Нічниця, блідий метелик, що повинен летіти на світ, прямує в хатинку, де вже давно не горять свічі. Відчинене віконце запускає в кімнату проміні луни, і вони м’яко ковзають по обличчю сплячого. Маленьки лапки метелика торкаються його шкіри.
***
Цей липень здавався жаркішим ніж зазвчивай, і щось дивне летало в повітрі. Щось, чому не було пояснення, щось про що думав кожен, але при цьому рідко хто вирішував це озвучити.
– Мама каже, шо ти чаклунка, – Злата знов примостилася біля подруги і опустила стоптані ніжки у прохолодну водойму. Вона спостерігала за тим, як сяє і мерехтить сріблом поверхня води і час від часу запрокидувала голову, дивлячись на сонце. Воно поки не припікало, бо до полудня залишалося ще пару годин, і дівчина задоволено жмурила зелені оченята.
– Да невже? – глузливо одзвалася Лада та озирнулася, щоб взяти зірвану квітку. Віночок був майже готовим, і спритні пальці стягували останні стебла.
– Да і сусіди говорять, що твоя прабабка була позашлюбною… – Злата побулькала ногами і торкнулася руки Лади, розглядаючи віночок.
– Й до чого ти? – Лада різко подивилася у великі очі Злати. Її обличчя було так близько, що Злата мала змоги роздивитися усі веснянки, підняті темні (як і волосся) брови та стиснуті губи. Вони й так були досить тонкими, а тепер зовсім перетворилися на нитку.
– Ти чула, що в погості вмер якись смерд?
Лада похитала головою. Мертвий селянин її не цікавив.
Злата нахилилася до її вуха, і Лада відчула тепле, приємне дихання, а ще легкий аромат трав.
– Кажуть, що в нього зовсім немає крові, – прошепотіла вона й замерла, почувши коротенький спів пташки. Мабуть, соловей порхає біля верби.
Скориставшись нагодою Лада вдягла віночок на біляве волосся Злати і чомусь не одразу його відпустила, а після ніяково обхопила притиснуті до грудей коліна.
– Ну й що з цього? –Лада смикала спочатку лляні рукава поношеної сорочки, а потім кінцівки червоного очкуру, що стримував незшиту спідницю. Останнім часом щось турбувало її в компанії Злати.
– Як що, – зітхнула Злата, – вважають що то двоєдушник був.
– Так може то упир чи хворь яка.
– Але ж як упир міг непоміченим пробратися у погост, центр сільської округи? До того ж, пам'ятаєш скільки вмерло дивною смертю у сусідних поселеннях навесні?
Лада знизила плечима. Її лякала ця розмова, хоча вона не розуміла чому. Люди часто мруть. Одні через хвороби, інші через пологи, а декотрі напиваються й влаштовують бійки. В їхньому селі військових сил не було, але якби і були, то і вони неодмінно вмирали б.
Дівчата мовчали, обидві глибоко дихали, до чогось прислуховувалися. Товсті хмари почали білими плямами вкривати блакитне-блакитне, як проліски, небо.
– Я не вірю, що це містична сила, – врешті решт промовила Лада і витягнула голову, щоб подивитися на своє зображення у воді.
Наче сьогодні чи завтра їй повинно було виконатися п'ятнадцять. Вона щороку шукала якісь зміни у собі, оглядала своє тіло, повторювала бажання чи речі, які полюбляла, але нічого кардинально іншого в собі не знаходила. Всі зміни відбувалися повільно, протягом довгого часу, і залишалися непомітними.
Подув вітер, і її пухнасті кудрі затулили обличчя. Злата тепло засміялася і лагідними рухами заправила ці кудрі за вуха, потім опустила долоні на плечі і ніжно обняла. Втім, вона все робила м'яко та ніжно, з особливою чарівностю. Лада різко вдихнула від здивування і покірно опустила голову. Пряні квіти вінка лоскотали її щоки, і усміхнувшись, вона перебрала пальцями по ребрам Злати. Та верескнула й відштовхнула подругу.
