять. Якою б нудною тема не була, доведеться це нарешті закінчити, хоча для цього треба буде поламати мізки. Повернувшись до робочого місця, сигарету загасили і кинули до попільнички. О так, трохи потягнутися не завадить, бо спина болить від вічного сидіння. Точно варто пройтися пізніше.
Що ж, час бути продуктивною. Ну або вдати, що ти щось робиш. Так чи інакше, легше писати від цього не стало. Цікаво, чи комусь взагалі припаде до душі ця стаття? Дуже сумнівно, враховуючи з якими стражданнями вона була написана. Дівчина знову зігнулася над своїм ноутбуком, починаючи друкувати текст. Не надто зрозуміло, але хоч щось для початку. Потім можна буде переробити, якщо захочеться, а зараз треба використати цей поштовх для створення статті.
Час спливає, і чути лише клацання клавіш. На диво, все досить непогано складається. Хоча і є труднощі з підбором слів, але тим не менш, це вже щось. Вже навіть половина написана, а так і до кінця здається не зовсім далеко. Лише ще певний час попрацювати і буде готово. Але з виру думок і роботи, витягує стукіт у двері.
*Ох, кого це там занесло?* - подумала дівчина, припиняючи на секунду друкування.
– Заходьте! – роздратовано гукнула вона. Тільки налагодилася праця, але ні, хтось мав це порушити. Двері відчинилися, і до приміщення зайшли три хлопці. Дівчина їх знала, бо вже доводилося працювати разом раніше. Не найкращий досвід. І бачити їх знову таке собі видовище. Один з них підійшов до столу, за яким працювала дівчина. Він був одягнений у джинси і смугасту футболку. Руки схрещені на грудях, а криві зуби витягнуті в досить огидній усмішці.
– Гей, красуне. Давно не бачилися.
– Мене звати Саллі. – відмовила дівчина. Її дуже дратувало таке звертання, особливо від такої людини.
– Неважливо. Ми сюди по справі прийшли. – сказав хлопець, спочатку закотивши очі, а потім знову посміхнувшись. Навіть дужче, ніж раніше. Двоє інших стояли позаду. Один слухав розмову, готовий в будь-який момент приєднатися. Другий розглядав дошку з вирізками, записами та фотографіями, не надто зацікавлений балачкою лідера. Він був на своїй хвилі.
– Тут на одній вулиці є цікавий будинок. Нічого особливого зовні, але буквально всі бояться туди ходити. І це не могло не привернути увагу.
– І що ж не так з ним?
– Егх, люди сказали, що дуже дивне місце. Хто пішов туди, наче скрізь землю провалився. Дуже кліше, еге ж?
Саллі прискіпливо подивилася на хлопця.
– То і що?
– А те, що за розгадку цієї справи дають гарні гроші. Прям дуже. Точної суми не назвали, але сказали, що коли все розрулиться, то можна вказати свій варіант.
– Ближче до суті.
– О господи. Куди ще очевидніше, красуне? Ми можемо взятися за цю справу. Ми хоч і не детективи, а журналісти, але чимось таки схожі. Іноді і нам доводиться ставати Шерлоком. Мало того, що розв'яжемо цю проблему не за просте дякую, так ще й статтю можемо про це написати і заробити більше. Геніально, чи не так?
Хоч звучало це сумнівно, але грошова винагорода затьмарювала все. Може вона нарешті покінчить з усіма боргами. Вони вже остогидли, і ось шанс від них позбавитися. Треба лише трохи заморочитися. Так, це те, що їй потрібно.
– Добре. Сподіваюся з цього вийде щось цікаве.
– Неодмінно, крихітко. Це буде мегакруто.
Нутрощі згорнулися через це звертання. Якби вона могла, то пробила б йому обличчя за це, але не хочеться мати справу з законом. Якщо він ще раз так її назве, то це буде скоріше мегавідстій.
– Що ж, раз ми все владнали, то ось адреса будинку. – поклав хлопець папір на стіл. – Чекатимемо завтра там о 10. Тож до завтра. Пішли, хлопці.
Лідер вийшов двері, за ним другий хлопець. Останній відірвав свої очі від дошки, хоча очевидно, міг дивитися на неї ще довго. Він підійшов до виходу, легенько посміхнувся, і, помахавши на прощання, послідував за своїми товаришами.
Тепер в приміщенні знову було тихо. Потрібно закінчити роботу.
***
Вау, нарешті все завершено. Ноутбук вимкнули та закрили. Саллі підвелася на ноги, трохи потягнувшись. Так, це довге сидіння за столом втомило. Але тепер можна йти додому. Ніхто там не чекає, лише відпочинок та сон, який все одно відчуватиметься, як секундна подія.
Зачинивши вікно та перевіривши приміщення в останній раз, дівчина вийшла, перекинувши сумку через плече. Прокрутивши ключ двічі, вона сховала його в кишені сумки. Тепер невеликий шлях коридорами. Частина робітників вже пішла.
Вийшовши з будівлі, Саллі озирнулася. Дійсно гарна погода, не дивно, що стільки людей довкола. Саллі повільно йшла тротуаром. Сонце пускало свої золоті промені, що аквареллю пливли по будівлях, деревах та людях навколо, всі такі різні та прекрасні в цій картині. Приємний вітер б'є в обличчя. Повітря наповнене шумом машин, голосами людей, музикою з різних магазинів та кафе.
Сонце навіть вже не сліпить очі, просто проводжає день ніжним теплом. Якісь діти проходять повз, весело розмовляючи про все, що приходить до голови. Закохані поспішають на побачення. Сім'ї гуляють вечірнім містом. Підлітки подорожують в пошуках розваг.
Неспішним кроком, тротуарами, світлофорами, пішохідними переходами, з музикою у вухах Саллі дійшла додому. Натиснувши кнопку ліфту, вона піднялася на 6 поверх і відчинила двері до квартири. Зайшовши, вона скинула черевики і зачинила двері. Кілька кроків і дівчина впала на ліжко. Нарешті робочий день завершено. Але ще треба щось приготувати, бо жити без їжі, на жаль, не можливо.
З великим зусиллям, вона підвелася знову на ноги і попрямувала на кухню. Що б такого зробити, щоб швидко? З того, що є, хіба макарони. Добре. Поставити воду на плиту, посолити її і насипати макарони. Ще з кілька хвилин почекати, і... готово! Можна і поїсти, нарешті.
Невелика кухня, хіба щоб дві людини могли сісти, але ні малі розміри, ні меблі та посуд не розганяють пустоту. Так пусто та тихо. Може, це відсутність когось, що робить квартиру такою самотньою.
На кухні все більше темніє, бо сонце вже практично зайшло за горизонт. Закінчивши вечерю, Саллі помила посуд та пішла у ванну. Тепла вода швидко стікала вниз, притягуючи око. Вона тече, як і життя. Без сенсу, безупинно, поки потік не закінчиться. Що ж робити зі своїм життям, коли зламав його, як міг? Нове не зробиш, старе не забудеш, наче його ніколи не було.
Думка обірвалася, як тільки температура води почала знижуватися. Вдягнувши піжаму, вона подивилася у дзеркало. Давно заляпане, до якого ніяк не дійдуть руки.
*Тільки поглянь на себе. Скільки не спиш, виглядаєш як вампір. Плечі згорблені, волосся заплутане, губи покусані. Не дивно, що нікого не цікавить знайомство з тобою. Навряд когось приваблює ходячий труп. Очі – дзеркало душі? Тоді мої червоні, як помідори. Це значить, що я – овоч? Не так далеко від правди, як бачу.*
Дотягши себе до ліжка, Саллі заповзла під ковдру, нарешті розслабляючись після робочого дня. Ще ніколи ліжко не було таким зручним, хоча вона думає так щовечора.
Що чекає на неї завтра? Нова сенсація чи чергова невдача, що лише залишить ні з чим? Скільки разів життя поверталося спиною, а скільки ще вона сама псувала все? Вже занадто пізно когось звинувачувати, коли залишилося лише розгрібати помилки минулого. Робота з тими хлопцями не привела до чогось хорошого минулого разу, проте можливо зараз пощастить. І тоді хоч частина проблем буде вирішена. Принаймні вона на це сподівається.
***
Пам пам пам, пам пам пааам. Напіврозплющивши очі, Саллі вимкнула будильник. Ох, треба вставати, бо до будинку далеко їхати. Підвівшись, вона попрямувала до ванни. Вимивши обличчя та почистивши зуби, поволокла ноги на кухню. Клак. Чайник починає шипіти, гріючи воду. Чашка, чай, цукор. Саллі сіла на стілець, роздумуючи про те, що буде сьогодні. Було б прекрасно, якби вони розповзлися по будинку, щоб швидше зібрати інформацію. Плюс, це дозволить вберегти себе від непотрібної балаканини з лідером їхньої групи, що справді набагато полегшить їй роботу і життя.
Хоча тепер туди і не хочеться йти, як це зазвичай буває перед самою подією. Може залишитися вдома? Все ж таки, це її законний вихідний. Але раз вже погодилися, то доведеться, тим паче, що це має принести гроші пізніше. Життя таке несправедливе. Може там хоч щось цікаве буде, бо з опису та фото в різних статтях, будинок таки цікавий.
Клац. Вимкнувся чайник. За думками ледве не пропустила кипіння. Зате тепер чай готовий, лише має трохи охолонути. Що взяти до чаю, Саллі так і не придумала, тому вирішила без нічого, як і завжди. Не те щоб чогось хотілося зранку. Може щось на шляху додому купить. Бо в холодильнику пусто, а з іншого залишилися тільки макарони. Як так вийшло?
Випивши чай, Саллі пішла перевдягатися. Болотяні штани карго, біла футболка з написом "Friday nights" та шкарпетки із зображенням письменника. Також накинула чорну кофту, бо на вулиці має бути прохолодно, і в будинку, де вже багато років ніхто не жив, а значить і не вмикалося опалення, тим паче.
