Хаос. Крики служниць, котрі в паніці зірвалися зі своїх місць. Все відбувалося наче в тумані. Тіло Гуді впало на підлогу з глухим звуком, а кривава пляма з кожною секундою ставала все більшою. Ейнар нарешті почав дихати. До цього, лють настільки сильно тримала його в лещатах, що не силу було навіть дихнути. Тільки суцільна пітьма, що огортає цупким коконом і тіло, і думки. Норст опустив погляд на вбитого юнака. Пітьма все ще туманила розум, але навіть попри цю чорну завісу повільно долинало усвідомлення чогось неправильного.
Першим оговтався підданий. Він стояв поруч, і кров короля вже встигла просочити мʼяку шкіру взуття.
– Мілорде!
Відкинувши етикет, чоловік схопив Норста за плече. Хотів було струснути лорда, аби той прийшов до тями, та не встиг. До зали забігли вартові. Скоро люди здіймуть тривогу, і тут побільшає воїнів. Пастка замикалася навколо. Двоє проти шістьох. А поза тим, кожної миті може прийти підмога. Вояка вилаявся, вихопивши меча з піхв. Сіверяни не бояться смерті. Загинути в бою – це честь. Але ж за вбивство короля з ними можуть зробити гірші речі. Тортури можуть тривати годинами, днями. Тоді б власноруч всадити ножа собі під ребра.
Вартові одразу ж кинулися в бій. Ейнар зреагував миттєво. Все ще засліплений болем, він був непередбачуваним, жорстоким. Жодного почуття страху. А це чи не найгірше. Перший воїн, досягнувши лорда вже лежав поруч з тілом короля, захлинаючись кровʼю. Норст рухався так швидко, хаотично, що не можливо було передбачити наступний рух. Різкий випад, і задзвеніла сталь. Стегно обпекло болем, та Норст не спинив атаки. Тканина миттєво почервоніла на місці, де нещодавно пройшло лезо вартового. Ейнар не відав жалю, не відчував нічого. Лише цілковита пустка всередині пекла полумʼям, котре можна було б порівняти з подихом дракону.
Тіло, загартоване тренуваннями рухалося далі, наносило все нові і нові удари. В голові ж лунали слова сказані його підданим: вона мертва.
Знову різкий випад вперед, і клинок проходить крізь плоть вартового наче крізь молодий сир. Норст вже не відчуває туги відбираючи чуже життя. А тому замахується знову, атакуючи останнього воїна, котрий в ту мить відбивав атаку з іншого боку. Тіло вбитого падає до ніг, і дзвін сталі стихає. Сіверянин завмирає оглядаючи результати бою. Залите кровʼю обличчя застилає зір. Запал, котрий змушував Ейнара відбиватися згасає так само швидко, як і спалахнув. Зброя в руках видається такою важкою. А від запаху крові в горлі стоїть грудка, збиваючи дихання.
Аж ось знову кроки. Вони наближаються, віщуючи нову загрозу. Підданий, рвано дихаючи витирає піт з чола і знову виставляє зброю, готуючись до чергової битви. На щастя погляд зустрічається зі знайомими обличчями, і всередині розтікається тепло полегшення. Свої. Саме вчасно, адже судячи з порожнього погляду лорда, нової сутички вони не переживуть.
– Що тут сталося?
– Мілорде, ви в порядку?
– Писок троля, якого ви тут вчинили?
Майже одночасно закричав загон, готуючись до бою. Кров захлюпотіла під ногами воїнів, розтеклася темними калюжами навколо вбитих. У приміщенні стояв сморід смерті. Ні з чим не зрівняний запах, що віщує нові випробування. І серед цього пекла, наче втілення пітьми стояв Норст. Його одяг наскрізь просочений кровʼю вбитих. Темні зіниці нагадували очі дикого звіра. Та і сам лорд видавався здичавілим, розгубленим.
– Мілорде? – обережно промовив Гуннар, намагаючимь привернути увагу.
Ейнар не реагував. Його очі були спрямовані на рідину, котра прокладала собі шлях між кам'яних плит, повільно затікала в кожну шпарину. Кілька наступних спроб догукатися до лорда не принесли результату, він навіть оком не змигнув.
– Допоможіть закрити двері!
Підданий кинувся віддавати накази, штовхаючи масивну стільницю ближче до дверей. Їжа покотилася на підлогу, розплескалося вино, змішуючись з багряною рідиною на підлозі. Гуннар ще раз озирнувся на Ейнара, очікуючи його рішень, та Норст все ще не реагував ні на що. Лорд опустився на коліна і сталь жалібно забриніла, вислизнувши з руки.
– Давайте! Маємо забарикадували двері. Хутчіш!
Ейнар справді нічого не чув. Тиск пульсував у скронях, а всі звуки видавалися далекими відголосками. Він не реагував на питання своїх людей, не замислювався над тим, що буде далі. Розум вперто протестував, не хотів сприймати цю втрату. Весь світ раптово зтиснувся до кордонів його власного тіла, сковуючи кінцівки, поглинаючи всі думки.
– Мілорде! – підданий знову гукнув, сподіваючись дістати відповідь, та марно.
У двері почали гупати, почулися голоси. Гуннар знову вилаявся, розуміючи, що товста деревина не зможе стримувати тиск довго. Особливо коли солійські найманці візьмуться до справи. Пастка врешті повністю зачинилася.
– Мілорде, прошу… ви маєте озватися до варти по той бік. Маєте наполягати на перемовинах зі знаттю та радниками.
Чоловік кілька разів махнув закривавленою після бою долонею просто перед очима лорда. Норст хитнув головою. Для нього це не мало сенсу. Адже війну із собою він вже програв. Подолав такий шлях, лише б аби надія вислизнула крізь пальці.
– Йди геть. – Прохрипів він у відповідь, вкладаючи у ці два слова залишки сил.
Підлеглий скривився. Зараз, опинившись над прірвою, вони будь-що мають хапатися за шанс вижити. Ніхто з воїнів не хотів прощатися з життям, хай і були готові до цього. Натомість лорд перебував у такому стані, що ладен був би добровільно стрибнути вниз. Чоловік нервово озирнувся на двері, коли почув перший сильний удар. Таран швидко розібʼє таку невдалу оборону. Гукнувши кілька разів, Гуннар прийняв рішень вдатися до радикальних методів переконання.
– Невже бажаєте і сестрі тієї ж участі? Щоб її бліде тіло виловили десь у проклятому ставку на околицях, чи закопали в яру наче худобу?
Пітьма знову схопила Ейнара за горло перекривши подих. Одна мить, а в голові Норста промайнуло мільйони думок. Уява швидко намалювала Інгрід. Таку незвично тиху, бліду, мертву. Злість хлинула по венам з несамовитою швидкістю. Ейнар так різко кинувся вперед, поваливши підданого на закривавлену підлогу, що той не встиг зреагувати. У темних очах полихала ненависть.
– Що ти сказав? – голос не був схожий на звичний, швидше нагадував гарчання.
Пальці зімкнулися на шиї нещасного, і чоловік захрипів, в жадібних спробах вдихнути кисень. Його обличчя ставало дедалі червоніше. І якийсь момент відділяв від того, коли хребці не витримають тиску, зламаються, забравши не тільки подих, а й життя.
–Во…ни хрр її мммм вбʼююють…
В широко розплющених очах підданого панувала паніка. Він аж ніяк не очікував такої сили від юнака. Ейнар не відпускав, засліплений тим видінням, котре намалювала йому підсвідомість. У двері гупали дедалі голосніше. Там, по той бік, судячи з усього вже зібралося військо.
– Що? – Рикнув Норст, але зрозумів, що відповіді не почує, як і я далі так сильно буде стискати пальці.
Щойно він відпустив, Гуннар закашлявся, схопившись за горло. З його очей текли сльози. Ейнар намацав свій клинок, і подумки встромив його в шию вояки, що посмів погрожувати його сестрі. Та вчасно стримався, аби не втілити цю думку, адже мав до чоловіка питання.
– Хто її вб'є?
Лезо торкнулося області під підборіддям, натиснуло, ледь не простромивши шкіру. Підданий намагався стримати кашель, аби випадково не травмуватися. Спробував відповісти, та замість голосу пролунав черговий хрип.
