Жовтнева гроза

#тижденьміфології #А #N #Міні #Закінчений #Згадкасамогубств

Промені західного Сонця багрянили стовбури дерев мішаного лісу криваво-червоним світінням, землею розкинулись видовжені й деформовані тіні-привиди, що чітко прочерчували чорні силуети. З півночі насувалася громада купчастих хмар. Опале листя потріскувало в душному повітрі не по-осінньому жаркого дня. Легкими кроками, ледь торкаючись землі, лісом линула тендітна постать. Довгі руді пасма тріпотіли за напрямком руху, проте їхній лискучий блиск псували жмутки сухої трави, ніби вплетені в саму структуру. Вона поспішала, бо громові розкати звуковими хвилями наздоганяли її кроки. Гиготіла, пробігаючи крізь хащі, коли й остання дрібка сонячного світла згинула за горизонтом, гілки лоскотали напівпрозору шкіру. Хмари насувалися разом із сутінками, вже зовсім скоро єдиним джерелом світла будуть блискавиці. Їх нявка любила навіть дужче від світла повні. Її полотняна сорочка, поцяткована мохом та грибком, вільно розвивалася під подувами вітру, що набирав більшої сили. Проте найбільшою втіхою Лукреції були розваги з перелесником Єремієм. Інші нявки недолюблювали її занадто лисячий норов та плямки ластовиння на носі та щоках, воно не вицвітало навіть у найхолоднішу зиму.

Єремій, нудьгуючи, висів униз головою на найнижчій гілці дуба, зігнувши ноги в колінах. Він любив розглядати світ у нестандартних ракурсах, тоді він здавався ще більш дивним, ніж є насправді. А, можливо, навпаки, найдивніше і є справжньою реальністю? З роздумів його вирвало шурхотіння в чагарниках. Він незграбно гепнувся з гілки, відмовившись від ідеї спуститися на землю акуратно. Підвівши голову, перелесник побачив усміхнене кирпате личко нявки. Вона подала йому руку і вони закрутилися в танці-хороводі. Листя пурхало під босими ногами нечисті. Грозові хмари підійшли зовсім близько, тепер у них можна було розрізнити спалахи блискавок. Зазвичай в таку пору не бувало такої бунтівної негоди, восени ліс навпаки заспокоювався, готуючись до зимівлі. Зараз же пориви вітру гнули верхівки найвищих сосен та ясенів, шматували залишки жовтого листя на гілках.

–Чого кликав?– Лукреція легко перекричала вітер, який перетворив її волосся на суцільне лисяче кубло.

На її устах грала усмішка, коли вони зрештою перестали кружляти й зупинилися під тим розлогим дубом.

—Маю подарунок для тебе.– замість того щоб кричати, Єремій нахилився ближче до неї, тож навіть крізь гудіння грому його голос було добре чутно.

Нявка затулила долонями обличчя, вдаючи, що зашарілася, та потім допитливо визирнула крізь розчепірені пальці. Очі перелесника підсвічувались у напівтемряві, а блискавки надавали їхньому бурштиновому кольору ще різноманітніших відтінків. Ніби нізвідки в його долоні з'явилися коралі червоногарячого з напівтоном помарачневого кольору. Лукреція закрутилася довкола його руки з прикрасою, намагаючись розгледіти подарунок з усіх боків, настільки її причарував колір намистин. Грім усе ближче, вже крізь землю можна відчути, як десь далеко потоки дощу проливаються на поверхню ґрунту. Нявка зиркнула на посиніле тіло дівчини, що повішеницею звисала з сусідньої гілки. На її блідій шкірі фіалками розквітали трупні плями. Неблизьку путь вона подолала задля закінчення життя, тепер прикрашатиме собою пейзаж мовчазної осені, аж доки мотузка не струхне, а її кістки не поховає опале листя. Єремій очікував, що його супутниця кинеться на прикрасу, як сорока на блискучу копійку.

–З неї зняв?– вона кивнула в бік покійниці.

У світлі блискавиці вивернута зламана шия здавалася ще більш неприродною та ірраціональною, мутні рогівки закочених очей ніби заперечували саму суть існування людського роду.

–Чого добру пропадати...– він самовдоволено всміхнувся, здавалося, що надибав скарб,– Не думаю, що пані образиться.

Нявка загиготіла з його жарту й повернулася до перелесника спиною, прибираючи з плечей скуйовджене волосся, тепер він міг бачити вигин її тонкої шиї.

–Допоможеш?

Без слів Єремій перекинув коралі їй на груди, спіймавши пальцями інший кінець, та завозився із застібкою-гачком. Зараз він мав можливість розглядати спину Лукреції. Де вільна сорочка оголяла прозору шкіру, виднілося прогнивше нутро нявки: загнуті ребра, схожий на суху гілляку хребет, висохлі легені та посіріле серце, що ніколи більше не затріпотить як у живих. Промайнула думка, що вони доволі схожі з небіжчицею, тіло якої тепер гойдалося під особливо сильними поривами вітру. Гииміло зовсім близько, а блискавки засліплювали, мов зорі пролітали на відстані витягнутої руки.

–Все.– нарешті застібка клацнула й Лукреція відскочила від нього.

Вона перекинула волосся назад на спину й кілька разів обернулася навколо своєї осі, милуючись, як милозвучно дзеленькають намистини під час руху. Нявка зупинилася й зустрілася поглядом з очами Єремія. Вони одночасно вибухнули по-дитячому нестримним реготом. Землі торкнулися перші важкі дощові краплі, негода розігрувалась на повну силу. Перелесник схопив Лукрецію за руку, злива стрімко набирала обертів, обидвоє вже були мокрими до нитки, зі сміхом бігом залишаючи галявину. Навколо все хлюпало й іскрилося відблисками блискавиць. Їхні тремтливі силуети протримались в полі зору лише кілька секунд, за тим їх заступила непроникна завіса дощу.