З собою вона взяла сумку з грошима, водою, пластирами, блокнотом та ручкою. В кишенях штанів пачка цигарок та запальничка з об'ємною коі та написом "Lost Host". І, на останок, повісила на шию фотоапарат. Взувши коричневі чоботи, дівчина вийшла і зачинила двері, поклавши ключі до сумки. Спустившись вниз, вона пішла на зупинку, де не довелося довго чекати на маршрутку.
Проїхавши чи не з годину, вона нарешті приїхала. Після такої духоти, свіже повітря було просто блаженним. Повернувши вліво, Саллі попрямувала до місця зустрічі. Вітер залітав під кофту, викликаючи мурашки по шкірі, але це приємно. Досить задовільно перед роботою. Хоча це буде більше просте лазання по будівлі. Краще там бути купі листів. Їх завжди так цікаво читати, як мінімум тому, що ти навіть не розумієш усієї ситуації, доводиться будувати свої теорії, плюс це дає можливість трохи заглянути в життя інших, скоріше за все давно мертвих, людей. Чи навіть дізнатися щось нове для себе, про якусь історичну добу з певними її подробицями чи про щось із кримінального світу, що завжди привертає увагу Саллі. Може це і не етично так робити, але що поробити зі своєю природою завжди цікавитися всім.
Дівчина зупинилася, нарешті дійшовши. Схоже вона поки що одна. Не дивно, бо подивившись на екран телефону, вона відзначила, що ще 20 хвилин до зустрічі. Краще прийти раніше, ніж запізнитися. Доведеться почекати. Добре. Поки що можна поглянути на будинок.
Двоповерховий і білий, схоже старий, але його ремонтували. Якісь з вікон заколочені. Віконні рами світло-синього кольору. Дах також синій. На стінах різні зображення в синіх тонах. Біля вхідних дверей висять вазони, в яких вже давно нічого не росте, принаймні точно не квіти. На ділянці біля самого будинку висока трава, напевно декуди і по коліно. Нічого, що особливо відрізняє цей дім від інших. Колись тут жили люди, але очевидно щось сталося, і тепер там зникають. Хоча і не всі.
Якщо це місце таке небезпечне, то чому його не заколотили, щоб уникнути подальших неприємностей? Хоча судячи з вхідних дверей, на яких все ще є залишки дошок, як і на землі біля них, це вже намагалися робити, можливо і не раз, але це не зупиняло людей від того, щоб сюди прокрастися. Як і не зупинить її зараз. Чи повернеться вона звідти взагалі?
– Гей, бачу ти вже тут, красуне! – пролунав енергійний голос позаду Саллі. Повернувши голову, вона побачила трійцю. Лідер самовпевнено посміхався. Він був в якомусь спортивному костюмі та пошарпаних кросівках. Телефон в руці.
Біля нього стояв трохи вищий хлопець. Він той, що розглядав її дошку з вирізками. На ньому були рвані джинси, чорна худі та чорно-білі кросівки. В руках він тримав свою камеру. Він виглядав втомлено, наче щойно прокинувся. Плечі трохи згорблені, а пальці нетерпляче ковзають по камері. І тим не менш він поглянув на Саллі з невеликою посмішкою, але на відміну він лідера, вона приємна та просто добра.
– Нумо, йдемо до будинку, а Сейм приєднається до нас, коли розбереться з речами. – сказав лідер, крокуючи до дверей. Саллі та інший хлопець попрямували за ним. Двері відчинилися з протяжним скрипом. Ступивши всередину, дівчина почула потріскування. Це були камінці та інше сміття, що не дивно, бо це покинута роками будівля. Могло бути і гірше.
Зараз вони були у великій кімнаті, у протилежному боці якої були сходи на другий поверх. Саме приміщення більш менш в порядку, значна частина речей не розкидана і прихована ковдрою пилу. Трохи плюща пролізло через прочинене вікно. Картини перекошені, а якісь і зовсім на підлозі, разом з брудом.
Посередині кімнати знаходився коричневий диван, на диво, цілий, лишень теж припорошений пилом, як і все тут. Біля нього старий, потрісканий стіл, але досі в гарному стані. Трохи полагодити і як новенький. Схоже зроблений з міцної деревини. На столі була рамка з фотографією, можливо, сім'ї, яка тут жила раніше. Скатертина лежала біля ніжок стола, заплямована чимось.
Комоди стояли з висунутими шухлядами, а полиці давно попадали на підлогу. З правого та лівого боків кімнати були проходи до коридорів, які очевидно вели до ще більшої кількості кімнат.
Позаду щось зашурхотіло та затріщало. Повернувшись, Саллі побачила хлопця з двома камерами та рюкзаком за плечима. Схоже це і був Сейм.
– І так. Тепер, коли ми всі в зборі, можна нарешті розгадати таємницю цього будинку. – розкинувши руки в сторони, почав лідер. – Щоб все це було швидше, ми розділимося. Я та Сейм підемо на другий поверх, а ви берете на себе перший. – розподіливши всіх, він повернувся до сходів та піднявся. Сейм прямо за ним несучи купу речей, але схоже зовсім не проти.
Невеликі накази пролунали зверху, але то вже не її справа. Очевидно, Сейм той ще підлабузник, хоча дивлячись на нього, певно він дійсно захоплюється тим хлопцем та готовий що завгодно робити для нього. Схоже і думки своєї він теж не має.
– Ви пробачте Шварца за поведінку. Він справді не знає як нормально з людьми спілкуватися. – трохи схвильовано сказав високий парубок.
– Він може і та ще скалка в сідниці, але це не те, через що тобі потрібно вибачатися. Плюс, не перший раз з ним бачусь, на краще можна було і не очікувати. – відмахнулася дівчина. Як цей хлопець взагалі з ними працює? Занадто різниться від них. Але хтозна, яка в нього ситуація. Та і чим вона краща, коли сама зараз тут.
– Це правда. Але досить про Шварца. Останнім разом я так і не представився. Мене звати Генрі.
– Може ти і запам'ятав, але в будь-якому випадку, мене звати Саллі. Рада знайомству.
– Я теж. – погодився Генрі. Він провів очами по кімнаті. – Я думаю, піду в лівий коридор.
– Що ж, тоді на мені правий. – мовила Саллі. Вона почала йти до проходу. – Щасти.
– Дякую. Тобі теж. – відповів хлопець, теж рухаючись до коридору.
На цьому їх розмова завершилася. З Генрі було досить приємно спілкуватися. Можливо вони зможуть колись попрацювати разом.
Глянувши через дверну раму, Саллі побачила ще чотири двері. На стінах залишилися тільки сліди від картин та фото, що колись висіли. На підлозі нічого, окрім пилу, сміття та трохи дошок. Дві двері виглядали абсолютно ідентичними. Прості та білі, забруднені з часом.
Відчинивши перші, Саллі побачила ванну. Нічого примітного, тому вона пішла до інших дверей.
За другою була кухня. З тріскотом журналістка підійшла до столу. Звичайний, дерев'яний, накритий жовтою заплямованою скатертиною. От тільки цей стіл виглядає так, наче спершись на нього, він розвалиться. Навколо стоять чотири стільці. Два непогано вціліли. В одного немає ніжки, а інший лежить на підлозі, практично розпадається на очах.
Далі стоїть газова плита, а біля неї купа шафок. Більшість з них пусті, а в інших лежать залишки посуду чи якихось дрібничок. Хоча в одній дівчина знайшла маленьку металеву фігурку собаки. В ще одній купу свічок. Більше нічого, що було б варте уваги.
На підлозі біля вікна розплелися уламки вазонів та земля.
У кутку стояв холодильник. Дверка була прочинена. У середині знаходилися кілька банок з чимось, що заплісневіло, миска з тим, що давно померло та каструля, дивитися вміст якої не було жодного бажання. З огидою Саллі зачинила дверцята, аби не так сильно відчувати сморід з холодильника. Перед ним лежав стос папірців. Піднявши один, дівчина побачила дитячий малюнок. На ньому зображена сім'я з чотирьох людей на фоні природи та будинку. На іншому листівка для мами. Далі якась істота. Більшість з папірців - це просто малюнки. Лише одне виявилося фотографією. На ній хлопчик та дівчинка. Гарно вдягнені та широко усміхнені. Позаду підпис: "Мої любі Еді та Гледіс". Як дивно, зазвичай на таких фото пишуть і дату, а інколи і місце чи подію, що закарбовані.
Акуратно склавши папери на місце, Саллі вийшла назад до коридору. Її увагу привернув шурхіт та тріскання зліва. Це виявився Генрі, що йшов в її сторону.
– Гей, не проти, якщо я подивлюся он ту кімнату. – вказав хлопець на білі двері з рельєфним вороном. Вони виглядали практично новими на відміну від інших, не зруйновані часом, лише потерта ручка у формі пера.
– Добре, але чому? Ти ж мав бути в другій частині будинку.
– Та там насправді нічого особливого, тільки кілька фото та старі речі. Не дуже багато дає.
– Я теж поки небагато викопала, але може в останніх двох буде щось краще. – поділилася своїми успіхами Саллі, підходячи до останньої двері в коридорі. Така ж біла, як і всі до цього, але з вирізьбленою перовою ручкою. – Скажеш, якщо там нічого не буде.
– Звичайно. – посміхнувся він, повертаючись до дверей. – Можливо ми знайдемо більше таємниць, ніж зможемо розгадати.
З цим вони розійшлися по кімнатах. Саллі зустрів невеликий кабінет. Можливо батька сімейства. В центрі, очікувано, стояли, досить стильні на вигляд, стіл та стілець. Попід стіни знаходилися шафи, на полицях припадали пилом книги. Це були або якісь наукові, або художні. В декотрих навіть палітурки немає. Як так можна необережно ставитися до книг? В неї навіть не вистачить духу кинути хоч одну.