– Якщо ви… – слова перервав кашель, – загинете, мілорд… леді Інгрід… – навіть паузи між слів не могли втамувати приступу. – голови общин… рід Норстів… закінчиться… вони її…
Бідолага знову зайшовся у кашлі. Ейнар прибрав лезо. Серпанок, що застилав його думки швидко розсіювався. В словах вояки була правда. Ні для кого не таємниця, що Ренгволд залишив по собі в спадок не тільки землі й престол, а ще й жорстоку славу, котра тепер торкнулася його дітей. Охочих нарешті позбутися влади Норстів було чимало, навіть серед голів общин. Ні, він не дозволить! Він не втратить ще й Інгрід! Сам залишив сестру за леді півночі. І чим тільки думав? Він не загине! Не має права.
Піднявшись на ноги, Норст рішучим кроком рушив до дверей, котрі з останніх сил намагалися утримати його люди, підпираючи плечима деревяну поверхню.
– Відчиніть!
Наказ пролунав так, що ніхто б не осмілився суперечити. Хай і відчинити двері – безумство. Але рішучість в очах лорда була ще більшим втіленням хаосу. Щойно перепона, що стримувала прохід впала, до зали увірвалися воїни. Гуннар намагався швидко полічити їх, та збився на другому десятку. В будь-якому випадку сили нерівні.
Ейнар, що стояв до дверей найближче, підняв меча. Його готовність битися на смерть навіть не підлягала сумнівам. І хейксійці було вже кинулися б в бій, якби не неочікувані дії лорда північних земель. З криком, що радше нагадувало гарчання тварини, він різко опустив зброю, з усієї сили вбиваючи лезо між камінням. Спід сталі вибилися маленькі іскри, а приміщення наповнилося дзвоном.
– Секхас Хексентес Міцех! – Голос Норста раптом заглушив всі інші звуки.
Слова сказані на прадавній мові, змусили воїнів різко зупинитися. Розгублені вони переглядалися між собою, не розуміючи як мають реагувати на подібне. Фактично столиця залишилася без влади, і ніхто не знав як діяти далі. Навіть по смерті Альмонда не було такого. Тоді радив Густав, тримаючи все під контролем. Зараз ситуація була гіршою. Ейнар, скориставшись нагодою і розгубленістю військових промовив:
– Згідно законів столиці, я маю право на перемовини з представником корони. – Він озирнувся туди, де лежало тіло Гуді. На вустах виникла крива усмішка, очі ж здавалися ще темнішими ніж зазвичай . – Але, як ви бачите, представника немає. В такому випадку я потребую перемовин з головним радником, головнокомандуючим та представником знаті. І повідомляю, що армія Колду на підступах до кордонів столиці. Якщо я вчасно не подам сигнал своїм людям, Хексе згорить у вогні війни. А ви завтра зустрінете останній світанок.
Один з воїнів, стоявший попереду, зірвався з місця, кинувшись в атаку.
– Вбивця!
Він навіть не встиг зреагувати, коли Норст різким рухом вихопив ножа та махнувши в його бік рукою, відскочив. Пробігши вперед кілька кроків хексієць раптом зупинився. Мить і він обернувся. На обличчі застигло здивування. З рота хлинула кривав піна разом з булькотінням. Тільки зараз всі звернули увагу на перетнуте горло точнісінько над краєм залізного нагрудника. Ейнар скривився в лютому оскалі. Щока скалічена шрамом аж засвербіла від того як натягнулася шкіра. Пальці стиснули ножа сильніше. Хто ж знав, що до перемовин ведуть тільки криваві дороги?
– Хтось ще хоче заперечити моє право на перемовини?
За спинами вартових знову почулися голоси. Хтось штовхався, і стрій розступився пропускаючи вперед того самого радника, котрий нещодавно супроводжував Ейнара до цієї зали. Норст не здивувався, навіть пирхнув.
– Жодних перемовин бути не може… – почав було товстий, а на його розчервонілому обличчі блищав піт, ніби той щойно біг через все місто. – Вбивство короля, узурпація влади…
Залою прокотився грудний сміх лорда півночі, змушуючи інших розгубитися. Вартові виставили зброю вперед, та нервово перезиралися, не знаючи як реагувати. Різанина котру вчинив сіверянин вселяла жах. Ейнар сміявся досхочу, ніби почув найсмішніший жарт.
– Узурпація?
Вся ця ситуація раптом розвернулася в геть інший бік. До цієї миті, засліплений болем втрати, він не міг мислити про подібне. Але зараз, опинившись над краєм прірви наче зрозумів, що як істинний дракон може розправити крила. Те, чого все життя прагнув Ренгволд, виношуючи план довгі роки і збираючи військо, готуючись до кровопролитної війни, раптом опинилося в його руках. Ось так просто… Доля має жахливе почуття гумору. Але чи міг він зійти з того шляху, що йому готували предки? Сміх стих.
Намагався… Думав втекти з коханою, а врешті опинився тут. Посеред зали в столиці континенту. З руками по лікті залитими кровʼю колишнього правителя. В голові раптом пролетіли короткі уривки фраз сказані колись дивачкою відьмою. Призначення – як глибокий шрам, котрий неможливо приховати, неможливо позбутися. Він торкнувся пальцями щоки, на котрій зосталося свідчення його доленосного двобою. Всі ті пророцтва, передбачення, оповідки та міфи раптом зібралися воєдино, являючи неочікувану істину – передбачення правдиві. Звичний світ швидко змінювався, і саме він має писати його історію, закарбовуючи в кривавих символах волю предків.
Та чи дійсно для всього цього мала бути така висока ціна? Серце стиснуло при згадці про Іду. Гнів змінився іншою гнітючою емоцією. Біль всередині став настерпним, певно ще глибшим ніж в ту мить, коли він почув слова підданого. Усвідомлення повільно розривало кожну клітину його душі, залишаючи на місці колись світлих почуттів лише темряву горя. Ціна непомірна.
Радник, так само розгублений раптовими перемінами настрою сіверянина, не знав чого очікувати від Ейнара. Лише нервово смикнув воротник своєї сорочки. Він намагався не дивитися на жахливе видовище поза лордом, та погляд раз у раз чіплявся за криваві плями навколо. Сміливість танула надто швидко.
– Хіба ж це узурпація? – запитав Норст, і голос його став холодним наче в приміщення увірвався північний вітер – Закон світу. Влада належить тому, хто отримав її вбивши власноруч попередника. Один на один.
Сільгет запротестував:
– Це не був чесний двобій. Ти підло вбив його…
Раптом радник замовк, відсахнувся, коли Ейнар зробив крок вперед, спопіляючи його поглядом. Щось холодне торкнулося хребта, змусило його тремтіти. Страх?
– Його вбила хіть і поганий язик. І це син Альмонда Великого? – Ейнар сплюнув не підлогу з виразом огиди на обличчі. – Секхас Хексентес Міцех. – Знову промовив він, насолоджуючись спантеличеним виразом обличчя товстуна. – Це ж ваші заповіді, чи не так? Вирізьблені у підніжжя статуї величного. Святі слова. Відвага, Щирість, Дух. Ваш правитель хоча б підозрював про їх існування? То що? Хтось готовий поставити під сумнів моє право?
***
Хельга прокинулася пізно. Після такого насиченого вечора, танців до глибокої ночі, та безкінечних привітань, вона була надто втомлена. На щастя, Біргітт зжалилася, дозволивши їй поспати зайву годину. Заручини… невже це сталося насправді? Дівчина замріяно зімкнула очі. Вона – наречена.
Сьогодні лорд Генрі обіцяв влаштувати соколине полювання для гостей. Звісно, що Фреір в житті б не пропустила цього. Вона з дитинства любила спостерігати за цим дійством. А коли на десятий день народження в подарунок отримала сапсана, то нетямилася від радості. Та і подібне захопленням полюбляли навіть жінки статних родин. А отже, не буде тих косих поглядів, котрі завжди супроводжували їі. В цю пору року краще йти на вечірню здобич. Тому можна було насолодитися відпочинком ще трохи, але не судилося. В двері тихо постукали, і не очікуючи відповіді до покоїв увійшла служниця. Помітивши, що Хельга не спить, вона вклонилася.
– Леді Хельго? – затримавшись у поклоні промовила жінка, – Вестар Фальк просив передати вам запрошення. Він буде очікувати вас поблизу конюшні за годину.
В погляді молодої служниці на якусь секунду промайнула дивна емоція. Не то ревнощі, не то заздрість. Хельга зауважила кожну ледь помітну зміну міміки. І це їй зовсім не сподобалося. Білявку дратувало, що її підлеглі нехтують правилами поведінки та пускають бісиків Фальку. Особливо тепер, після заручин.
– Мій наречений не сказав, що саме хотів? – Вона навмисно виділила статус Фалька, підкресливши їх зв'язок.