– Ні, ні, не смій!! – вона махала руками, сміючись. – Все що завгодно, тільки не лоскотання.
– Гаразд, гаразд, – усміхнулася Лада і знов подивилася у воду.
– Продовужуєш свою щорічну традицію? – поцікавилася Злата і отримала у відповідь невпевнений кивок.
***
Ця ніч холодна й волога, час від часу по хатинкам тарабанить дощ. Його прозорі й великі краплі тяжко падають на землю, наче хмари за чимось сумують, але соромляться, щоб плакати неприпинаючи.
Деяких смердів приваблює свіжий запах, і вони виходять на ганок, стоять під дахом і втомленно спираються на одвірок. Двері не зачинені і на підлогу хатинки потрапляє вода. Через декілька хвилин човгаючими кроками люди повертаються до свого ліжка і лягають спати.
У цей раз метелик намочив крила, які тепер не тільки нездатні летіти, а ще й заважають швидко перебирати маленькими кінцявками з хітину. Він повзає по стінам, стелі, оминає якісь ковшики й глечики, відчуває вусиками запахи їжі, і не лише людської.
В цій сім'ї багато дітей.
***
Лада різко розплющила карі очі, витерла долонею слину на губах і спостерігала за тим, як кружляє, а потім подвоюється ваза на столі. Вона тряхнула головою і на мить взагалі припинила бачити. Долоні здавалися липкими, але не спітнилими, неначе в чомусь вимазані, і дівчина з огидою протерла їх об ковдру.
Спроба встати не вдалася, бо все тіло боліло, наче всю ніч її лупцювали. Лада зітхнула і змогла знайти опір в ліктях, піднявши голову. Вона оглянулася. Сонце тільки взійшло, і теплі помаранчеві полоси накрили стіну і ліжко. З одного боку від неї спала сьомирічна Олена, що згорнулася калачиком і тихо сопіла, з іншого – Млад, якому тільки-но виконалося п'ять.
Лада була найстаршою, і досить часто думала про те, як змінилося б її життя, якщо два старших брата не померли б ще малечою, одному з них не було й року. Десь знов запіли півні, і на губах дівчини з’явила крива посмішка. Вона ненавиділа цей звук, особливо, коли той лунав вже днем чи увечері.
– Ладо, спиш? – у кімнату вірвався батько.
– Ні, ні, вже ні, вибачте, що так пізно вст… –Лада не домовила.
– Молодші сини Домаслава вмерли, – його голос стурбований, навіть наляканий. Після смерті власних дітей і дружини кожну чужу втрату він сприймав як власну.
– Як…? – вона кинула швидкий погляд на мирно сплячих Олену й Млада. Домаслав був кумом батька, не рідко їхні сім'ї разом проводили час, але ця новина нічого не торкала в її душі.
– Упир чи двоєдушник, обидва без крові, не допомогли навіть обереги, – він тяжко дихав, шия дивно рухалися, а жили випирали.
Лада уважно подивилася на батька.
Латміру вже виконався четвертий десяток. Сиве волосся прикривало низьке чоло, тусклі очі спішно одивляли кімнату, а глибокі зморшки стали ще помітніше. Одна долонь, що сжата в кулак, суха, вся в мозолях й шрамах, спиралася на двері.
Ладі стало його шкода, але потім і в її грудях вдарив страх. Вона подивилася на власні липкі долоні. Невже, вона дійсно може бути чаклункою? Вона сковтнула і повернула погляд до занепокоїного батька.
– З нами все буде добре, не турбуйся, – він не рухався, тільки стурбовано спостерігав за спялчими дітьми, і поступово напружений погляд почав м'якшати.