На столі, захована під десятками окурків, прилипла до деревини попільничка. Купа паперів розкидані. Щось звичайні документи, не всі з яких Саллі навіть знає. Можливо власник кабінету працював з різними документами. Якісь рахунки. *Мені б зі своїми розібратися.*
Також лежали газети. *Про підвищення цін, ага. Про якусь аварію, куди без цього. Якась історія про багатодітну сім'ю. Ніколи не розуміла, навіщо комусь стільки дітей. Але, так би мовити, то вже не моя справа. Якісь поради. Звичайні газети.*
Гортаючи все, що було на столі, дівчина натрапила на дещо цікаве. *Ха? Що це? "Невловимий маніяк – новий кошмар тихого міста". Хм. О, це ж справа минулого року. Як же тоді всі боялися виходити на вулицю. Не пам'ятаю, щоб бачила статтю про його затримання, можливо навіть все ще бродить вулицями міста.
Значить, до будинку і справді все ще приходять люди, коли тут є не такі давні газети. Можливо навіть знайду ще щось свіжіше.*
Але розгрібши мотлох, вона знайшла тільки одну новішу газету. І в тій нічого такого не було. Лише згадка про ще один злочин, але там зловили винуватця.
В шухлядах журналістка знайшла фотографії, всі так чи інакше пов'язані з сім'єю. На жодній з них не було дат. Без них багато не скажеш, лишень, що сім'я, очевидно, забезпечена та як звали членів родини.
Але серед ручок, документів та безлічі марних фотографій лежав невеликий блокнот. Блакитна шкіряна обкладинка. Розгорнувши, вона побачила купу записів. Частина пов'язана з роботою, частина з розрахунками або списками, і, нарешті, записи подій та днів.
З них можна було зробити висновок, що сім'я хоч і була багатою, та не такою вже і щасливою. Батько - трудоголік, і міг би одружитися на роботі, замість жінки. Через це дружина йому докоряє, бо він мало часу проводить з сім'єю. Ще його постійно дратує, хоча згодом непокоїть, що Гледіс часто говорить з повітрям або дивиться кудись в простір, а Еді моторошно кричить, бурмотить собі під ніс, каже, що його переслідують страшні істоти та благає поспати з батьками. Але крім того все було більш менш. В декотрі дні навіть мирно та спокійно.
Проте чим далі, тим більш нервовим та стривоженим стає автор блокнота. Останній запис чітко дає зрозуміти страждання особи.
"Мені здається, що щось не так з цим будинком. Чи це я схожу з розуму? Я вже не розумію, що реально, а що ні. Крики Еді постійно відбиваються в моїй голові. Його нажаханий погляд, його величезні очі, що ще більші на фоні його худої фігури. І нічого йому не допомагає. Гледіс мене лякає своєю поведінкою, інколи більше за її брата. Мені й самому здається, що я починаю щось бачити, а може це вже мій мозок грає зі мною жарти? Кетрін постійно слабне. Вона майже помирає, я бачу це, але нічого не можу зробити. Що я скажу дітям, якщо вони і самі виживуть? Що, якщо ми всі помремо? Якщо ця річ нас дістане, і ми не зможемо вийти з цього будинку, поки не стане занадто пізно? Якщо вже стало? О господи, я чую це, воно іде, воно"
На цьому запис різко обривається. Що сталося з цим чоловіком та його сім'єю? *Напевно варто взяти це з собою. Може потім краще все продивлюся.* І хоч це погано брати чуже, але не те, щоб її хвилювало. Та і власника, скоріш за все, вже немає. Тому вона поклала блокнот до кишені.
Поглянувши ще раз, нічого цікавого не було помічено, тому Саллі вирушила до останньої кімнати. *Генрі нічого не сказав, тому маю надію, що там теж є щось, можливо навіть допоможе зрозуміти, що трапилося.*
Повернувши ручку, вона зі скрипом відчинила двері. *Ха? Що за жарти?*
За дверима не було нічого, окрім білої пустоти. *Це дуже підозріло. Що це взагалі таке? Сподіваюся, це лише якась завіса і так виглядає через освітлення.* – запевняла себе Саллі, бо вона звикла обдумувати все логічно.
Ступивши всередину дівчина не відчула взагалі нічого. Ніякого звуку тріскання, хоча якщо на те пішло, то і кроків також. Ніяких тіней. Температура помірна. Вона озирнулася назад. Двері на місці, це добре. Отже, ще один крок уперед. На чому вона взагалі стоїть? І настільки велике це місце? Вона пішла вперед, але нічого не змінилося.
Саллі повернулася назад, роздумуючи: *Варто піти, покликати Генрі. Може він щось зрозумів. Чи ми могли б хоч разом з цим розібратися.*
Вона різко зупинилася, застигши, наче скульптура. Двері зникли.
– Не може бути... – не більше ніж шепіт. – Цього не може бути! Я ж щойно їх бачила, тільки трохи відійшла, але двері не могли просто так зникнути! Це неправда, неправда, неправда! – почала панікувати Саллі. Навіть зараз цей відчайдушний крик нічим не допоміг, бо тільки нагадував, що крім неї тут нічого немає. – Ні! Ха-га, ні! Це має бути якась оптична ілюзія, двері зачинилися і через те, що білі, я їх не бачу.
Дівчина різко зірвалася з місця, біжучи туди, де мав би бути вихід. І хоч вона вже давно пробігла більше ніж потрібно, їй не хотілося вірити, що дверей немає. Вони зникли, випарувалися без єдиного сліда. Саллі почала сповільнюватися, поки не зупинилася, важко дихаючи. З кожним моментом ставало все сильнішим те незрозуміле і неприємне відчуття, коли сильно хочеться плакати. Як же вона це ненавидить. *Не плакати, сльози нічим не допоможуть.*
Вона схопила себе за голову, спершись ліктями на коліна. З горла доносилося тихе хрипіння. Очі з жахом дивилися вперед. Як вона могла це допустити? Чому це трапилося з нею?
– Дурепа, дурепа, дурепа! Як в біса я знайду вихід звідси?! Він взагалі є? Чортове лайно, у що я витягла себе?! Так і знала, що з цим бараном краще не працювати! Вже ж знала, яка він падлюка, і що минулого разу все закінчилося повним провалом. Ще ніколи в житті я так не соромилася. Що ж змусило думати, що цього разу буде інакше?! – вона смикала волосся, волаючи на все горло. Хоч того не хотіла, але й сама не помітила, як сльози потекли по червоному обличчі. Коліна зігнулися, і Саллі опинилася на підлозі чи чомусь на те схожому. Вона опустила голову, згорнувшись у клубок. У тиші лунали пронизливі голосіння та хлипання.
***
Через, здавалося б, цілу вічність вона нарешті заспокоїлася. Хоча правильніше сказати, що тепер вона була повністю спустошена. Сльози давно висохли. Обличчя пусте.
Через ще хвилину, Саллі підвелася на ноги, нарешті не відчуваючи себе огидно теплою. Через сидіння в клубку її ноги трохи боліли. Волосся лізло всюди, тому вона поправила його. Ще не вистачало, щоб очі були гірше, ніж вони є. Тільки зараз дівчина згадала про камеру, що висіла на шиї. На щастя, вона ніяк не постраждала.
*Господи, тепер я почуваюся ще гірше.* Нарешті поправивши все, що вона могла, рушила прямо, оскільки не дуже то і важливий напрям, все одно всюди суцільна пустота. *Сподіваюся, Генрі був розумнішим за мене і розвернувся, як тільки відчинив двері.*
З цим вона рушила незрозумілим місцем. Ніщо не піддавалося раціональному мисленню. Ні де це взагалі, ні як воно працює, і точно не як звідси вибратися. Чи саме через це люди зникали? Тепер і вона залишиться тут?
*Ні. Нехай я і в багнюці по горло, але як сама сюди прийшла, так сама і піду. Може я і занадто високої думки щодо себе в цьому питанні, але можливо інші були гіршими, тому і зосталися тут. Поки мені є куди йти і є сили та причина, я рухатимуся далі, допоки не знайду вихід.* Мотиваційні думки ще ліпше штовхали її продовжувати. *Хто б міг подумати, що тільки кілька хвилин тому я прибивала себе до дна, а тепер підношу на п'єдестал.* Підсвідомо посміхнулася вона.
Шлях тягнувся неймовірно довго, але і коротко. Насправді важко зрозуміти стільки ти пройшов і куди. Дуже дивно йти в нікуди, коли навколо абсолютно нічого не змінюється. Досить комфортно фізично, бо температура помірна, відсутній вітер та сонце, що не вбиває її очі, за тим і тінь вона не відкидає на "підлогу", хоча на ній самій тіні є, що ще більше трощить її мозок, якщо після цього місця він не розпадеться в купку пилу, що тільки нещодавно її оточувала.
Але морально це тільки давить. Все це море питань змушує голову боліти, коли почати занадто сильно думати. Тому Саллі намагається відкласти ці питання подалі, щоб вони не так сильно заважали. Поки в неї немає відповідей, не варто думати над дурними теоріями, що вестимуть до інших теорій, і так поки вона не дійде від бажання вдаритися головою до дій.
Сама пустота та ситуація в цілому змушує нервувати. Неможливе трапилося, і з цим треба щось робити. І поки що єдине, що вона може - це ходити. В неї є телефон, але від нього навряд чи є хоч якась користь зараз. Проте, згадавши про пристрій, Саллі вирішила спробувати, можливо пощастить.
Діставши телефон, вона побачила, що немає зв'язку. Хоч це було очікувано, вона все одно трохи розчарувалася. Схоже удача не на її боці. Годинник все ще працював, якимось чином. Але ймовірно це не час в цьому місці, якщо він тут є. Тим не менш, майже дванадцята.
Засунувши телефон назад до кишені, Саллі продовжила свій шлях. Абсолютна тиша, що переривалася лише шурханням одягу. Яким би дивним це місце не було, одноманітність почала набридати.
– Spend some time away, Getting ready for the day you're born again, Spend some time alone, Understand that soon you'll run with better men, Alone again, Alone again ~♪
Неочікувано Саллі побачила щось неподалік. Щось маленьке, але на білому фоні досить помітне. Підійшовши, вона нахилилася і знайшла ключ. Чорний металевий ключ, хіба забруднений чимось, ймовірно кров'ю. Як би це не подобалося дівчині, вона поклала його до кишені штанів. Хто знає, коли він знадобиться.