– Ні, міледі.
Хельга всміхнулася, не стримавшись від колючої фрази.
– Ну звісно, звідки вам, простій служниці, знати… – знову виділивши слова, Фреір намагалася насолодитися своєю значимістю.
Хоча вона врешті і втерла носа «суперниці». Та все ж не почувалася як переможець. Стало навіть трохи соромно за свою поведінку. Опускатися до того, аби принижувати людину через її статус було підло. Так завжди повчав батько, котрий попри високий статус ніколи не поводився зверхньо по відношенню до інших, навіть бідняків.
Сніданок Фреір попросила принести в покої, аби не гаяти час на зайві збори для виходу до загальної зали. А потім стала ретельно збиратися до зустрічі з тепер вже нареченим. Їй хотілося виглядати красиво, подобатися Вестару. Вона довго обирала вбрання. І врешті вирішила вдягнути темно-зелену сукню простого крою що найкраще б пасувала і до світської прогулянки, і для соколиного полювання. Шкіряний корсет прикращений бронзовими елементами, легка накидка на плечі з гербом Наасу підкреслювали статус власниці. Біляві пасма Хельга вирішила зібрати в одну косу, але вплела зелену стрічку. На мить замислившись чи варто було б покликати Біргітт, аби старенька допомогла, Фреір відкинула цей варіант. Турбувати жінку не хотілося. Тож дівчина спробувала самотужки прикрасити обличчя, як її колись вчила наставниця. Тоді вона противилася, не вважала за потрібне подібні знання, та зараз змінила своє ставлення. Хотілося виглядати гарно. Розчавивши кілька ягід, вона добавила до соку краплю топленого жиру, і змішавши все нанесла на вуста, сподіваючись, що досягла потрібного ефекту. Задоволена собою, білявка поспішила на зустріч.
Фальк, як і було обіцяно, чекав поблизу конюшні. Хельга звернула увагу, що її коня вже осідлано і він готовий для прогулянки.
– Мілорде. – Намагаючись тримати якомога спокійніший вираз обличчя звернулася вона.
Вестар огледів наречену та усміхнувся. Вона була прекрасною. Сукня, зачіска… Ба навіть пухкі вуста були змащені легким відтінком. Все в цій дівчині виглядало чудово. А рум'янець на щоках був більш красномовним ніж будь-яка прикраса.
– Моя мила леді Хельга. – вклонившись, Вестар швидко схопив руку дівчини, і поки вона не відреагувала, притиснув вуста до долоні.
Фреір ледь не задихнулася від одного цього доторку. Надто інтимно, надто рішуче це було. Хай для сторонніх поглядів це і виглядало як звичайна дань традиціям, та чомусь серце не тьохкало в грудях, як подібний жест зробив би хтось інший. Аби не зашарітися ще більше, вона поспішила прибрати руку, на якій все ще відчувався доторк.
– Мені переказали, що ви чекаєте на мене. Щось сталося? Чи може ви готуєтеся до полювання і хотіли б дізнатися про специфіку місцевості?
Вестар хмикнув від такого тону та слів писаних правилами етикету. Озирнувшись, примітив, що варта не гріє вуха на їх розмові, та все ж відповів тихіше, аби залишити подробиці розмови між ними.
– Ні. Специфіка полювання мені добре знайома, і деталі не цікавлять. Я просто хотів вкрасти тебе на прогулянку і тільки. – знизивши голос ще більше, до заговірницького шепоту, продовжив, – Я хотів би побачити Наас таким, яким бачиш його ти.
Хельзі на хвилину забракло слів від такої вольності, але захват всередині аж кипів. Мало хто б оцінив подібне звернення. Фреір уявила обличчя наглядальниці, якщо б та почула як хтось так нахабно порушує етикет. Відчуваючи себе так, наче збирається вчинити чергову божевільну витівку, вона ледь стримала посмішку.
– Залюбки. – Легкий наклін голови і погляд, котрий як меч зіштовхнувся в невидимому двобої зі сміливим позіром вакарайця.
Щойно брама міста опинилася позаду, Хельга пришпорила скакуна, і голосно закричала. Захват від почуття свободи, що пронизував тіло вітром, не зрівняти ні з чим. Якийсь чоловік, що прямував до міста, впав у високу траву на узбіччі дороги, відскочив від копит коня, що летів наче дикий. Він щось крикнув у спину наїздниці, котра ледь на занапастила його життя і пригрозив кулаком. Вестар голосно розсміявся, оминаючи нещасного.
Вітер шумів у вухах, і бив в обличчя теплими хвилями. Як і минулого разу, Фальк дозволив дівчині вирватися вперед. Вона наче та пташка, летіла розправивши крила, і він милувався нею. Хай які краєвиди не відкривалися його погляду, вся увага була прикута лише до неї. Проїхавши так частину шляху, Хельга трохи сповільнилася, порівнявшись з Вестаром. Вона була така щаслива, що вирвалася за стіни міста. Та і компанія вакарайця тепер була вкрай бажаною.
– Куди б ви хотіли поїхати? – її голос бринів наче весела пісня сповнена щастя.
Вестар не стримав усмішки, спостерігаючи за нареченою. В її очах мерехтіло стільки свободи, що він наче і сам щойно навчився літати. Ніколи ще прогулянка верхи не приносила стільки задоволення.
– Чи є якесь особливе місце? Гарне.
У памʼяті дівчини повстав єдиний варіант із можливих. Справді особливе місце, котре уособлює Наас, котре найкраще може передати її бачення світу. Вона коротко кивнула, перш ніж знову пришпорити коня.
Щойно вони виїхали до краю поля, а попереду розтягнулася лінія моря, що ставала дедалі ширшою, Хельга не могла стримати захвату. Вона бачила ці краєвиди стільки разів, але щоразу море видавалося їй абсолютно різним. Воно змінювало свій настрій вмить. Могло бути спокійним та уособлювати затишок і водночас було неприборканою силою, стихією котру неможливо підкорити. Хвилі або лагідно торкалися тіла, кутаючи в теплих обіймах влітку, або ж били крижаними голками, забираючи на дно кораблі.
Фальк не міг відірвати погляду від безмежної лінії обрію, котра певно, обіймала цілий світ. Що ближче вони були, тим більше емоцій народжувалося всередині від споглядання пейзажів південних земель. Західні землі Вакараї омивали бурхливі води моря вітрів. Холодні течії були непривітними, а високі хвилі завжди вселяли страх. Вітри продували наскрізь, пронизували холодом. Тільки відчайдушні моряки виходили на воду, змагаючись зі стихією. Тут все було інакше. Південне море видавалося лагідним, в порівнянні з його норовливим сусідом. Промені сонця мерехтіли на поверхні. А обличчя торкався легкий бриз, залишаючи на шкірі приємне тепло.
Вже знайомий пляж зустрів гостей тихим плескотом хвиль, котрі розбивалися піною. Сонце встигло прогріти пісок. І Хельга спішилася, щойно вони під'їхали ближче. Залишивши коней скраю біля сухого поваленого дерева, що вочевидь виринуло з морських хвиль під час весняних штормів, вона зачарована побігла вперед. Ноги грузли в піску, і хотілося, як в дитинстві, скинути взуття та пройтися босоніж. Насолодитися єднанням з природою. Дихати було так легко, що можна було б зомліти. Зупинившись посеред пляжу Фреір розкинула руки в боки і прикрила очі від задоволення, підставляючи обличчя під теплі промені сонця, а потім обернулася, запрошуючи Вестара в своє таємне місце. Тут вони часто приїздили з батьком, тут колись вона бігала перестрибуючи хвилі, вчилася плавати та стріляти з лука. З цим місцем пов'язано безліч приємних спогадів. І ось зараз вона тут у компанії нареченого. Це був дуже особливий момент. Наче впустити когось в свій таємний світ.
Фальк підійшов ближче і опустився на пісок, з задоволенням простягнувши ноги до лінії де хвилі облизували пісок.
Хельга повторила за ним, і сіла поруч. На якийсь час вони просто сиділи мовчки, спостерігаючи за грою хвиль, слухаючи шепіт моря.
– Розкажи мені про себе. – Врешті запитала вона, а потім розсердилася на себе через таке дурне запитання.
Фальк кинув погляд на білявку. Вона була такою щирою у своїх діях та емоціях, і це підкупляло. Зацікавленість означала, що їй не все одно. Це тішило.
