1933 рік Україна.
Ніч, танці, вогнище. Моя мама була закохана у цю справу. Кожного року, на Івана Купала, вона водила мене до річки і вчила старим традиціям, що передалися нам у спадок від пращурів. Я виросла на Поліссі, це степи, ліса і квіти. Прекрасна природа, нібито не зіпсована радянською владою, ніхто не міг вбити це. Так було, поки вони не почали вирубувати наші ліси. Наймужніші чоловіки, як мій батько, пішли на захист селища, але програли. Їх безжально розстріляли на місті. Я чула з будинку вистріли і гадала, який з них судився моєму тату. Мати переховувала мене у погрибі, адже ці "звірі", що прийшли зі сходу, ґвалтували дівчат і убивали парубків. Так минали місяці, поки не настало літо і я змогла вийти вперше подивитися на сонце. Моє тіло було брудне і бліде, сама була схожа на примару, адже схудла від голоду.
- мамо!
Я міцно обійняла кістляву жінку, від її краси не залишилося і сліду, вона посивіла і змрякла.
- вони пішли, Господи скажи що так..
- так пішли.
Пішли і забрали все. Життя, їжу, майбутнє і минуле.
Моя вишиванка зовсім зіпсувалася, а коноплю усю поз'їдала нечиста сила з московії, тому мама дала мені свою. Велика та надто довга для мого тіла, колюча через неякісну траву.
Спати було важко, кожен шурхіт нагадував загарбників, а голод ламав тіло зсередини. Мама розбудила мене десь о другій годині ночі, тихо наспівуючи слова:
- вставай мила, Івана Купала. Гайда святкувати.
Я умилася холодною водою і заплела косу із червоною стрічкою, прикрашаючи її квіточками.
Ми йшли довго, по дорозі зустрічалися люди, що також чалапали на святкування. Також ми знайшли кущ із зеленою малиною, на смак було жахливо, і це посилило голод, але і надало сил для танців.
Ми ще не вийшли з лісочку, як почули крики, галас і зачаровуючі традиційні пісні. Вперше шум у моєму місці приніс мені таку радість, мама також усміхнулася, взяла мене за руку і потягнула до вогнища.
Навколо були щасливі люди із сумними очима, кожен тут втратив когось дорогого, деякі тепер жили і льохах, адже дім зруйнували військові.
Невже танець дійсно може зцілити наші душі? Вперше за цей рік люди кричали від щастя, кохання і радості. Ніде не чутно вибухів і плачу, а, можливо, його заглушили?
Молодиці почали плести вінки,заходячи по коліна у воду, і відпускаючи їх плевти по течії у сусіднє село.
Мама сказала, що я ще маленька, тому сплела вінок для мене і поклала його на голову.
- я гарна?
- неймовірно красива.
Після того як молоді пари пострибали через ватру, обпікаючи свої руки у коханні і вогні, жінки пустилися у хоровод, а хлопці шукати папороть у лісі.
Раніше мама завжди брала мене на руки, коли всі танцювали навколо вогнища, а цього року я вже була достатньо доросла щоб танцювати.
Очі вже зліпалися, а від дару сонця ще й боліли.
Ми так швидко кружляли, що у якийсь момент я відчувала, як мене несуть жінки по боках. Мені це нагадало дитинство, як батько вчив мене ходити.
Але Сон перемагав, я до останнього намагалася триматися на ногах, але коли розплющила очі наступний раз, то побачила лише перелякані очі людей.
- мамо?
Я намагалася кричати, але біль скував моє тіло.
Тоді до мене дійшло, я палала. Моє тіло смажилося і чорніло, спотворюючи такі гарні риси.
Десь у далині почувся постріл. Ворог знайшов нашу галявину. Тепер загинуть усі, якщо військові приходили вдруге, то забирали життя повністю.
Другий постріл, третій, четвертий. Спочатку вони зарізали чоловіків, тихо, щоб ні в кого не було можливості втекти.
Вогнище намагалися залити,але я палала і далі. Через хвилину болю не було, мені здалося, що я почала йти, або тихо повзла через трупи жінок, сунулася аж до мами, щоб вона знову обійняла мене і понесла додому.