І о яке щастя, десь далі виднілося ще щось. Очевидно більше. *Сподіваюся, це буде щось більш корисне.* Але дійшовши, вона побачила зовсім не те, що очікувала. З-під землі витягнулася купа чорних рук в калюжі якоїсь рідини, схожої на нафту. Наче відчувши наближення Саллі, руки потяглися в її сторону, намагаючись хоч щось схопити.
– О господи, що за фігня?! – налякано відстрибнула дівчина. – Без поняття, що це, але я не хочу наближатися.
Але журналістом, яким вона була, Саллі сфотографувала це щось. Тоді вирішила це зробити і з ключем. Можливо, щоб довести собі, що вона не зійшла з розуму і це правда, можливо, щоб потім про це написати. Точної причини не було.
Та руки почали ще дужче тягнутися, вилазячи з чорної калюжі.
– Ні. Ні, ні, ні, ні. Дякую, але ні. Ще якоїсь істоти з нафти не вистачало. – Вона відійшла в сторону. – До побачення. – і чимдуж помчала подалі від цього страхіття. Їй все більше здавалося, що її переслідує якесь чудовисько, що змушувало тільки рухатися ще швидше. І після кількох хвилин, коли відчуття, що її щось переслідує, зменшилося до кубика цукру в гарячому чаї, вона нарешті зупинилася, спершись руками на коліна. Серце билося з шаленою швидкістю, горло висохло, як крапля води під пекельним сонцем.
*Ніколи в житті я так швидко не бігала. Відчуття, що зараз помру.*
Саллі сіла на підлогу, трохи розслабляючись. О так, в неї є вода в сумці, про яку вона зовсім забула. Знявши рюкзак, дівчина дістала пляшку. *Як добре, що тут хоч літр. Принаймні я не помру від спраги. А от з їжею інше питання.* Вона випила зовсім трохи, як би сильно не хотілося більше, бо хто знає, скільки вона тут буде.
Почуваючись не так виснажено, Саллі підвелася, крокуючи далі. *Ще більше такого бігу, і я закінчу марафон. Шкода, що я єдиний учасник.*
Тепер мандруючи пустотою, вона була дуже обережною, насторожено дивлячись на наявність якихось потенційно небезпечних істот чи речей, бо те, що вона бачила, важко хоч якось класифікувати.
На своєму шляху Саллі знайшла ще дві речі. Туфля чоловіча. Дуже зношена, замшева. Підошва наполовину відклеїлася. Очевидно, від туфлі немає жодної користі. Інший предмет - це стара фотографія. Вся пожовкла та трохи надірвана. На ній зображено фотографію молодят. Дівчина в красивій весільний сукні, з довгою фатою. Обличчя прикрашене ніжною посмішкою. У руці букет. Чоловік у білому костюмі з трояндою на грудях. Білі туфлі на ногах. Він з такою самою посмішкою дивиться їй у відповідь.
На зворотньому боці написано: "Найкраща подія мого життя". Цікаво, чоловіка чи жінки? В будь-якому випадку, також є дата "05.05.1978". Цікаво, схоже тоді в травні ще не так цвіли рослини. Саллі поклала цю фотокартку до свого блокнота.
Вона могла б намалювати місця, де знайшла всі предмети, але от біда, все навкруги абсолютно однакове, що навіть незрозуміло, яка відстань між місцями знахідок та напрям. Вона ще й бігла хто зна скільки. Тому з мапою доведеться почекати.
Бла, бла, бла. Ще один крок в нікуди, яке невідомо як працює, і що взагалі її тримає. Вона все ще відкладає всі питання якнайдалі, бо думати не так погано, коли не думаєш про проблеми.
*Згадується метод катування чи ув'язнення, вже і не пам'ятаю. Тупо саджають до кімнати, де абсолютно все біле. Не вимикають світло і дають їжу, що практично не має смаку. Цікаво, чи ці в'язні так само почуваються, як я зараз? Коли все давить, але ти намагаєшся утримати себе в руках та виліплювати свою впевненість з мокрого піску? Коли задаєшся питанням, чому ти заслужив на це?*
З думок витягла фігура на горизонті, що йшла в її сторону. Журналістка насторожилася. Невже це якась істота з калюжі? Такі думки змушували її активно думати про реальну можливість марафону. Але поки вона міркувала, фігура почала наближатися. І це виявилося зовсім не те, про що думала. Це була людина, дівчина, якщо бути точним.
І чим ближче вона підходила, тим краще її можна було розгледіти. Вона молода, може як Саллі, а може і молодша. На ній світло-блакитна сорочка, поверх якої сірий жилет. На ногах сірі брюки та білі туфлі. Біляве волосся підстрижене під каре. Але що привертає увагу в першу чергу, так це квіти, що стирчать з її обличчя, займаючи чи не половину його. Трохи стебел також видно да шиї та тілі в цілому. З декотрих місць стікає кров. Нею ж і заплямований одяг. Дівчина хитка на ногах і виглядає так, наче на межі непритомності. Одна рука піднесена до грудей, а інша мляво звисає збоку.
– О господи! Ви в порядку? – злякано вигукнула Саллі. *Боже, яке дурне питання.* Але схоже дівчина його проігнорувала через жахливий стан в якому опинилася. *Чи мою тупість.*
Дівчина нарешті встала перед Саллі. Судячи з одягу, вона була офісною працівницею. Можливо і ні, але це перше, що приходить до голови. Скільки ж сміливості та надії в цієї діви, що вона пішла до Саллі. Враховуючи, що до цього вона бачила якусь бридку калюжу з руками та те, як поранена дівчина, тут навряд можна зустріти багато людей. Хіба тільки їй пощастить. Хоча і з людьми не завжди можна знайти мову. Але, напевно, саме це і тягнуло її до журналістки. Можливість знову зустріти людину в цьому місці мала, і як би це не було відчайдушно, іншого вибору в неї просто не було.
І це дуже засмучувало, стискаючи груди. Як не таке можна заслужити? Це ж несправедливо. І тому вона хотіла допомогти, зробити, що може, бо нехай гарною людиною вона не була, але залишити когось в такому болі не могла.
– Чи можу я чимось допомогти?
– Я хочу, щоб ти вбила мене. – ці слова пролунали як грім серед ясного неба.
– ... Що? – нажахано перепитала Саллі. Можливо це якийсь дурний жарт чи в неї нарешті поїхав дав, і це все лише галюцинації. Можливо їй почулося?
– Я хочу, щоб ти мене вбила. Ось, в мене є ніж. – непохитно мовила дівчина своїм хрипким голосом. Вона потягнулася млявою рукою за спину.
Саллі стояла ошелешено. Вона не могла повірити тому, що чула. Її багато чого питали, але щоб настільки погано, що вбити. Таке не вкладається в голові. Так, людина перед нею дуже постраждала і очевидно в неймовірному болі, але чому? Хіба тепер, коли вони разом, не можна щось зробити з цим?
Скільки б разів вона не прокручувала цю думку на своєму уявному громофоні, нічого не змінювалося. Погляд прикутий до особи навпроти. Така спокійна тепер, коли витягує ніж з-за пазухи. Наче це все так і має бути. Наче вона просто щось розріже, наприклад овочі, а не просить зарізати її. Діва простягнула їй зброю. Рука хитка. Хоча її теж напевно тряслися.
– Я... Я не можу. Я можу це зробити. – панічно відмовила журналістка. Господи, як же вона була до лайна налякана. Незрозуміле відчуття холоду і спеки одночасно охопило її.
– Чому? – одразу змінилася дівчина. Рука трохи міцніше стиснула рукоятку ножа. Обличчя трохи нахмурилося. В її очах Саллі побачила трохи розчарування.
*Вона що серйозно тільки що запитала, чи можу я її вбити, а тепер дивується, чому я не хочу? Невже вона думає, що це так легко когось вбити, навіть в такому місці як це?*
– Ти не зробила нічого поганого. Я не можу підняти на тебе руку, коли ти навіть нічого мені не зробила. – вирішила не провокувати дівчину ще більше, ніж вона і так робить. Виставлення очевидного для неї факту нічим не допоможе. *Ще не вистачало, щоб вона мене штрикнула.*
– Має бути якийсь інший вихід. Ми можемо щось вигадати! – відчайдушно намагалася відмовити її від цього жахливого плану.
– Ні, немає іншого шляху. Хіба ти не бачиш, що зі мною?! Мені вже не вийти звідси живою! Це страхіття вб'є мене швидше, ніж я зможу знайти вихід. – пригнічено рубала самогубця.
– Що за страхіття? – спитала журналістка. *Господи, чому ти просто не можеш закрити рота і не ставити такі тупі питання.*
– Ця чортова купа чогось. Гидка купа незрозуміло чого. Воно вразило мене одним зі стебел. Хоч мені і вдалося втікти, та частина залишилася в шкірі. І тепер я поступово вкриваюся якоюсь рослиною. – вона пояснила, акцентуючи на наступних словах. – Чим більше живу, тим більше мене це починає плавити. І все горить всередині, і все нестерпно болить. Наче кислота розлита в тілі.
*Наче жертва павука перед смертю.*
– Тому мені потрібно, щоб ти мене вбила. Я не можу це більше терпіти. – закінчила дівчина, вважаючи, що тепер Саллі погодиться на справу, почувши про її страждання.
– Тоді чому ти сама себе не вб'єш? – запитала Саллі. Вона знає, що це егоїстично, хотіти перекласти це на неї, але якщо їй так болить, то не простіше закінчити все самій, ніж змусити зробити когось іншого? Якщо вона не наважується на це, то як може хтось інший?
– Я не можу. – просто викинула вона.
– Я теж не можу. Це ж просто жах.
– Не те що я не хочу, я не можу! Ця мерзота не дозволяє мені. Як би я не намагалася, нічого не виходить. Тому мені потрібен хтось, щоб зробити це для мене. – лунали просочені безвихіддю слова. Ніж впав на підлогу.