– Напевно ти знаєш, я другий син лорда Трігве. Мій старший брат Ерік колись стане законним лордом Вакараї. Моя ж доля привела мене сюди, хоч я завжди собі уявляв, що моє життя буде пов'язане з військом. Що ще розповісти? Я люблю їздити верхи. Не їм горіхів. І ніколи не був далі кордонів Вакараї до цього часу.
Фреір здивовано поглянула на нареченого.
– Я не знала, що ти маєш старшого брата. Всі постійно кажуть, що ти спадкоємець, то я собі думала, що ти старший син.
Вестар всміхнувся.
– У Вакараї інші закони. Всі діти лорда є законними спадкоємцями престолу без різниці на порядок народження. Ми всі вчимося однаково, і всіх нас готують майбутніми лордами. Бо ніхто не відає як стане життя. Війни, хвороби, голод – несуть багато горя. І кожен з роду Фальків, має бути готовим прийняти свій обовʼязок, зайняти відведене місце в разі смерті попередника. Тому я, як і інші мої брати – справжній спадкоємець. Щодо Еріка, то він вже давно заручений та має побратися до холодних дощів. Така традиція. Як старший син він не міг би зректися свого імені на благо правлячої дружини. Це ж є головною умовою Наасу при укладенні союзу. Влада в Вакараї переходить по чоловічій лінії. У вас правителькою може бути і жінка. Рано чи пізно ти маєш стати на чолі свого краю. Наш шлюб політично вигідний, та створить новий союз між нашими землями. Я не обмежую твоєї влади, приймаючи ваші закони. Ти в свою чергу маєш прийняти мене як рівного, шануючи закони наших земель. Ото і всі правила.
Хельга стала серйозною. Розмова вже не надто подобалася їй. Дівчина навіть пошкодувала, що торкнулася теми наслідування. Всі ці закони та тема влади не були приємними для обговорення. А холодна фраза про політичну вигоду шлюбу чомусь засмутила ще більше. Наче тільки це є важливим. Стало прикро, адже вакараєць встиг запасти в душу. Той місток довіри, котрий лише почав формуватися став надто хитким. Вона не хотіла аби її сприймали виключно як гарного союзника.
– Хм, – Хельга схрестила руки на грудях, відповіла дещо грубо, – вочевидь, не пощастило тобі бути молодшим. Адже треба думати лише про те, що буде політично вигідним.
Вестар не міг не помітити, як швидко змінився настрій білявки. До недавньої миті її очі світилися радістю, теплом. Та зараз навіть її погляд став більш холодним. Фреір не вміла приховувати емоції. Проте, Фальк аж ніяк не очікував, що проста розмова про очевидне, може викликати аж таку реакцію. Вона була зараз подібна до стихії. Штиль був оманливим, я в будь яку мить міг піднятися шторм. Не розуміючи, що сказав не так, він спробував виправдатися.
– Я радий, що духи обрали для мене саме цей шлях. – Він простягнув руку, торкаючись ліктя дівчини, чим викликав здивування у монаршої особи. – Шлюб з тобою не найгірший з запропонованих мені варіантів.
Цього вже Хельга точно не могла стерпіти. Стало так образливо, що всередині все аж закипіло. «Не найгірший варіант» звучало так, наче вона не майбутня правителька, а якась безрідна дівиця. І був би у Вестара вибір, то він би і не глянув у її бік. Це знецінювало всю її значимість, про яку з самого дитинства їй всі казали. Будь-хто мав би дякувати предкам за таку долю. А не називати Фреір «не найгіршим варіантом»
– Ну знаєш… – вона підхопилася на ноги.
Пляж одразу ж здався їй чужим. Вся магія моменту розчинилася. І наче слідуючи за змінами настрою, природа підтримала Фреір. Сонце зайшло за хмару, а теплий бриз став колючим. Вона наче знову опинилася на двобої посеред арени на турнірі. І аби не втратити рівноваги – атакувала.
– Для тебе може і не найгірший з варіантів, це вже точно. Як другий син, ти отримуєш навіть більше, ніж старший, маючи за дружину правительку. Я ж не можу сказати те саме про наш союз.
Широкими кроками вона рушила геть. Хотілося якомога швидше повернутися в місто, і бажано стерти з пам'яті цю всю розмову. Хельга почувалася дурепою. Дорікала собі, що довірилася, що привезла вакарайця в таке особливе для неї місце. Вона так злилася, що навіть не почула приглушених кроків за спиною. Вестар випірнув наче нізвідки, повставши на її шляху.
– Мені подобається як ти лютуєш. Здається ще мить, і з твоїх очей посиплються іскри.
Ситуація справді веселила юнака. Він не розумів чим міг образити білявку. Бо ж намагався бути таким само щирим, як вона. Не приховувати власних думок, будувати їх відносини на довірі. Тому швидко наздогнав дівчину, сподівався трохи розрядити напругу, перевести все в жарт. Жарт, котрий Фреір взагалі не оцінила. Останні слова тільки ще більше взбісили її. Не втримавшись, Хельга штовхнула його в груди.
– Йди в… – Лють досягла апогею.
Відповідна атака не змусила чекати. Вона не встигла договорити, коли юнак різко притягнув її до себе впиваючись у дівочі вуста.
Всі думки наче хвилею змило. Фреір так розгубилася від витівки нареченого, що заклякла. Те що сталося навряд можна було б назвати поцілунком, швидше зіткненням. І воно було таким різким та неочікуваним. Вестар відсторонився, хоча рук не відпустив, все ще стискаючи її плечі.
– О, тепер я точно впевнений, що духи мене прокляли. – Він мимоволі опустив погляд на її вуста, котрих щойно торкався. – Бо ж я закохався в справжню відьму. Бо як ще пояснити ті чари, котрими ти спʼянила мене?
Серце Хельги пропустило удар. Все ще не отямившись від його дій, вона завмерла цього разу від слів. Не менш неочікуваних ніж поцілунок. В голові раз за разом крутилося єдине «закохався». Невже це зізнання? Помітивши розгубленість у очах білявки, Вестар ковтнув грудку, котра забивала подих, не дозволяючи нормально дихати та говорити. Дещо розслабив пальці, ніби боявся що може зробити дівчині боляче. Пів кроку вперед – наче кинутися в бурхливі глибини, а він радо б пірнути з головою.
– Моя неймовірна воїтелька… – прошепотів. – Тобі все ж таки вдалося ранити мене прямісінько в серце.
Час зупинився. Застиг між подихами. Весь світ перестав існувати. Цього разу вона зробила перший крок. Потягнулася до нього, геть забувши про причину суперечки. Капітулювала без бою, радо погоджуючись на полон його обіймів. Трохи незграбні, соромʼязливі доторки губ, тремтіння під ребрами, що перекривало подих і серцебиття, яке заглушило навіть плескіт хвиль.
Фреір першою відсторонилася. І чомусь так зніяковіла, що воліла б втекти зараз за обрій. Вона опустила погляд, намагалася не дивитися на Вестара. Бо ж їй здавалося, що її щоки зараз палають не гірше за те вогнище через яке вони нещодавно пройшли. Аби не виглядати недоречно, вона поспішила перевести все в жарт. Тому сміючись відштовхнула Фалька і помчала вперед, перетинаючи пляж. Вестар сприйняв цю витівку як виклик. І не стримуючи сміху побіг за нею. Легені пекли не то від бігу, не то від поцілунків. Емоції досягли такої позначки, що били через край.
Було дивно усвідомлювати, що те саме доросле життя, про яке невпинно нагадувала старенька доглядальниця, вже стоїть на порозі. І одночасно з цим усвідомленням прийшло інше – Вестар, котрий зараз голосно сміявся, наздоганяв її, щойно цілував, справді та людина з котрою буде пов'язано це саме майбутнє.
Хельга вправно перескочила через купу піску, що намило морем, і хотіла вже гайнути далі, аж ось на її талії зімкнулися руки Фалька. Він різко притягнув її до себе, спіймав. Вона тільки зойкнула, коли вони впали разом.
Зустріч з землею була м'якою, хоча і несподіваною. Так сміючись вони і лежали поруч, задивившись в безкрайнє небо. В голову білявки прийшла нова божевільна думка. Сівши, вона стягнула взуття, та поспішила скинути верхній одяг, під який вже встиг потрапити пісок. Хотілося як колись, в безтурботному дитинстві, коли вони приїжджали сюди з батьком, швидше пірнути в лагідні обійми морських хвиль. Погода була напрочуд гарною, вабила піддатися спокусі. І Хельга геть не сумнівалася в прийнятому рішенні. Можливо, якщо б поруч був хтось інший, вона б не дозволила собі подібного. Та з Вестаром, на диво, вона почувалася легко, знала що він не засудить її бажання. За той час, поки вони знайомі, білявка встигла побачити в його поведінці той самий вогник, котрий вона так відчайдушно намагалася вберегти в собі.