Липень завжди був спекотним, і люди нерідко його кляли, особливо, коли безжальні проміні сонця зсушували степи, городи й садовини. Частіше смерди ходили до річок і колодязів, навантажували свої кістляві плечі та тяжко зітхали. Вільного крою одяг прилипав до спітнілих тіл, а чоботи ще більше натирали стопи. Нерідко молоді дівчатка й хлопці відлинювали від хатньої праці та, домовившись, зі сміхом і криками бігли до прохолодних водойм. Лада любила за цим спостерігати та іноді навіть брала у цьому участь, але ще більше вона любила уранці, коли ще недостатньо спекотно, щоб мати потребу у річці, проводити час зі Златою. Тільки вони і ранковий спокій.
Вони сиділи біля старої верби, точніше сиділа Лада, а на її колінах примовстила голівку Злата. Червона стрічка зі щільної тканини прикрашала зібране у коси волосся та тримала на собі скроневі кільця. Одне з них їй подарувала матінка, інші два – тітка.
Схудлим пальцям Лади так і кортіло до них доторкнутися, відчути прохолодну опуклу бронзу і, можливо, трішки зачепити гладку й ніжну шкіру дівчини. Але в руках Лади знаходилися темні ягоди вишні, і тому вона задовольнялася тим, як Злата задумливо обирає, які з них узяти.
Біля них нікого не було, тому тишу порушували птахи, вітер і шепіт листя. Іноді ще лунало квакання жаб, що вибиралися із заростей очеретів погрітися на сонечку.
– Двоє дітлахів, аж не віриться, – від цих слів Лада подавилися і виплюнула у долонь останню кісточку. – Цікаво, хто це міг бути. Може, то та бабка Політка? Мерзенна жінка, – Злата зітхнула, а після насупила світлі брови, побачивши вираз обличчя Лади. – Що? Чула як вона про дітей одзвається? Вона точно їх не пожаліла б.
Сильний подих вітру хитнув звисаючі гілки, і ті лагідно торкнулся спини Лади. Вона озирнулася і подивилася на те, як поступово височить земля, утворючи пагорб. На ньому розташувалося пасовище, і внизу, у берега, можна було побачити, як одна корова відокремилася від стада і лупцює себе хвостом по плямистим бокам. Але дівчині здалося, що то пасеться кінь і вона неспішно відвернулася.
– Батько перевісив усі підкови, щоб дивилися униз і не пропускали темні сили, і ще засипав хату лльоном, м'ятою й кропивою, – Лада м'яко гладила голову Злати, спостерігаючи за тим, як стрибає коник, один із шкідників, що губить врожай. Вона почала перераховувати усі дії батька, сподіваючись, що питання про особистіть двоєдушника не повернеться у їхню розмову. – І дзвони ці повісив, що попереджають про прихід нечистої сили, – але про те, що вони дзвінили кожен раз, коли дівчина проходила повз, Лада казати не хотіла.
Латмір повісив навіть декілька хрестів, хоча й не визнавав триєдиного Бога і досить часто казав, що той Бог немає ніякої сили проти створінь їхньої округи.
– Ох, мої теж всі збентежені, навіть вирішили перенести ті розмови щодо весілля. Тітка каже, що Мирослав парубок хоч куди, але не настільки, щоб мене відпустити, коли тут таке коїться, до того ж його сім'я чекає з грудня, почекає ще трохи, – Злата розсіяно усміхнулася і відмахнулася від якоїсь комахи.
– Ти хочеш за нього заміж?
Лада ледве знала Мирослава, цього юнака з круглим обличчям і ясними очима. В народі він був відомим працьовитістю, силою і гарним почуттям гумору. Люди любили казати один одному, як він їм допоміг і обговорювали з ким йому краще одружитиися. До того ж, він був повністю вільним, як і його батьки, хоча за останні роки все більше смердів стали напів-, а декотрі взагалі невільними. Чудова партія для чиєїсь гарної доньки.
– Я його не кохаю, але… мені подобається проводити з ним час, до того ж, – Злата запнулася, – мені вже 15, я й так довго всім відмовляла, а наша хатинка ледве вміщає у собі сімох, а в нього й сім'я наче лагідна, й землі багато… Тобі б теж краще когось знайти, – ніяково додала вона і потріпала Ладу за щоку.