Деякі речі доходили до Саллі дуже довго. Вона намагалася встояти на своєму, не полишаючи надії, що все можна вирішити без таких радикальних дій.
– Чому ми не можемо знайти разом вихід і вирішити твою проблему? А на шляху до виходу ми можемо знайти щось, щоб тобі допомогти. Хіба не краще спробувати вибратися з цього кошмару і прожити кращим життям, ніж це?
– Та навіть якщо я виберуся звідси, то що подумають люди? Як мені жити з цим бур'яном в тілі? Воно мене вбиває, і ця річ мене не відпускає. Хіба це можна назвати життям? Хіба можна хоч щось з цим зробити?! – вона поглянула зі скляними очима. – Чому ти не можеш мене просто вбити?! Це була б більша ласка, ніж якийсь вихід, якщо він взагалі існує. Я б радше померла від твоїх рук, ніж, вічно страждаючи, бути частиною якоїсь зверхньої рослини, якщо рослина взагалі такою може бути. Ти можеш не переживати через закон чи щось подібне. Про це все одно ніхто не дізнається. І мені байдуже, що стане з моїм тілом після смерті. Можливо я все ж перетворюся на частину тої істоти, як і десятки чи навіть сотні інших. Але мій мозок буде мертвим, тому байдуже, я все одно нічого не відчуватиму чи розумітиму.
– Вибач, але я... я просто не можу. Я б зробила все, щоб допомогти полегшити твій біль, але я не можу вбити. – видушила Саллі.
На момент між ними запала тиша. Одна у відчаї, не здатна зробити хоч щось. Інша, роздумуючи, дивиться вниз. Коли вона нарешті підводить погляд, в очах рішучість. Зробивши це один хиткий крок вперед, вона різко накинулася на Саллі. Руки вчепилися в її шию. Від такого кидка вони обидві впали. На щастя, журналістка впала не на голову, бо це був би смертельний програш для неї.
Через свою слабкість та травми, дівчина хоч і мала досить міцну хватку на шиї, що руки важко відірвати, але не дуже сильно душила. Хоча це полегшувало справи для Саллі, дихати все одно ставало важче, а її спроби урятуватися не приносили багато. Їй було потрібно щось, щоб відбити дівчину. Ліва рука потягнулася в сторону, шукаючи будь-що, що стало б в нагоді, а права тримала плече нападниці, в спробі відштовхнути.
Ага, нарешті. Схопивши предмет, Саллі замахнулася і вдарила дівчину в шию. Тільки зараз вона зрозуміла, що це був той самий ніж. *Я не можу підняти на тебе руку, коли ти навіть нічого мені не зробила.* *Так ось про що вона думала. Вона навмисно на неї напала, бо зрозуміла, що поки мені не нашкодити, я нічого їй не зроблю.*
Кров почала стікати по блідій шкірі. Саллі швидко вилізла з-під дівчини, в повному шоці з того, що щойно сталося. Невже це насправді?
Але наче того було мало, дівчина тремтячою рукою з останніх сил витягла ножа з шиї. І тоді кров швидко потекла. Не як завжди показували у фільмах, не фонтан, але так швидко і багато. З такою раною в неї немає шансів. Дівчина впала на підлогу, утворюючи калюжу під собою. Саллі заціпеніла, її нудило від картини перед собою та ще більше від того, що вона зробила. Вона щойно вбила людину. Жодні слова не могли описати її емоції, що тільки більше розривали. Запах крові, що здавалося збільшувався, як і калюжа на землі, стискав нутрощі. Тіло дівчини перестало рухатися, а кількість крові дала зрозуміти, що та мертва.
Вона різко повернула голову в бік. Горло болить, рот наповнений слюною та огидним присмаком. Живіт наче скрутили. Дихання пришвидшене. Сморід біля її ніг змушує затримати дихання на хвилину, щоб не стало ще гірше. Нова калюжа розташувалася біля неї. Її вирвало. Відійшовши в сторону, вона вирівняла своє дихання, як могла, та почекала поки її не стало трохи легше, а точніше поки її більше не нудило так сильно.
Ні, вона не може залишатися тут з нагадуванням про її вчинок. З цією жахливою картиною перед очима, яку вона запам'ятає на все життя. Провину, яку вже ніколи не зітреш. Тому вона зробила єдине, на що вона була зараз здатна. Втікла.
Вона не знала, скільки біжить і куди, але це її не цікавило. Якомога далі від того місця. Вона бігла, поки не стала буквально задихатися. Саллі лягла на підлогу, хоча більше впала. Вона згорнулася, притиснувши ноги до грудей.
*Господи, я тепер вбивця. Наче речі не могли стати гірше, ніж вони є. Що мені тепер з цим робити? Наскільки треба було опуститися, щоб таке зробити? І так до того затягла себе в купу лайна, ще далі лізеш. Ти хоч щось хороше можеш зробити? І так все життя однією хернею займаєшся. Тільки гірше робиш іншим, ламаючи їм життя. То заслужила все, що зараз маєш! Мати була права, хіба може хтось жалюгідний на кшталт мене бути корисним? Завжди все псую та розбиваю.*
Груди стискав вир емоцій, а з очей давно почали текти сльози. Сором та провина поглинали її. Думки захопили тіло в свої лещата. Але на цей раз Саллі не стала відганяти їх. *Нехай буде для мене уроком. Я заслуговую на те, що тепер мене зносять власні думки.*
Через час роздумів, вона сіла, витягуючи блокнот. Короткий кривий текст з'явився на сторінці.
"Я - вбивця. Я щойно вбила людину і просто ні за що. Я ніколи не зможу пробачити собі це."
Вона повернула блокнот на місце, застигши після. Що їй тепер робити?
Вона сиділа.
***
Скільки часу пройшло? Вона і не знає. Почуття витекли з неї, як з дірявого відра. Все тіло наче оніміло. Вона ледь не впала, піднімаючись на ноги. Але вставши вже більш стійко, вона попрямувала далі, в тому ж напрямку, в якому бігла сюди.
Пустота навколо тепер відповідала емоційній пустоті в середині неї. Думок в неї, як завжди, була купа, але жодних сил чи бажання ні. В голові теж було занадто тихо, ледве якась думка перетинала її розум, щоб справді привернути хоч якусь увагу.
Сновигання вже не виглядало такою нудною справою. Тепер Саллі про це взагалі нічого не думала.
Дівчина інколи зупинялася, щоб просто полежати чи посидіти. Спати вона не хотіла, та і з усім, що з нею трапилося, просто не могла. Та і хто знає, що тут може бродити. Або неочікувано вилізти.
Тож мандруючи нічим, вона знову знайшла речі. Звичайний пластиковий гудзик, годинник та лист. Наручний годинник вже не працював. Схоже якоїсь дорогої фірми, враховуючи, як він зроблений і ймовірно з чого. Проте вона не змогла визначити, якої саме. Лист скоріше за все був адресований чоловікові. Дата відірвана.
"Любий Дейв,
Мені шкода це повідомляти, але через жахливі обставини, я вимушена залишилися тут. Я не знаю, коли я зможу тебе побачити, але сподіваюся, що якнайшвидше. Мені боляче від того, що нас розділяє така велика відстань. Але я не забуваю про тебе, я не можу перестати думати про тебе, про нас.
Мені так шкода, що я не можу бути зараз з тобою поруч, не можу тебе підтримати, коли ти боришся з цією безжалісною хворобою. Я вже назбирала необхідні для лікування кошти. Але я не знаю, коли зможу повернутися до тебе. Я дізнаюся, коли зможу поїхати. Якщо це буде не найближчим часом, то я надішлю їх тобі.
Я люблю тебе понад усе на світі. Я знаю, що ти сильний. І я завжди буду з тобою, навіть коли я в зовсім іншому місті.
З любов'ю та надією, твоя Желен"
Якби в ній були хоч якісь емоції, вона б трохи зажурилася через лист. Але, на жаль, вона зараз зовсім пуста. Хоч і ці речі трохи її розворушили, змушуючи частково відновити почуття.
Ще якийсь час знову було абсолютно нічого. Все те саме, і нічого нового.
Але на горизонті вона знову побачила як хтось іде. При наближенні стало зрозуміло, що це знову людина. Дякую, що не монстр. Згадуючи останню зустріч, Саллі лише скривилася, а нутрощі знову згорнулися.
Але ні, це був хлопчик. Він весело крокував, і схоже, жодна річ його не хвилювала. Хоч хлопець був не так близько, все одно дуже вирізнялася його худорлява фігура. Через це одяг здавався занадто великим на нього. Синя футболка із зображенням планет та зірок. Чорні шорти з білими полосами та сині босоніжки. Його волосся було кучерявим та пухнастим, що нагадувало овечку. Чарівна посмішка на його обличчі. Саме втілення всього хорошого. Але що дуже контрастувало з іншим, так це його блідість та синці. Коли він підійшов ближче, то ще більше зрадів, махаючи Саллі.
Це трохи підняло їй настрій, бо незалежно від того, що трапилося з цим хлопчиком, він все ще був повен надії та радості. Чогось, чого їй ніколи не вистачало в житті. Вона терпляче чекала, поки він підійде, але це і не зайняло багато часу. Переповнений захватом від зустрічі когось, він розбігся і врізався в Саллі. Він міцно обійняв її, і так само швидко відступив назад. Не те, на що вона очікувала, але це дитина, і вона не могла бути більше рада цьому факту.
– Добрий день, висока леді! – весело щебетав хлопчик. Для нього Саллі дійсно висока, як і для дівчини в цілому.
– Добрий день, друже. – так само ввічливо відповіла журналістка. Його позитив не міг не змусити і її легенько усміхнутися. – Я тебе звати?
– Мене – Луа. А вас як? – похилив він у бік голову, все ще спостерігаючи своїми жвавими очима.
– Мене – Саллі. Дуже приємно познайомитися з тобою, Луа. – безмежне тепло розливалося всередині неї. На це хлопчик тільки гукнув, погоджуючись. Його блакитні очі грайливо дивляться на Саллі. Він гойдається на стопах, схоже просто задоволений тим, що когось знайшов. Але згадка про сам вигляд хлопця, змусила задуматися над питанням. – З тобою все гаразд, друже?