Щойно одяг впав на пісок, а тіло приховувала лише нижня сорочка, вона не озираючись побігла до краю води. Вестар навіть дихати боявся, спостерігаючи за нею. Кожен рух дівочих рук, легкий нахил голови, коли вона розвʼязувала шнурівку корсету, вітерець що розвивав світлі пасма, котрі вибилися з коси. Хельга видавалася йому втіленням прадавньої магії. Такої самої первородної, дикої.
Він спостерігав за нею не силу відвести погляду. Милувався. В грудях тисло від всіх тих почуттів, котрі раптом нахлинули, як морська хвиля на берег. Не довго думаючи, він скинув сорочку, залишаючись тільки в штанях, котрі до того часу стали здаватися затісними в паху. Якби йому сказали раніше, що хтось змусить його піти і у вогонь, і у воду добровільно, він би не повірив. Та ось вона – спадкоємиця Наасу, неземна та гарна, зачарувала його настільки, що він без вагань увійшов у хвилі.
***
Якби Ейнару хтось сказав, що його душу так сильно будуть стискати почуття, він напевно б не повірив. Колись він без вагань пірнув за Ідою в воду, за неї ж тепер був ладен пустити світ попелом. Тільки, на жаль, кохану це не поверне.
Перемовини пройшли досить швидко. Виявилося, що головного радника було ув'язнено за наказом Гуді, а головнокомандувач самостійно склав повноваження. Тож фактично столиця не мала правлячої ланки. Обовʼязки представника Хексе взяв на себе Сільгет, самопроголосивши свою кандидатуру. Він був налаштований досить недружньо. Та щойно розвідники донесли, що поблизу кордонів Хексе стоїть численне військо, котре не сила злічити, вельможі одразу ж змінили свою думку щодо Норста. Вже ніхто не кричав про узурпацію, не кидав звинувачення. А на обличчях зʼявилися кривенькі посмішки, котрими намагалися догодити «дорогим гостям». Все це виглядало настільки награно та недоречно, що було геть неправдоподібно. Тіло Гуді прибрали з бенкетної зали, хоча перешіптування між людьми не поменшало. Зараз це розмови служниць, та вже за кілька годин новина досягне до околиць столиці. А на ранок про це будуть знати всі. І тоді почнеться справжній хаос. Ейнар добре знав про це, адже зміна влади несе за собою численні невдоволення. Дивно про це казати, та загибель правителя дає людям певну надію. Непрошену та нереальну. Надію на волю. Але ж всі не можуть бути вільними. Тоді хаос поглине землі так швидко, що всі засади порядку буде знищено. Це шлях в нікуди.
Про це добре знали і радники. Столиця ще не встигла оговтатися після смерті Альмонда. І точно не була готова до нового виклику у вигляді північанина, котрий заявив свої права на престол. Так, вони були змушені посміхатися, змушені робити вигляд ніби ладні підкорятися. Насправді ж, кожен з них думав лише про те як отримати найбільший зиск з ситуації. Прикриваючи егоїзм турботою про народ та країну, просто намагалися вхопити найбільше, перш ніж покинути тонучий корабель.
Норст бачив цих людей наскрізь. Хоча і був значно молодшим від них, не мав стільки життєвого досвіду, та все ж був досить спостережливим.
Після вбивства Ренгволда було те саме. Бажання змін породжує іноді більший хаос, ніж сама смерть правителя. Повстання тоді вдалося швидко придушити. І лише завдяки іншій рушійній силі – страху.
Ейнар все життя ненавидів, зневажав батька за те, якими методами він тримав владу в Колді. Люди боялися, тріпотіли перед ним. Ренгволд ніколи на був милосердним. Аж ось тепер, опинившись на його місці, Ейнар усвідомив всю глибину прірви під назвою влада. Заслуговувати на повагу значно складніше. Бути тим за ким йдуть в бій виключно через відданість – майже не можливо. На це йдуть роки, десятиліття. І так само неможливо бути гарним правителем для всіх. Лорд – найвищий суддя. І треба розуміти, що коли виносиш вирок одному, це завжди буде означати, що знайдуться ті, кого цей вирок не влаштує.
Зовсім інша справа – страх. Це первинна емоція, котра керує всіма людьми для виживання у цьому жорстокому світі. Без страху не буде обережності, без нього ж не буде і покори. Хай навіть невдоволених буде значно більше, та вони не смітимуть сказати це вголос. Боятимуться.
Проте є і зворотний бік монети. Маючи в своєму арсеналі лише цей важіль впливу, завжди треба залишатися на сторожі. Бо інакше хтось залюбки встромить ножа в спину. Або ж треба живити той страх, постійно підсилювати. Ступивши на цю дорогу зворотного шляху вже не буде. Репутація безжального виродка завжди буде йти попереду. Його батько довго і ретельно заслуговував на таку репутацію. Для Ейнара фактично не було вибору. Всі його дії завжди порівнювали з Норстом старшим.
Зараз він вже не намагався заперечувати, не старався виглядати в очах інших не таким. Та сама репутація Ренгволда, як жорстокого лорда та вбивці, що міцно прилипла до його нащадка, врешті почала приносити свої результати. Можливо, його голова на плечах тримається досі лише завдяки цьому? Тій клятій репутації. А ще страху. Ці дві складові дозволили йому уникнути покарання за вбивство вже двох правителів. Тепер він диктував закони, а не підкорявся їм.
Норст замислився: як далеко він має зайти, аби не згубити положення? І чи не породжує одна жорстокість іншу, ще більшу? Певно про це треба було думати до того, як вирізати тельбухи з Гуді. Тепер вже справді шляху назад немає.
У супроводі своїх людей і вартового столиці, Ейнар йшов коридорами туди, де не хотів би опинитися ні за що. Кожеш крок наближав його до неминучого. Може для того він поринув в роздуми про владу, репутацію та страх? Може намагався думати про що завгодно лише б не про те, що чекає його за лічені хвилини? Ось брама, невеличкий ринок, безкінечні будівлі селян, що множилися наче гриби після дощу, збільшуючи межі Хексе. Стежка вела далі. Щойно місто залишилося позаду, йти стало складніше. Ноги не слухалися, здавалися важкими. Ейнар здалеку побачив своїх людей, котрі щось обговорювали на березі просто близ водойми. Ставок не був надто великим, але води були темними. Навіть пурпурове небо у віддзеркаленні не робило це місце привітнішим, лише підсилюючи глибину.
Ребра скувало, щойно він побачив її. Таку тендітну, таку, до болю в серці, змучену. За час розлуки вона ще більше схудла, стала зовсім кістлявою. Норст закляк. Підлеглі побачивши Ейнара замовкли, і відійшли, опустивши погляди. Ніхто не смів нічого сказати. Кілька безкінечно довгих, наче ціле життя, хвилин Ейнар стояв на місці, не сміючи відвести погляд від блідого обличчя коханої. Могло б здатися, що вона просто спить. Але кожен удар серця відраховував прокляті миті до усвідомлення. Тільки зараз, побачивши її, він відчув як земля під його ногами наче провалюється. І варто зробити хоч рух, і він впаде ще нижче, глибше. В саму глибину пітьми, котра знову охоче простягнула до нього свої щупальця, сподіваючись поглинути остаточно.
Тоді, в залі, він не усвідомлював до кінця. Був спантеличений словами Гуннара. Відмовлявся вірити підлеглому. Але зараз чи міг і далі заперечувати очевидне?
Врешті Норст кинувся вперед, впав на коліна. Ноги вже не тримали. Пальці які безупинно тремтіли, зависли над блідим обличчям, так і не торкнувшись холодної шкіри. Він боявся переконатися в тому, що все це відбулося насправді. Очі защипало, затягнуло невидимою пеленою. Його кохана Іда… Золотаві пасма вже не видавалися такими яскравими, вони прилипли до її обличчя брудними плямами. Та навіть крізь сплутане волосся виднілися безліч огидних слідів, залишених на її тілі чиїмись збоченими діями. Синій слід на шиї був надто контрастним на фоні сірої шкіри, а окрім цього, синець на скроні, дрібні подряпини вздовж підборіддя. Що приховував мокрий одяг не хотілося навіть думати. Норста пробрали дрижаки. Не то від люті, не то від почуття провини, котре зімкнулося над його головою щільним куполом, відрізаючи від світу. Це він винен… він не вберіг. Він не знайшов її вчасно. Можливо, якби він зрозумів раніше, якби приїхав на день, кілька днів, передчасно, то все було інакше?