Звісно, від сусідів Лада могла почути, що давно пора її заміж, і декотрі охоче хвалили своїх синів, коли та приходила лікувати їхніх тварин, але завжди отримували у відповідь: «Я б залюбки, але хоча б ще рік-другий почекати, не хочу полишати батька одного, доки Оленка трішки не підросте». Одна половина зі співчуттям їй усміхалися, інша казала потім усім, що та чаклунка, але обидві половини починали шукати собі інших невісток.
Їх окутала тиша, не співали птахи, не журчала вода у річці, не повзали по землі ящірки.
– Будеш грушу? – Злата потерла садовину о тонку тканину і трішки відкусила. На пухлих губах залишився пахучий сік, який вона повільно облизнула, простягуючи плод. Лада нахилилася і трішки відкусила м'якіть перестиглої груші, що на смак нагадувала мед.
– Що ти знаєш про двоєдушників? – вологі губи Злати витягнулися у літеру «О». Вона добре зналася на божествах, травах й темних силах, не оминала жодної можливості поділитися своїими знаннями. – Ну, окрім четверотого покоління позашлюбної дівчини і перетворення на метелика, – Лада витерла долонню ріт і відчула, як напружилися м'язи живота.
– Кажуть, що вночі, коли людина спить, її демонічна душа перетворюється на нічного метелика і навіть, якщо людина помре і душа відійде в інший світ, то цей метелик все однак піднімить !!!!!! тіло з могили, і так увториться упирь. А ще, двоєдушники не обов'язково від народження – ними можна й стати, але як саме… про це не кажуть, тільки чаклуни можуть знати, – Злата замовкла, потираючи чоло і дивлячись на небо. – Ще вони можуть контролювати хмари, гради тощо, тобто робити якесь добро. – Вона знов відкусила грушу і лизнула сік, що потік по пальцю. – Декотрі поєднують їх з босорканями.
– З ким? Босо..сукнями? – Злата закотила очі, усміхнувшись.
– Бо-сор-ка-ні. Чаклунки, які завжди різні, можуть перетворюватися на тварин і п'ють людську кров...
Хтось з іншого берегу пригнув у воду, і обидві дівчини підняли голови, щоб подовитися, але нікого не впізнали.
– А якщо… – тихо почала Лада, – якщо то дійсно я, ти б мене полишила? – вона роздирала задирки, і біля ногтів вже з'явилося багато червоних ранок, що кольром нагадували візерунки на одязі.
– А ти б мене вбила? – Злата дивилася на неї знизу, з легокю усмішкою на чарівних губах і крутила в пальцях пасмо темного волосся подруги.
– Звісно ні, – Лада здригнулася, її охопив дикий страх. А раптом вона здатна це зробити?
– Тоді і я ні, – Злата зщурила очі, вагаючись, а потім зненацька чмокнула Ладу у губи. Її дзвінкий сміх, що нагадував мелодію солов'я, розлився полем. Лада на мить затримала дихання і ніжно провела по власним губам. Швидкий і пекучий поцілунок врізався у пам'ять.
– У двоєдушників іноді два серця. В тебе два? – Лада тільки блимнула очима.
– Ні… не знаю.
Злата зітхнула і привстала. ЇЇ сукня легко шаруділа. Дівчина міцно притиснула вухо спочатку до однієї груди Лади, що ахнула, і трохи помовчала.
– Стучить, – вона піднесла вухо до правої груди. – Не стучить, – Злата сіла напроти подруги і довго на неї дивилася. – От бачиш, на щастя чи на жаль, ти не чаклунка.