– Так! А щось не так? – зацікавлено спитав Луа.
– Ні, просто ці синці, хіба вони не болять? – невпевнено вимовила Саллі.
– Ні, майже не болять. – запевнив її хлопчик. – Та і я занадто сильний, щоб це мені боліло. – гордо заявив він. Його впевненість дійсно заспокоює. Це вселяє певну надію, що все буде краще.
– І скільки років такому силачу? – потріпала вона його волосся. Повз її уважний погляд не промайнуло і те, як хлопчик здригнувся, коли вона піднесла руку. Але через секунду він знову сяяв наче лампочка, та навіть ще дужче через контакт.
– Цілих десять! Я вже дорослий і сам багато чого можу. – з ентузіазмом розповідав Луа. Хоч він і був джерелом серед болота, очевидно в його житті трапилося щось погане. Вона здогадувалася, що це може бути, але не хотіла вірити.
– Справді? І чим же ти займаєшся? – трепетно запитала Саллі. Вона поклала руку на його плече, і разом вони покрокували туди, звідки прийшов Луа, але трохи звернувши вліво.
– О, я вмію прибирати, готувати, хоча інколи не все виходить, але я намагаюся! А ще я ходжу до однієї тітоньки, де допомагаю носити банки та відра. Вона мені потім дає за це гроші! І я їх відкладаю, щоб купити собачку. Хоча, коли я випадково розбиваю щось, тітонька злиться і нічого не дає. Але це добре, бо я зламав щось. А хіба можна отримати щось, коли ти це зламав? А ще інколи інші люди просять з чимось допомогти, але вони нічого не дають. Але я все одно радий допомогти. Хоча коли я щось роблю не так, то вони теж сердяться. – зовсім спокійно базікав Луа, наче це буденна річ. Враховуючи його промову, очевидно це так і є.
– А що казали твої батьки про те, що інші зляться на тебе? – хоч це і не було сказано, але і не треба. Очевидно, що ті люди, не просто сердилися на нього, але хлопчик помітив у голові це як щось нормальне. Що тільки змушує думати, що батьки нічим не кращі.
– Вони кажуть, що так і повинно бути. А батьки завжди праві.
*Знав би він, що батьки далеко не завжди праві. Особливо його. *
– Хочеш знати, чим я займаюся? – добродушно поцікавилася Саллі. Вона не хотіла зараз псувати стосунки та сваритися з хлопцем, бо видно, що він справді люто вірив у те, що йому сказали. А так вона підтримає розмову, сказавши і про себе трохи.
– Так! – радісно закивав Луа.
– Я працюю журналістом. Знаєш таких?
– Вау! Так! Це так круто! Вас показують по телевізору? – з неймовірним захватом щебетав хлопець. Звідки це тільки береться в дитині?
– Хаха, ні, по телевізору не показують. Це зовсім інше. – відмахнулася Саллі. – Я пишу статті для газет і не тільки.
Луа аж затамував подих.
– То ті газети, які я бачив, написали ви? – з надією запитав хлопчина. Це ж так круто зустріти когось такого.
– Можливо так, а можливо і ні. Є багато інших журналістів.
– І ви їх знаєте?
– Не всіх, але декількох так.
– Вони такі ж круті?
– Не зовсім. – трохи нахмурилася дівчина, згадуючи Шварца.
– Чому?
– Розумієш, один з них, як би сказати, ображає інших. – намагалася акуратно пояснити Саллі.
– О, але чому? Це ж погано! – з долею розчарування мовив хлопчик.
– Я не знаю, друже. Просто є нехороші люди, і з цим, на жаль нічого не поробиш. Але не хвилюйся, з тих, кого я знаю, він один такий. Всі інші набагато кращі. – одразу підбадьорила вона Луа.
– То це дуже класна робота?
– Ну інколи не дуже, але загалом так. Найкраща, як на мене, частина – це фотографії. Тому я завжди ношу з собою фотоапарат.
– Вау, я їх бачив тільки в магазині. Можна подивитися фотографії?
– Звичайно. – посміхнулася Саллі. Вона зняла з шиї фотоапарат, щоб маленькому приятелеві було краще видно. Дівчина ввімкнула пристрій, шукаючи щось цікаве. Коли вона була готова, то зупинилася разом з хлопцем і нахилилася трохи вперед. *Моя спина точно після цього болітиме, але яка різниця.*
Так вони проглядали різні місця та події. Саллі жваво про них розповідала, а Луа питав про те і про се. Аж ось фото фестивалю. Тоді був день захисту дітей. Багато сімей прийшло. Різні розваги притягують до себе купу людей.
– Вау, це дуже круто! Ніколи такого не бачив! – заворожено вигукував хлопчик.
– Батьки тебе не водили на такі свята?
– Ні.
– Навіть погуляти?
– Інколи ми з мамою йшли до магазину, купити мені речі, коли старі вже були замалі.
– То ти постійно вдома? – із занепокоєнням спитала Саллі.
– Не завжди. Коли я роблю щось погане, то мені доводиться спати на дворі. Коли я зробив щось дуже погане, то мама вдарила мене пательнею. Потім рука дуже боліла і посиніла.
Що? Саллі завмерла, не здатна вимовити і слова. Щось защемило всередині. Як так можна було поступити з дитиною? Не то що з чужою це було б якось виправдано, але ставитися так до власної дитини? Це для неї було зовсім не зрозуміло. Як можна робити боляче такому доброму хлопчику? Він же не скоїв нічого поганого. І навіть так, завжди можна все нормально пояснити та просто поговорити. На жаль, в світі не завжди так працює, і постійно була, є і буде така несправедлива жорстокість, як би боляче та сумно від цього не було.
Ні, так справа не піде. Можливо вона була проти цього раніше, але тепер це перейшло всі межі. Він не може жити далі, думаючи, що заслуговує на таке ставлення до себе. Він не повинен, бо це просто не чесно.
– Гей, Луа. Я знаю, що можливо це прозвучить зараз як образа, але твої батьки зовсім не праві. – говорила Саллі. Вона вимкнула фотоапарат і повісила його назад на шию.
– Що? Але як так? Батьки ніколи не помиляються! Мені так всі казали. – здивовано лепетав хлопчик.
– Батьки не завжди праві, як і будь-хто. Тобі так говорили, лише щоб ти слухався їх. 'Треба робити, що кажуть дорослі' тобі говорили, щоб використати тебе. Як би мені не хотілося це говорити, але твої батьки та люди, що оточують тебе - нехороші люди. Хоч я і провела не так багато часу з тобою, але я бачу, що ти гарна дитина, і ніколи не зробиш зло іншому. Ти дуже добрий та ніколи навмисно не зробив би щось погане. Випадки трапляються і з цим нічого не поробиш. Ти просто не заслуговуєш та те, щоб з тобою так поводилися.
Луа тепер вже не був таким енергійним та веселим. Боляче знати, що це вона його так засмутила, але він мав це почути. Хлопчик зовсім затих, переробляючи все те, що щойно дізнався.
– Ти такий добрий та позитивний про все, що мене дивує, як ти таким виріс? В тебе є гарні друзі, що тебе цьому навчили?
– Ні, в мене немає друзів. Але я в порядку. Це завжди непогано з кимось поговорити, хоча мені зазвичай не відповідають. – жалібно прозвучав його тоненький голос. Це так тяжко, бути самотнім серед людей. І відчувати це, коли ти дитина, просто жахливо.
– Хочеш, я буду твоїм другом? – запитала Саллі. Хлопець глянув на неї з очима повними надії.
– Справді? – хоч він і стояв рівно, було видно, що він ледь стримує емоції.
– Так, справді. – посміхнулася дівчина.
– Так, Так! – радісно закричав Луа. Усмішка від вуха до вуха. Він міцно обійняв Саллі. І вона обійняла у відповідь. Це напевно найщасливіший момент у житті хлопчика. Його перший друг. Він настільки радий, настільки радий, і не може натішитися. Невже він справді зустрів когось такого?
І він зрозумів, що вона була першою людиною, яка вислухала те, що він мав сказати. Вона справді його розуміла і намагалася допомоги навзаєм. Відкрила очі на тих, хто оточував його раніше, і наскільки погано інші до нього ставилися. Насправді він завжди був лише самотнім хлопчиком на якого всім було просто байдуже. Він жив усе своє життя в надії, що будуть ті, хто його підтримає, хто вважатиме його чимось більшим, ніж просто зручна дитина, що ніколи не відмовить в допомозі, хто любитиме його не залежно від того, ким він є. І це виявилося настільки важко сприйняти. Бути самотнім усе своє життя, але ось прямо перед ним стоїть дівчина, що прийняла його, що стала для нього тією людиною, про яку він завжди мріяв, якої так потребував. І він не міг бути більш вдячним за це.
Він почав беззвучно плакати, вимовляючи своїм хрипким голосом "Дякую, леді Саллі".
Луа почав світитися. Його шкіра тріскалася, розливаючи ще більше жовтого світла. Але хлопчик не кричав, йому не було боляче. Замість того в його серці оселилися вдячність, прийняття та безмежне щастя. Сльози не заважали ласкаво посміхатися.
Він сяяв так яскраво, як справжня зоря. І здавалося б, її повинно було вже спалити височенною температурою, але ні. Це було так приємно, наче весняне сонце.
Здавалося, вона повинна була б осліпнути від яскравості світла, але це лише показувало ті прекрасні почуття Луа, які він мав до кожного.
Занадто швидко настав час, коли хлопець розчинився в повітрі. Помаранчеве проміння розлетілося по сторонах.
– Будь ласка, друже. – прошепотіла Саллі.
Власні сльози затьмарили зір. Від суму через те, що трапилося з хлопчиком та від полегшення, що він нарешті зміг знайти спокій та доброту, якою його обділили батьки. Вона ніколи не забуде цього милого юнака.
Вона закрила обличчя руками, коли очі заплющилися та затремтіли губи. Ноги підігнулися і вона опинилася на підлозі, ридаючи, бо це все так несправедливо.