Долоні стиснулись в кулаки, проте замість звичної люті свідомість заполонило почуттям безпорадності, почуття провини. Хотілося власноруч розідрати ребра, вирвати собі кляте серце, що зараз розривалося від болю втрати. Ейнар захлинався, божеволів від нього. Темрява знову повільно брала в полон його душу, заповзала глибоко всередину. Він вже не міг стримати її. Впав на тіло коханої, притиснувшись чолом до її грудей. Більш за все хотів би аби все це виявилося помилкою, хотів почути тихі ритмічні удари її серця, та марно. Світ вже не існував. А замість серцебиття Іди думки заглушила вібрація тиску в його скронях.
Крик вирвався з нього пронизуючи місцевість несамовитим диким болем. З гілок найближчого дерева зірвалися сполохані птахи. Цей крик відчаю забринів над поверхнею ставка, і певно сягнув би до самого Колду. Тільки та єдина, через котру він розривав голосові зв'язки ніколи вже його не почує. Ейнар кричав аж поки голосу не стало, поки горло не пекло наче від вогню, та це не лікувало душу. Його люди стояли осторонь, схиливши голови в жалобі. Ніхто не смів потурбувати лорда, ніхто не міг би заспокоїти. Норст притиснув її тіло до себе, волів би передати хоч частку тепла власного тіла їй, але холодна плоть обпікала його руки.
Час зупинився, замкнувся навколо нього. Врешті, коли геть стемніло, на стежці, що вела до палацу столиці з'явився загін вартових міста. Їх факели освітлювали шлях, а відблиски полумʼя залишали на поверхні ставка розмиті сліди. Один з його воїнів насмілився підійти до Норста.
– Мілорде, – чоловік схилився в поклоні, – вечоріє. Ми маємо повернутися до палацу.
– Ні… – прохрипів Ейнар.,
Він похитувався з боку в бік, все ще притискаючи тіло Іди до себе, наче заколисуючи. Підданий відкашлявся.
– Боюся, мілорде, в нас немає вибору.
Він знову поглянув у бік загону озброєних людей, що мали б супроводжувати «гостей». Ейнар похитав головою, заплющив очі до болю, але навіть з заплющеними очима бачив бліде обличчя рудої.
– З вашого дозволу, – знову завів чоловік, – ми підготуємо тут все необхідне для вшанування загиблої.
Врешті Ейнар змушений був розімкнути останні обійми. Слабкість котру він проявив не мала знищити його остаточно. Тіло здавалося закамʼянілим, неслухняним. Норст ледь піднявся на ноги.
– Ні, не тут. Я наказую перенести її тіло до палацу. Обряд мають провести на землях Колду. За нашими традиціями.
– Але ж… – спробував запротестувати підлеглий, розуміючи, які складнощі можуть виникнути в зв'язку з цим. – Мілорде, за таких обставин чи доречно буде ризикувати, покидаючи околиці столиці? Рада може скористатися…
– Це не обговорюється. Її спалять на території Колду. Це наказ!
– Але…
– Я не покину Хексе поки що. І зустрінуся з радою. Ви підготуйте все необхідне і завтра на світанку рушайте в зворотній шлях.
Тепер голос Норста звучав порожньо. А від нещодавньої слабкості не залишилося й натяку.
– Якщо ми поїдемо, ви залишитеся без варти.
Ейнар перевів погляд на стіни фортеці неподалік.
– Мені не потрібен захист. Я дам собі раду. Вишліть одного з гінців до командування військом. Нехай продовжують палити зеленяк. І якомога більше людей має знаходитися на видноті. Армія має залишатися на позиціях доти, поки я не віддам наказ. Доки на кордонах столиці стоїть несчисленне військо, ніхто не осмілиться відкрито кидати мені виклик. Тим паче, що за час проведений в Хексе я не помітив солійців.
Воїн був вражений роздумами молодого лорда. Ще з десять хвилин тому, Ейнар засліплений втратою здавався пораненим звірем. Та чоловік помилився щодо цього припущення. Норст не був ані звірем, ані слабким юнаком. Та розсудливість попри все була варта поваги.
– Слухаюся. – Вояка поглянув на свого лорда інакше.
Як дістався відведених покоїв Ейнар майже не памʼятав. Занадто довгим видався цей день, занадто трагічним. Сплеск почуттів врешті вгамувався, поступаючись втомі. В тілі відчувалася така слабкість, що не було сил навіть скинути одяг. Норст впав на ліжко, встелене хутром, мріючи лише про те, аби предки дозволили йому одразу пірнути в забуття сну якнайшвидше. І сподівався, що хоча б там не буде бачити блідого дівочого обличчя. Боявся, що просто не витримає.
В голові було порожньо. Всі думки давно полетіли, як ті сполохані криком птахи. Безкінечна темрява огорнула сіверянина своїми обіймами. Аж ось щось заблищало перед очима. Дивний відблиск прикував увагу Ейнара і він підійшов ближче. Наче поверхня ставка перед ним повстала стіна. І чим ближче він підходив, тим чіткіше розрізняв постать, котра рухалася назустріч. Жахливий монстр, в чиєму силуеті ледь можна було розпізнати людські риси. Замість обличчя – ціле мереживо шрамів. Його очі радше нагадували порожні зіниці черепа, в них не було і натяку на життя. З пащі крапала кров, стікала вниз. Але і там не мала пристанку, адже замість грудної клітини виродок мав дірку. Оголені ребра демонстрували відсутність серця. А легені замість повітря сочилися чорним туманом. Ейнар зупинився, і монстр також припинив рух. Його лапи, з довгими пазурами були розслаблені, та щойно Норст підніс праву долоню, монстр повторив його рух. За спиною потвори знаходилися обпалені драконячі крила, котрі були зігнуті під дивом кутом. На мить Норсту здалося, що морда істоти нагадує йому когось, але він не міг зрозуміти кого саме. Відповідь наче була на поверхні, але щойно він намагався спіймати її – вислизала. Нахил голови, крок у бік. Ейнар зітхнув, спостерігаючи за тим як у відображенні тварюка видихає дим. В пам’яті виринув далекий спогад. Монстр, що так само дивився на нього з дзеркала. Хіба що тоді він хоч і лякав, та все ж не був настільки потворним. Довгі роки після того, Ейнар намагався не пригадувати ту мить, навіть переконав себе, що то був лише сон. Чи ж і зараз він спить? Чому ж тоді в грудях закіпає дивне відчуття хвилювання?
Раптом просто над головою пролетіла пташка. Він хотів було спіймати її, та вона пролетіла крізь дзеркальну поверхню. Крила тріпотіли над головою потвори, але істота, здається, не звертала уваги, продовжувала нерухомо стояти. Покружлявши трохи невгамовна пташина кинулася атакувати грізного монстра, дзьобала, била крильцями. Та той залишався незворушним. Ейнар же навпаки відчував що все більше і більше його огортає усвідомлення чогось невиправного. Втомлена пташинка врешті відлетіла вбік, завагалася на мить, і полетіла в атаку знову. Цього разу поціливши прямісінько поміж ребер істоти, туди де була чорна випалена плоть. Щойно пірʼїсте тільце влетіло всередину, Ейнар ледь не помер від болю. Серце наче розірвалося на шматки. Спазм зігнув сіверянина навпіл, і Норст впав на коліна. Схопився руками за груди, наче міг би якось полегшити страждання. Безвучний крик так і застряг в горлі, залишився неозвученим. Агонія була страшною, гіршою за будь що, що він відчував колись. Коли він підвів погляд, зустрівся зі спотвореним болем виразом обличчя монстра. Котрий так само, як і він зараз страждав, та нічого не міг вдіяти. І саме в цю мить прийшло усвідомлення правди. Монстр – це він.
***
Зворотній шлях до палацу здався Хельзі аж занадто швидким. За розмовами, жартами та поглядами між ними з Вестаром тепер стояло щось більше ніж просто дружні прояви. Щойно дівчина подумала про нещодавній поцілунок, як її щоки вмить стали рожевими. Серце тепер тріпотіло у грудях як шалене, хотілося знову відчути присмак поцілунку на вустах. Проте обовʼязок змусив їх повернутися.
В дворі було галасно. Сонце хилилося до обрію, періодично ховаючись за хмарами, і поблизу конюшен вже зібралися гості та знать Наасу. Вже зовсім скоро почнеться соколине полювання. Коротко попрощавшись з Вестаром, спадкоємиця поспішила до пташиних кліток, все ще відчуваючи теплий погляд Фалька, від якого ставало аж гаряче.