Лада повільно кивнула. Її щоки почервоніли, а плечі тремтіли. Погляд блукав по довгим вишитим сукням й колінам дівчат, по високій траві, що прогиналася під їхніми тілами і тендітним квіткам позаду них. Маленькі волошки, дзвіночки й жовтці сором'язливо виглядали крізь травинки і показували кольорові пелюстки. Виглядало чарівно й безвинно. Мабуть, так само як і Злата.
***
Нічниця досить неспішно перебирає своїми тонкими лапками по гладкій шкірі. Від неї пахне молоком й травами, чимось знайомим, привабливим й теплим. Нічниця завмирає. Спляча дівчинка відкрила на мить рота, можливо, щось каже уві сні, але метелик не здатен це почути і продовжує повзати по обличчю. Підборіддя, м'які щоки, тонкий ніс, тремтяча повіка… І все ж таки, щось не так з цією дівчиною, щось не дозволяє випити її чудову кров, поглинути юні сили і відокремити душу від тіла. Нічниця невдоволено розправляє крила. Завтра вона нарешті скуштує першу кров.
Дівчина перегорнулася на інший бік, підтягнула до шиї ковдру і так і не відчула дотик іншої нічниці.
***
Сьогодні Лада прокинулася раніше ніж зазвичай і довго дивилася у темряву мрійливо згадуючи таємничий сон про Злату та вчорашній поцілунок. Запах м’яти у кімнаті додавав цим роздумам чогось чарівного й солодкого, що ще більше хвилювало мозок. На язиці все вертілося і вертілося слово «казка».
Млад зачепив і потягнув сплутане волосся Лади, повертаючись то на один бік, то на інший. Дівчина вскрикнула й одразу закрила собі рот доленою, щоб нікого не потурбувати. Обережно вилізла з ліжка і ступила на прохолодну й колючу підлогу, що нагадувала про Зелену неділю, яку все частіше почали кликати Трійцею. Насіння лльону та дрібні листя м’яти неприємно прилипли до шкіри ніг, дратуючи Ладу. Їй хотілося поскоріше взяти той спеціально перевернутий опахалом віник та вимести це все до біса. Але вона тільки ненадовго прикрила очі і вдихнула нудотно-солодкий запах, від якого скручувало живіт.
Вона вмилася, змінила одяг, привітала їжею курей і розбудила півня, коли з’явився натяк на світанок. Час поратися на кухні.
– Оп-ля, – Оленка гупнула корзинку з яблуками на стіл, і Лада здригнулася. Одне жовте яблучко впало на підлогу і покотилося у куток. Оленка залізла під стіл, щоб дістати яблучко, чихнула, ледве не вдарившись кудрявою головкою, і потерла носа.
– Де ти Млада загубила? – кинула Лада, не дивлячись на сестру. Вона стояла до неї спиною і по черзі товкла дерев'яною ступкою зсушені трави, з яких мусила потім приготувати ліки. Серед них були чебрець і кропива, полин і шавлія, мати-й-мачеха і звіробій… Вона перевіряла зсушені пелюстки бузини, що мали тепер жовтий колір і нюхала порошки з коріння.
– Якогось жука знайшов, от і роздивляє його, – дівчинка щось промичала, і затихла. – А тут павук, до речі.
– Ну хай повзе, – кинула Лада і закрутила баночці кришку. – Вилазь давай, ще ягоди треба зібрати, бачила які соковиті? – Оленка кивнула, наче сестра могла це побачити і протерла садовину о свою сорочку.
Коли на невеличку, залиту сонцем кухню увійшов батько, Лада хутко, наспівуючи мелодію веснянки, діставала з печі глечики. В двох з них була рідка каша, в третьому – овочі, в четвертому – м'ясо качки, яку учора зарубив Латмір. Вона кинула погляд на миску з грушами, де повзали оси, і повернулася до батька.
– Ви щось хотіли? – він мовчав, протягом довгих хвилин дивився на неї і потирав підборіддя.
Позаду нього визернув Млад, показучи у маленьких пальцях товстого жука. Захват в його очах так і казав: «Диви! Диви, який великий!», але Лада махнула йому рукою і стурбованно підійшла до батька, торкнувшись його плеча.