Чому хтось настільки ніжний та життєрадісний заслуговує на таку долю?
***
Коли сльози скінчилися, і вона заспокоїлася, дістала блокнот та знову зробила короткий запис.
"Я зустріла хлопчика. Його звали Луа. Він така чудова дитина, але не з такої чудової родини. Я ніколи його не забуду. Тепер він назавжди в моєму серці."
Поклавши блокнот назад, вона встала та пішла далі. Тепер в неї з'явилася певна надія на вихід. Заслуга Луа.
Йдучи вперед, вона знову почувалася краще. Які ж гарні інколи трапляються люди. А якщо говорити про речі, то нічого особливого вона не здибала. Тому лише пустота і вона.
*Цікаво, скільки зараз часу? Ну принаймні за моїм годинником.* Дівчина витягла телефон з кишені, але він не вмикався. *Якого біса? Невже сів. А чорт з ним, не те, щоб його можна хоч якось тут використати.* З цим вона повернула його до кишені.
*Ходити це звичайно круто і корисно. Але це не дуже, коли в тебе болить спина та ти навіть не знаєш куди ідеш, бо немає абсолютно нічого.*
Так би вона і думала, якби випадково не помітила щось на землі. *Ха? Що це? Схоже на доріжку.* Журналістка пішла викладеною плиткою. Чим далі, тим виднішим стає коридор. Як так, коли спочатку це була проста доріжка? Тому вона повернулася назад, щоб подивитися. Але там знову була тільки плитка і суцільна пустота.
*Ха? Це місце дійсно дивно працює. Фізика не фізикує.*
З цим вона пішла до коридору. Нарешті вона прибула до довжелезного коридору з купою дверей. Кожні по-своєму унікальні. *Ці, як мінімум, своєю відсутністю.* звернула увагу вона на один з перших проходів зліва. Вона вже повернулася до кімнати (чи іншого простору, хто знає), аж тут з'явилася величезна фігура. Висока людиноподібна істота в чорному костюмі з чимось на кшталт німба навколо голови. В цього не було обличчя, шкіра білосніжна. Заввишки метрів три. Воно стало посеред коридору. Колони вздовж сторін, між ними двері.
– Слендермен?
– Хто?
– Еее, забудьте. В будь-якому випадку хто ви? - нехай і голос був спокійним, наскільки міг бути в цій ситуації, але руки трусилися. Господи, чи є в цьому місці валеріана?
– Я спостерігач цього місця. – плавно відповіла істота. Схоже в нього не було наміру її вбивати. Принаймні поки що.
– Приємно познайомитися. Я – Саллі. – невпевнено мовила дівчина.
– Сподіваюся, вам тут сподобається, Саллі. – ввічливо сказав спостерігач.
– Я теж.
І як він з'явився, так і щез. Якщо раніше це було море питань, то тепер цілий океан.
*Що ж, він сказав насолоджуватися, тому я піду туди.* Зайшла через прохід Саллі. Її зустрів дивний блакитний простір, але такий пустий. Тут знаходилися якісь дивні фігури, а також екстраординарні рослини. Навколо повзали, спали або ще чимось займалися котоподібні істоти. Недалеко, на одній з фігур сиділа біла істота. Воно було спиною до журналістки, тому єдине, що вона побачила – це великий шрам. Почувши її кроки, істота обернулася і пішла в її сторону. Чорні очі з яких чи щось текло, чи це просто щось інше, дивилися на неї з незрозумілою емоцією. Руки були схрещені, а на них одне з котоподібних.
Що їй тепер робити? Чи варто хвилюватися, що воно нападе?
Істота зупинилася, вичікувально дивлячись на неї.
– Ее, привіт? – запитально привіталася Саллі. У відповідь вона отримала кивок. Значить воно її розуміло, але не розмовляло.
– Ти щось хочеш?
Істота кивнула.
– То сюди приходять з чимось до тебе? – поцікавилася дівчина. На що отримала позитивну відповідь. – О, тоді зараз, зачекай.
Вона зняла рюкзак, шукаючи, що можна віддати істоті. Не так багато, а те, що воно може використати своїми руками, що нагадували Свідварда, навіть менше. Тому вона обрала найдивнішу річ, яку вона не знає, навіщо взяла з собою.
– Ось тримай. – вона простягла йому туфлю, сподіваючись, що це не розлютить його. На щастя, вона опустило кошеня та взяло взуття. Поглянувши на нього, істота пішла до свого місця та поставила біля нього туфлю, куди через момент заліз кіт. Істота продовжила спостерігати за котами, а Саллі вирішила піти далі.
Повернувшись до коридору, вона подумала, в які двері зайти. Її погляд впав на чорно-жовті двері з гравіруванням замка на них. Самі двері не зачинені.
Усередині розміщався такий самий білий світ, лише з уламками чи майже цілими меблями. Серед цього сиділа чорна фігура. Підійшовши до неї, журналістка роздивилися істоту. Це було чорне створіння, що наче складалося з нафти, яка текла вгору. Воно було скуте золотими кайданами.
– Добрий день.
– Не може бути добрим, коли все ще пам'ятаю, що зробив. Мені назавжди сидіти тут, бо це моє покарання. – відмовило створіння повне провини. Згадуючи минулу кімнату, Саллі дістала лист, що знайшла раніше в пустоті. Без поняття чи дати його, чи щось інше з ним зробити, вона поклала його на істоту. Лист був швидко поглинутий чорною речовиною, а за тим і зовсім трохи кайдани.
– Дякую за вашу розраду. Це допомогло мені полегшити страждання. – вдячно сказало створіння. Схоже воно позбувається своєї провини, отримуючи речі, що є свідченням чиєїсь провини. Що власне і є кайданами.
– Будь ласка.
Дівчина вийшла з дверей, роздумуючи про всіх цих дивних істот. Неочікувано перед нею з'явилася ще одна. Вона схожа на намальованого персонажа, чорний контур, а все інше повністю прозоре. Від такої різкої появи Саллі підстрибнуна.
– Вибачте, ви не знаєте, хто я? – відчайдушно запитало створіння.
– Ні, не знаю.
Розчаровано, істота відступила, попрямувавши далі по коридору. Саллі також пройшлася, зупинившись біля ще одних дверей. На цей раз біло-зелені з написом "2228919". Усередині знаходився величезний офіс. Багато робочих місць, а біля входу якась дивна машина. Важко сказати, що це, бо вона ніколи такого не бачила. Схоже на великий сканер та пральну машинку разом. Над ним табличка: "Не ремонтуйте машину, будь ласка. Нехай Джеймс сам виконує свою роботу."
Біля самого пристрою істота в офісній формі. Схоже це і є Джеймс. Бажаючи краще зрозуміти, що це за машина і як вона працює, журналістка потягла руки до її верху.
– Не радив би гратися з цією штуковиною. Хто знає, що може статися. Наприклад, тобі відірве щось, може руку.
– А ти, я так бачу, дуже любив раніше тикати в цю річ. – поглянула Саллі на особу без рук.
– Ні, це взагалі інша річ. – ображено мовив робітник. – Я вимагаю компенсацію за образу.
– Добре. Ось, тримай. – вона простягнула йому наручний годинник.
– Забирайся геть. – скрипів зубами робітник.
– Але ж вони дорогі. – посміхалася Саллі.
– Геть. – прогарчав безрукий. Їй і справді тут робити нічого, бо навряд в офісі є багато цікавого. Тому вона пішла.
Що ж, поки це було досить дивно (як і все тут) та трохи забавно. Хоча їй і хотілося поставити купу запитань, скоріше за все більшість не зможе на них відповісти. Вона настільки загорілася бажанням відчинити якнайбільше дверей, що зовсім забула про них записати чи намалювати приблизну мапу місця і що, де знаходиться.
Наступними були двері фіолетового кольору з намальованим павуком. *Наскільки це тупо, але чому б не ризикнути.* Вона потягла за ручку, але нічого не сталося. І ще раз, і все так само. Очевидно, вони зачинені. А замкова щілина зовсім відрізнялася за формою, тому ключ, який був у неї не підійшов би. *Схоже самогубство переноситься.*
Поруч з цими були інші двері. Зеленого кольору зі змінєю на них. *Ні, я туди не піду. Хто знає, які змієподібні істоти там знаходяться.*
Вона ніколи не зрозуміє свій мозок.
Щось не приваблювало, щось просто нудне тільки з одного погляду, як кімната з водою замість підлоги. Там же навіть піти нікуди не можна. Якісь просто одразу змушували піти, як триметрові щури в одному з входів. У неї майже серце не зупинилося від цього.
Зупинившись перед черговими дверями, вона намагалася вгадати, що за ними буде. Судячи з якогось місива темних синього, зеленого та коричневого, це мала бути нічна вулиця, знаючи, наскільки їй щастить, це скоріше за все ліс. Самі двері почали трохи гнити, все ж деревина не вічна. Зверху стікало щось, що важко ідентифікувати. Це не подобалося їй ще більше.
Але поглянути всередину не зашкодить. Переступивши через поріг, вона опинилася в коридорі. Уже не те, на що вона очікувала. Стіни темно-сині з пліснявою на них. Також висять абстрактні картини, хоча від цього занепокоєння меншим не стає.
В кінці коридору був вихід до великої кімнати, якщо так можна сказати, бо стіни попадали, і тепер лише десь по пояс. Звідси тягнувся лабіринт в різні сторони. В одному з кутів стояла чорна фігура з декількома руками. Очі білі та з них йшли якісь білі полоси. Воно не звертало на Саллі жодної уваги, роздивляючись лабіринт.
Тому журналістка сама підійшла до істоти.
– Добрий день. Що робите? – поцікавилася дівчина. Можливо вона могла б щось дізнатися про це місце.
– Я шукаю вихід з лабіринту. – сухо відмовило створіння.
– Щось погано ви шукаєте, стоячи тут. – натякнула Саллі на марність таких пошуків, бо не факт, що цей лабіринт взагалі не нескінченний. Але істоті було абсолютно байдуже.