Птахів для полювання тримали окремо. На відміну від воронів та голубів, котрих використовували для листування, для хижих птахів було зроблено більші клітки. Тут були слуги, що піклувалися про соколів та яструбів, годували їх та слідкували за самопочуттям гордих хижаків. Наас славився своїми пташиними ловами багато поколінь поспіль. А тому лорд Генрі велів побудувати велике приміщення, що не поступалося розмірами залам палацу.
Сапсан Хельги був чи не найкращим серед представлених птахів. Дівчина надзвичайно пишалася своїм улюбленцем. Він не одноразово доводив, що попри досить невеликий, в порівнянні з південним соколом, розміром є неймовірним птахом. Найшвидшим з усіх можливим. Наодноразово на полюванні він приносив господарці гарну здобич. Хельга заспокоїла дихання, аби не дратувати птаха, та кивнула служнику, аби той підготував улюбленця до скорого вильоту.
Поки служник був зайнятий підготовкою, інший приніс для леді рукавицю, та допоміг закріпити її. Зроблений спеціально для Фреір, атрибут вирізнявся обробкою. Шкіру для рукавиці вибілено за давньою технологією, а вздовж манжету виднілися тиснення у вигляді пірʼїн. Окрім рукавиці Хельга одягнула спеціальний пояс, де було закріплено кілька шкіряних мішечків, з усіма необхідними для полювання інструментами.
– Мій сокол вже готовий? – На порозі з'явився лорд Генрі. – О, Хельго, відрадно бачити, що ти вже тут. Радник каже, що на вечір може бути гроза. То треба поспішити. Не хотілося б прогавити таку чудову нагоду пополювати.
Неподалік почувся голос Фалька старшого. Як завжди голосний наче грім, він увірвався до птахівні.
– То що, лорде Генрі, мені командувати своїм людям аби виїжджали, чи ви передумали?
Лорд Трігве в обладунках видавався ще більш кримезним, ніж зазвичай. Як справжній ведмідь. Фреір розсміявся у відповідь, а в його голосі пролунали пустотливі нотки:
– Хіба якщо ви одразу ж приймете свою поразку, лорде.
Хельга рідко бачила батька в такому гуморі. Останнім часом він видавався надто серйозним, похмурим. І тим ціннішою була ця мить. Після всіх напружених перемовин, підготовок до заручин, турніру, святкування засівів та ще безлічі інших питань, котрих очевидно у правителя було досить, лорд Генрі нарешті міг трохи відпочити. Щойно служник виніс сапсана, дівчина поспішила у двір, аби не затримувати батька.
Степ знову вітав її шарудінням трав під копитами коня. Лагідний вранішній вітерець змінився над вечір, став трохи сміливішим в своїх подихах. А сонце пірнуло за темні хмари, що віщували наближення бурі. З огляду на зміну погоди було прийнято рішення не їхати на околиці, та пошукати щастя неподалік столиці. Ніхто не хотів потрапити під зливу та ще й затемно.
– Вже знайшли нову здобич, міледі? – Вестар порівнявся з Хельгою, весело підморгнув, та стишив голос, додаючи: – Чи може мене вам буде досить?
Фреір ледь не задихнулася від такого натяку та озирнулася навколо, хвилюючись що слова вакарайця хтось міг би трактувати інакше. На щастя всі були надто охоплені азартом. Вестар голосно розсміявся помітивши реакцію нареченої.
– Ставлю три срібняки, що мій птах сьогодні вполює найкращу здобич. – Вона цокнула, підганяючи коня, та гордо тримала витягнуту руку з сапсаном.
– Я і не сумніваюся у цьому, міледі. – крикнув Фальк навздогін.
Полювання почалося. Кілька птахів вже злетіли в повітря, розсікаючи крилами небо. Прислуга поспішала за господарями, аби в разі вдалого полювання забрати здобич. Хельга зупинилася осторонь, оглядаючи лісосмугу, що оточувала поле, захищаючи врожаї селян від стихії. Здійнявся вітер, і вдалині почулися перші розкати грому. Гуркіт поселив у її грудях раптову тривогу, котру білявка спробувала опанувати. Птах, відчуваючи настрій власниці забив крилами і вона почала заспокоювати його. Погладила долонею вздовж крил і зняла невеличку шапочку з голови сапсана. Це означало, що полювання для нього почалося. Навчений птах продовжував сидіти на руці, чекаючи команди і Хельга гордо усміхнулася. Майже два роки знадобилося, аби навчити його слухняності, але все було не дарма.
Свиснувши, та виставивши руку вперед, Фреір подала команду і сапсан вмить злетів. Піднявся ввись, шукаючи жертву. Поки його господарка затамувавши подих спостерігала за польотом.
– То ставка ще дійсна? – Почувся неподалік вловолений голос Вестара.
Фальк кивнув у бік слуги, що спішив до нього тримаючи в руках якусь пташину, котра стала здобиччю яструба вакарайця. Поки що наречений випереджав її. До Вестара приєдналися ще кілька чоловіків, розглядаючи його трофей. Трігве гордо кивнув сину, та щодуху загорланив в своїй манері, наче його птах розумів ті крики. Ще кілька щасливих володарів здобичі щасливо гукали інших, аби поділитися успіхом. Хельга спробувала побачити свого сапсана, та вгледіти птаха було складно, він був швидким. Азарт змушував її нетерпляче стискати пальці, так що рукавиця неприємно обтягувала шкіру. Аж ось вона нарешті запримітила улюбленця. Той так швидко спікував вниз, притиснувши крила до тулуба, і як стріла вразив свою жертву.
Хельга вскрикнула від радощів, і обернулася до Вестара.
– Один один, мілорде. Готуйте монети.
Фальк кивнув, та відповів.
– Ну ще побачимо, може це миша якась. Ваш сапсан не надто великий. Тоді виграш за мною.
Та його надії не справдилися. Слуга що підбіг до того місця де була здобич радісно гукнув, демоструючи зайця. Фреір гордо випрямилася, приймаючи звідусіль вітання.
– Гарна здобич!
До них підїхали лорди Генрі та Трігве. Вакараєць стримано кивнув, знову свиснувши своєму птаху, в спробі спонукати і його до полювання. Та яструб вакарайця кружляв, здається, геть не зацікавлений в ловах. Знову здійнявся вітер, і загриміло вже ближче. Сіре небо стало виглядати важким, наче ось-ось на землю впадуть перші краплі дощу.
– Ну що ж, останній виліт! І вертаємо, поки не почалася злива.
Скомандував лорд Фреір, і подав знак служнику, котрий підняв володарю його птаха. Великий південний сокіл гордо сидів на руці господаря, очікуючи команди. Цей птах був одним з найбільших та найрідкісніших. Кажуть навіть, що приручити такого майже не можливо. Та ось він – слухняний чекав коли зможе розправити крила.
Генрі засвистів, даючи команду і сокіл здійнявся вгору. Всі інші птахи намагалися триматися осторонь, повертаючись до господарів. Ділити небо з ним було зась.
Всі мисливці затихли, спостерігаючи за польотом сокола. Той кружляв вишукуючи здобич. Погляди присутніх невідривно слідкували за кожним помахом дужих крил, аж ось різкий спалах пронизав птаха. Розлетілися пірʼя. Майже одразу за блискавицею над полем розбився гучний грім, що й вуха позакладало. Хтось впав з коня, не втримавши рівноваги, тварини занервували, стали дибки. Почалася паніка. Сокіл стрімко падав, і вже за мить врізався в землю.
Всі були спантеличені, налякані. Слуги поспішили до того місця, де впав птах, але Фреір їх випередив, зірвавшись з місця галопом. Він практично на ходу зістрибнув з коня, і кинувся до свого улюбленця. Хельга пришпорила коня, ринувши в той самий бік. Мисливці розʼїхалися хто куди, як сполохане стадо. Знать поспішила назад до міста, вірні люди і гості залишилися на полі, та прямували до лорда Наасу. Розмови гуділи звідусіль, наче поблизу потривожили вулик з дикими бджолами. Голоси змішувалися між собою, стали шумом.
Лорд Генрі стояв на колінах, смиренно склавши руки. На нещодавно усміхненному обличчі зараз важко було прочитати якісь емоції. Він був надто спокійний, зосереджений. Не зводив погляду з тушки, котра лежала на землі.