– Що сталося? – її голос здригнувся.
– Злата… вона…
Вона що…?
Хотілося запитати Ладі, доки розуміння не хлеснуло з усієї сили.
– Ні, ні, цього не може бути… – Я ж не зробила цього, – вона повинна була жити…
Батько лише похитав головою і відійшов, коли Лада зі злостю метнула рушник і вибігла з хати.
Вона мчала, не шкодуючи ніг, вона плакала, не шкодуючи сліз. Вона кляла цей день, вона кляла її смерть, вона кляла світ і кляла себе.
Той короткий шлях між їхніми дворами здавався тепер прірвою, яка ніколи не скінчиться, а рідні місця нагадували тіні. Вітер обдував заплакане обличчя й уносив з собою солені сльози, доки дівчина тихо повторювала: «ні, ні, ні, ні…» і хапала душне повітря.
Лада ніяково зупинилася біля поваленого паркану і схлипнула. Її горло пекло, вона ледве дихала і судоржно здригалася, оглядаючи такий знайомий двір. Затопатана стежка, невеличка хатинка, курятник, вишня, пару яблунь і дерев'яний стіл з двома лавами, за яким увечері збиралася родина. За хатинкою город, старий колодязь, що висох ще минулого літа, а далі… далі ліс, з якого час від часу навідувалися лисиці чи куниці та пробирался до курей.
На піньку від старої груши сидів Таїслав, двоюрідний брат Злати. Він був старше за них на рік чи два, і досі ні з ким не одружився. Це, мабуть, через його мати, кожен раз міркувала Лада. Бо Марфа, тітка Злати й мати Таїслава, вважала, що такі ранні шлюби ні до чого доброго не призведуть і не соромилася розповідати про страждання, які перенесла. З нею майже ніхто не погоджувався, але Лада завжди кивала і мимоволі посміхалася. Марфа це помічала і іноді давала їй якісь поради наодинці.
Таїслав чистив картоплю, ліниво схиливши голову. Його русяве й розкуйовджене волосся було темніше за волосся Злати, але все однак виклало у Лади спогади і біль. Вона не могла зрозуміти його поведінку, реакцію на те, що трапилося. Вираз обличчя здавався пустим, погляд немигаючий, а рухи – не більше, ніж звичка. Він був засмученим і у журбі чи досі спантеличиним? А можливо, йому було все однак на цю смерть і оточення його дратувало.
Лада нерішуче зробила крок уперед і побачила, як з вікна махнула вільною рукою Марфа, іншою вона тримала молодшого сина, що куштував якусь сушку і квилив. Лада пройшла тільки половину стежки, як у двір вийшла мати Злати. Її рідке чорне волосся покривала темна хустка, а вигляд опухшого й почервонілого обличчя причиняв нові страждання.
Нерідко Лада порівнювала тендітну Злату та її гладку матінку: різний колір волосся і очей, різні форми носів, різний зріст і різне звучання голосів. Але щось спільне було в їхніх лагідних рухах і міміці, щось легке й чарівне; щось спільне було в звучанні їнього сміху, щось безтурботне й дзвінке, щось спільне було і в їхній поставі, щось сильне й шановне.
– Я… – почала казати Лада і ще дужче заплакала, схопившись за шию, бо ридання почали її душити.
– Тобі краще буде піти, – рівний голос звучав моторошно, і дівчина несвідомо відступила, ледве не впавши.
Чи була причина в тому, що Дарена вважала Ладу винною у смерті доньки, чи то була порада, бо серце Лади не витримало б ні хвилини в стінах цієї хатини? Лада не знала і зляковано блимала очима.
– Мені тільки…мені так шкода, – шепітом промовляла Лада, дивлячись під ноги, але потім жадібно глянула на Дарену, і щось у виразі її обличчя потеплішало, – я дійсно її любила, – можливо, навіть кохала.