*Що ж, тоді я сама пошукаю.* цокнула журналістка. Їй не давала спокою фігура в лабіринті. Вона була занадто далеко, щоб її було добре роздивитися. Але навіть так можна сказати, що це певно людина. Тож пройшовши через один із входів, Саллі попрямувала до таємничої фігури.
Під ногами хрустіли уламки стін та пилу. Якась маленька травичка намагалася прорости на цій сухій землі. Але чим ближче вона підходила до тої фігури, тим більше її це хвилювало. Під ногами щось почало хлюпати та чвакати. Поглянувши, вона побачила багнюку, хоча від однієї думки про те, чим вона була утворена, хотілося вирвати. На землі серед уламків та бруду лежали трупи або що від них залишилося. Декотрі тільки почали гнити, якісь вже перетворилися на скелети, а від деяких залишилися тільки частини тіла.
Їй вже зовсім не хотілося йти далі, нехай вона не поговорить з ще однією людиною, але присмак боювотини не переслідуватиме її більше кількох хвилин. Проте дівчині й не довелося йти далі, бо людина помітила її. Від цієї картини вміст її шлунку таки опинився на землі. Ця "людина" була настільки спотвореною, що гуділо лише одне питання "Як вона вижила?".
Важко сказати, хто це, але це не важливо. Одяг пошмований та просочений кров'ю. Частини руки немає, через що видно кістку. Дрібні подряпини там і тут. Волосся заплутане та мокре. Але найжахливіше – це відірвана нижня щелепа. Через це язик звисає, доторкаючись шиї.
"Людина" поглянула на Саллі і покульгала в її сторону. Паніка та холодний жах застигли в її кістках. Вона розвернулася і побігла так швидко, як могла. Істота позаду неї теж прибавила швидкість, хоч через пошкоджену ногу це давалося важко.
*Господи, чортів лабіринт. Пройде вічність, поки я тут кружлятиму.* Не гаючи часу, Саллі перстрибнула стіну, зовсім забувши про багнюку. Вона послизнулася і впала на один з гострих уламків, що розірвав м'язи ноги, утворюючи велику рану. Різкий та сильний біль охопили її тіло, а з горла вирвався крик.
Та поки вона крутилася від болю, істота наближалася. Кроки ставали все гучнішими. Це вирвало Саллі з думок, нагадуючи про більшу небезпеку. Тому хутко піднявшись, вона побігла далі, що тепер було важче, але страх гнав її вперед. Ось він, коридор!
*Давай, ще трохи! Крок раз, крок два. Ось вже двері. Ще секунда, і я за дверима, нумо!* Різкий поворот і хлопок. Двері замкнені. Дівчина відійшла про всяк випадок подалі, спершись на один зі стовпів. Тепер, коли небезпека уникнута, біль в нозі дав про себе знати з новою силою. Кров стікає на плитку. Саллі зашипіла.
*А чорт би тебе побрав! В мене з собою тільки чортові пластирі. Біс з ним, тут і так не холодно.* Знявши рюкзак, дівчина дістала пляшку води. Вона сіла на підлогу, закатуючи штанину. Це змусило здригнутися від ще більшого болю. *Зберися! Зараз треба зосередитися.*
Вона обережно змила бруд з пошкодження і рук, який тепер чи не на всьому. Оскільки треба чимось зупинити кров, Саллі зняли свою кофту та розірвала її. Одну стрічку вона зав'язала міцно над пораненням, а інші обмотала навколо самої рани. Вона розгорнула штанину назад. Воду та залишки кофти поклала до рюкзака.
Голова відкинулася назад, спираючись на колону. Як же вона втомилася після цього. *Тепер я точно не зможу пробігти марафон.* навіть трохи розчаровано подумала Саллі. Вона вирішила перепочити.
***
Саллі розплющила очі. Невже вона заснула? Не те щоб вона почувалася набагато краще, але хоч не так втомлено. Час йти далі. *Раз в цьому місці стільки всього, то напевно є хтось, хто мені б допоміг або просто речі, щоб я це зробила сама.*
Вона обережно підвелася. О так, тепер вона не може спокійно ковзати з кімнати до кімнати. Треба бути вдвічі обережнішою. Накинувши рюкзак на плечі, дівчина пішла до інших дверей.
Вони були білі з оком посередині. Ручка тонка. За дверима щось на кшталт лабіринту, хоча жодні стіни не поєднувалися з іншими. Відстані між ним достатньо великі, а самі стіни не просто прямі, а по-різному закручені й недовгі. Усюди стоять чорні створіння без рук та з одним оком. Вони про щось шепотіли, але це була якась маячня.
– Не підкажете, що це за місце? – чесно, в неї вже не було сил на нормальну розмову, тому вона перейшла одразу до суті.
– Папарлрлозоовавм
– Бтраіаанлсжньтдя
– Рпоазч
– Окей, дякую. – вирішила перервати їх Саллі, бо і так не зрозуміла і слова. Істоти повернулися до свого шепотіння. Трохи пошкутильгавши, вона дійшла до кола, створеного стінами. Посередині стояла істота, схожа інші, але в той самий час, відрізнялася. В зіниці була червона точка. Частина тулуба відсутня, як і частина руки, бо на відміну від інших, в цієї є руки. Червоний хрест на грудях.
Вона підійшла до цього створіння. Можливо, раз воно відрізняється від інших, то зможе нормально їй відповісти.
– Добрий день. Хто ви?
– Я все бачу. – сказала істота. Голос рівний, але чомусь викликав неприємне відчуття.
– О, так? То чи вийду я звідси? – трохи глузливо запитала Саллі. Вона і сама не знає, чому себе так повела, бо хто знає, як воно відреагує, але це місце, незважаючи на досить мирне оточення, порівняно з минулими дверима, наповнює її якоюсь відразою та дратівливістю.
– Ви всі – ніщо. Ваш труд, і ваші болі,
І ваші мрії – порох все і тлін.
– Що? І що це має значити?
– Веизхноадйутни
– Добре. Дякую. – не зрозумівши знову абсолютно нічого, сказала Саллі. Дійшовши до виходу, вона гримнула дверима. Скільки всього побачила, а досі не відповіла на жодне своє запитання.
Щоб не йти далеко, вона звернулася до дверей поруч. Темно-червоного кольору, з трояндами на них. *Хоч би це був якийсь сад з "Маленького принца"*. Але ні. Щастя не на її боці, як не дивно.
Господи, коли їй перестануть траплятися такі огидні речі. Усередині була велика кімната, стіни якої були наче з м'язів. Напроти входу купа чогось. Якщо подумати, то стає зрозуміло, що це маса м'язів, шкіри та ще багато чого, що залишилося від безлічі трупів. Між цієї гидоти якісь квіти та стебла.
– Що це за місце? – видушила Саллі. Від наступного в неї стиснуло нутрощі. Знову. Але вона трималася, як могла. Кілька голосів злилися в один, скиглячи у відповідь.
– Ми вважаємо це місце нашим домом. Повне страждань та болю. Але що ще може зробити тебе сильнішим за це? Хіба страх посіяний в наших серцях. І кожен, хто проходить повз нас, віддає частину себе. Ніхто не є зайвим для нас. Приєднуйтеся! Ми обіцяємо, вам сподобається в нашій компанії.
Хоч Саллі була поранена, але свою увагу не втратила. Товсте стебло вилізло з-під купи та замахнулося на неї. Вона швидко ухилилася і зачинила двері, відрубавши частину рослини, що застигла на плитці. Схоже про це і говорила та дівчина. Журналістка трохи скривилася при згадці про те.
Про всяк випадок, вона пішла на іншу сторону коридору і зупинилася перед черговими дверями. Вони були чорного кольору. Більше нічого. Тепер, після десятків інших дверей, однотонні здавалися чимось більш особливим.
Зайшовши, вона побачила білу пустоту, і була, подумала, що це прохід до тої, звідки вона прийшла. Але відрізняла її, напевно, нескінченна кількість замкових щілин. Підійшовши до однієї, вона зрозуміла, що сюди може підійти, знайдений раніше, ключ.
І дійсно, відкрився новий прохід. Але на цей раз вниз. Не було видно нічого, окрім темряви. Наважившись, Саллі полізла туди.
Не найкраще рішення, бо вона впала на якийсь слиз. Рана на нозі нагадала про своє існування, і тепер сильніше боліла. Але треба щось робити. Піднявшись на ноги, дівчина зрозуміла, що двері, якими вона сюди потрапила, зникли, або закрилися, бо їх більше не було видно. Взагалі нічого не було видно.
Щоб не впасти в якусь яму та просто задля безпеки, журналістка ввімкнула спалах на камері. Світло відбивалося від чорної речовини, що знаходилася як на підлозі, так і на стелі, з якої стікає. В цьому слизові були очні яблука. Огидно.
Вона крокувала місцем. Чорний слиз повільно підіймався по її ногам. Вона має знайти вихід, поки не стало занадто пізно.
***
- Гей, тут є фотоапарат.
- Пх, на ньому лише кілька фото без чогось цікавого. О, а ось якесь розмите. Певно злякалася, як курка, і втекла. Як соромно. Хоча фотоапарат непоганий. Як думаєш, в тебе вистачить рук, щоб і його донести?
- Напевно.
- От і чудово! – зраділо мовив Шварц. – А як щодо Генрі? Ти бачив його десь тут?
– Ні.
– Окей. Може він вже закінчив і чекає на вулиці. – лідер повернувся до виходу і махнув рукою. – Пішли. Більше тут робити нічого.
Пил та уламки тріщали під ногами двох журналістів. Двері зачинилися з гуркотом. Тепер це місце знову пустує.
***
15 10 14 4 11 12 22 3 15 22 1 22 23 22 24 33 20 21 15 18 21. 15 10 14 4 11 12 22 3 15 22 16 15 4 3 9 16 15 10 14 4 11 18 9 15 30 33. 7 4 1 13 21 26 10 15 8 17 18 24 8 18, 9 27 10 22 3 15 4 12 10 24 20 6 4 ####