Мовчазна хвилина обом приносила щем і муку, дрібні сльози стрімко падали на землю, а губи були всі покусани.
– Тобі дійсно краще буде її не бачити, – врешті решт одказала Дарена, і Лада помітила, що та вагається. – Гаразд, стій тут.
Дарена наче примара розвернулася і ненадовго її полишила. Лада чула тільки вітер і те, як Таїслав кидає у ведро картоплю, одну, другу… Хтось пройшов повз неї. То виявився батько Злати, що тримав у руці косу і нерозбірливо бурчав собі під ніс, хитаючи при цьому головою, що солом'яна шляпа підстрибувала.
– От, – Дарена, простягла щось в хустці. Її короткі пальці тримали це так міцно, наче не хотіли відпускати. Лада невпевнено це узяла, не зводячи погляд. – А тепер йди.
Вона схвильовано розгорнула стару, протерту в декотрих місцях хустку, що ховала у собі дерев'яний гребінець Злати. На ньому і досі залишилася золота волосинка. Коліна Лади не витримали, і дівчина впала. На стежці, як і у дворі більше нікого не було. Зісталася тільки Лада з гребінцем.
Вона не спала усю ніч, сиділа біля вікна з мискою води. Заплетала й розплетала коси, один раз, другий, третій, потім стискала гребінець Злати або металеве намисто з овальними підвісками, проводила пальцями по об'ємному орнаменту і перебирала в пам'яті значення кожного знаку. Вона щипала себе за щоки, била по ногам, царапала передпліччя. Робила все, щоб не заснути.
Коли очі починали сплющуватися, вона омивала долоні і бризгала на обличчя, але краплі потрапляли і на сорочку, і на пухнасте волосся. Ці краплі й сльози повільно висихали на засмаглій шкірі
З боку лісу пролунав крик сови, і на блідих губах з'явилася гірка посмішка. Лада чудово знала, що сова не тільки захищає від злих сил, а ще й каже про жіночу тугу. Прибравши з колін миску дівчина піднялася, визернула з вікна і тихо прошепотіла, дивлячись на зорі:
– Я тут, моя люба, – вітер торкнувся її тіла, пробрався через світлу конопляну сорочку і холодом пронизив груди.
Не одразу, тільки секунд через десять почулося глухе ляскання крилами, і сова тінню наблизилося до підвіконня. Вона не рухалася, уважно спостерігала за дівчиною жовтими очима і трималася гострими кігтями.
– Привіт, – сова відкрила загнутий дзьоб і прокричала. Гарчання викликало біль у Лади, і та обережно провела по м'якому пір'ю. – Як ти?
Знов крик. Лада прибрала долонь і огляділа маленькі вушка. Сова піддалася вперед, і Лада зітхнула. Вони заспокійливо дивилися одна на одну протягом довгого часу, доки не почало світати.
– Мабуть, тобі варто летіти, – знизила плечима Лада, вся її спина боліла від стояння.
Сова мовчазно її полишила, коричневою плямою зникла у помаранчевому небі. От і прийшла Денниця з вироком для Лади. Дівчина позіхнула і лягла на підлогу, що засипана лльоном, м'ятою і цією клятою колючою кропивою.
– Прокидайся, пташеня, – батько м'яко торкався її плечей та обережно забирав з тиснутої долоні гребінець. Лада неохоче на нього глянула.
– Сьогодні… – охриплим голосом почала вона і не домовила.
– Ні, – хитнув головою Латмір.
Батько вимушено й повільно усміхнувся – ніхто не вмер. Серце Лади йокнуло. Її накрила хвиля полегшення. Все добре, ні в чиї двері не прийшла більше Смерть, але потім вона відчула гострий удар. Ніхто не вмер, бо вона не спала, не спала двоєдушниця.
Це вона вбила Злату, і буде вбивати ще.
Вона впала в тісні обійми батька й гірко заплакала. Ніхто так і не дізнався про те, як опівночі вмер хлопчик-сирота.