– Мілорде… – трохи розгублено звернувся один з воїнів, котрі супроводжували лорда.
Фреір підвівся, обтрусивши одяг, ніби нічого не сталося. Хельга ж знала, що за цією оманливою спокійною маскою приховані глибші емоції. Птаха лорд Генрі отримав в подарунок, коли вона народилася, і всі ці роки він вірно служив господарю на полюваннях.
– Вертаємося, полювання завершено. – голос його лунав холодно.
Сперечатися ніхто не став.
Поверталися до фортеці швидко і мовчки. Ніхто не смів обговорювати те, що сталося. Але щойно вся група перетнула браму, як звідусіль на них були направлені стривожені погляди. Знать, котра вже повернулася до Наасу, встигла розповісти про інцидент.
– Батьку! – Спішившись і віддавши поводи конюху, дівчина підбігла до лорда, але той тільки відмахнувся.
– Не зараз, Хельго.
Генрі стрімким кроком попрямував до входу, залишивши за своєю спиною перешіптування. Фреір знайшла поглядом Вестара, той тільки кивнув їй, щось обговорюючи з батьком. Очевидно, те що сталося на полюванні глибоко вразило всіх присутніх. Почало накрапати, а небо знову розрізала блискавка, проганяючи людей до приміщення.
Опинившись у своїх покоях, Хельга стурбовано пройшла кімнатою. Вона вже встигла багато наслухатися за цей час про поганий знак. І як би не хотіла заперечити, те що сталося на полі залишило по собі тривожний осад в дівочій душі.
– О, леді Хельго! – Біргітт, незважаючи на свій поважний вік, досить швидко причимчикувала до покоїв.
Погляд старенької був наляканим. А худорляве обличчя видавалося геть блідим. Навіть тепле світло свічок не додавало йому барв.
– Ти вже знаєш?
Біргітт закивала головою, і підійшла ближче, вхопивши руку спадкоємиці своїми кістлявими пальцями.
– Дурне знамення, міледі. – Почала причитати вона хитаючи головою. – Це дуже погано. Я пробувала поговорити з лордом, та він і чути нічого не хоче. Зачинився в себе. Біда! Це пророчий знак.
Хельга висмикнула свої пальці з міцної хватки наставниці.
– Про що ти говориш, Біргітт?
Стара майже образилася за необізнаність своєї підопічної.
– Та хіба ви не розумієте? Цей птах є символом Наасу. Це знак! Біда близько!
Жінка все не могла вгамуватися. Вона все хитала головою, в паніці повторюючи слова. А потім зупинилася, обернувшись до Хельги. Знову рішуче підійшла до неї і заговорила швидко:
– Вам треба піти до віщунки!
Пропозиція здалася дівчині абсурдною.
– Припини, Біргітт. Я думала, ти не віриш в це все.
Та старенька була непохитною.
– О, леді Хельго, ви не розумієте! Хай лорд Генрі не хоче мене слухати, але я досить довго прожила, аби зрозуміти, на що треба звертати увагу. Те що сталося – не випадковість. А враховуючи події, що кояться в світі…
Хельга захитала головою. Вона і сама була вражена випадком, але старалася відігнати тривогу, котра засіла глибоко в грудях.
– Це просто блискавка, Біргітт. Щастя, що ніхто з людей не постраждав.
Наставниця нервувала, намагалася в будь-що достукатися до Фреір.
– Це не просто блискавка, не просто птаха! Це символ Наасу! І це полювання в честь ваших заручин. Послухайте мене, міледі. Я знаю вас від народження, тримала на руках, щойно ви зробили перший подих. Зробіть мені ласку, прислухайтесь до моїх застережень поки я ще не зробила свій останній подих. Те що сталося – не просто так. Вам, та всім нам, загрожує небезпека.
Хельга заплуталася, вже нічого не розуміла.
– Але як дізнатись, що саме чекає на Наас?
Нарешті стара вдоволено всміхнулась. Очевидно, прирікання з боку спадкоємиці потроху вщухали.
– Треба йти до віщунки. Тільки вона вміє трактувати знаки правильно.
Дівчина замислилася, прислухаючись, як за віконницями стукотить дощ. Вона і сама була стурбованою. І всі ті перешіптування, а тепер ще запевняння старенької змусили її нервувати ще більше.
– Добре, – врешті погодилася вона, – завтра підемо.
– Ні! – Раптом перебила її наглядальниця. – Треба йти зараз! Завтра може бути пізно.
Хельга ще посперечалася, та настрій Біргітт було не змінити. Стара була так рішучо налаштована, що їй нічого не залишалося, окрім як погодитися. Надвір виходити не хотілося. Особливо зараз, коли злива підсилилася. Вечір так раптово охопив південь, що за півгодини стало геть темно. Чи то може від важких хмар, чи від настрою дівчини, та погода видавалася просто мерзенною.
Накинувши плащ, Хельга слідувала за Біргітт. Котра на диво вправно шкутильгала коридорами, наче позбувшись доброго десятка років. Надворі, як і очікувалося, не було нікого. Всі поховалися від незгоди по домівкам. Оминувши конюшні і внутрішні стіни, наставниця вела Хельгу вуличками поселення. Чим далі вони відходили від палацу, тим більш божевільною видавалася спадкоємиці ідея старої. Під ногами хлюпотіла багнюка, а краплі невпинно били по плечам, майже просочивши плащ. Було холодно та сиро. І дівчина кляла себе за те, що погодилася на вмовляння. Краще б залишилася у покоях. Вони пройшли поселення, і Фреір вже хотіла було поскаржитися, та ось наглядальниця зупинилася біля непримітного будинку. Як і всі навколо, він мало виділявся серед селянських халуп. Чомусь Хельга тільки хмикнула. Вона собі уявляла дім віщунки якимось більш таємничим.
– Осьо. Тут. – Промовила Біргітт, і рішучо постукала в двері.
На подив їм відразу ж відчинили, ніби очікували гостей. На порозі стояла жінка. Вона огледіла їх пильним поглядом, і нічого не запитуючи пропустила всередину. Хельга трохи розгубилася, все ще не до кінця розуміючи мету їх візиту, але охоче зайшла в будинок, аби скоріше сховатися від зливи, котра вже встигла просочити верхній одяг холодною вологою.
Погляд одразу ж пройшовся по скромному убранню приміщення. Тут не було нічого примітного. Того, що на думку юної спадкоємиці могло б сказати про ремесло загадкової жінки. Звичайна кімната. Лежанка біля печі, стіл, лава, на невеличкій полиці стояли глечики, а в кутку діжка з водою. Чомусь Фреір завжди уявляла собі покої віщунок як щось таємниче. Можливо б не завадило дивних символів на стінах, чи ще якихось атрибутів. Тут же було досить просто.
– Вітаю, ми прийшли до вас з проханням. – Почала розмову Біргітт з повагою схилившись перед незнайомкою. – Це… – старенька кивнула на свою супутницю, та віщунка не дозволила їй закінчити.
– Леді Наасу, чи не так? Хельга Фреір, донька Генрі Фреіра і спадкоємиця престолу південних земель. Леді півострова Прад та майбутня володарка південного моря.
Вона назвала повний титул, що здивувало білявку. Жінка не спускала з гості пильного погляду, наче читала думки. Раптом в приміщенні пролунав знайомий звук. Затріпотіли крила, і чорний птах, ніби з’явився нізвідки, чим не на жарт злякав гостей. Ворон перетнув кімнату, і слухняно опустився на витягнуту руку віщунки. Хельга розгубилася ще більше. Постать віщунки тепер дійсно видавалася таємничою. Її волосся було майже такого ж кольору, що і крила птаха. А обличчя чомусь одночасно видавалося і молодим, і досить зрілим. Було щось в погляді жінки, що змушувало тремтіти. Наче вона знала відповіді на всі питання. Це трохи лякало. Стало геть ніяково.
– Так, ви маєте рацію. Отже, коли ви знаєте моє імʼя, чи могла б я дізнатися ваше? – Звернулася Хельга до віщунки, притримуючись етикету.
– Моє імʼя тобі нічого не дасть, воно має сенс лише для тих, хто може віддзеркалити правду. Зазвичай, я не називаю його, але сьогодні зроблю виняток. – Пальці таємничої жінки пройшлися вздовж крила ворона, погладжуючи чорне пірʼя. – Мене звати Агас.
Вона пройшла вздовж столу, і полумʼя кількох свічок хитнулося, затанцювало, відкидаючи чудернацькі тіні на стіни.
– А птах? – це питання само зірвалося з язика, і Фреір миттєво пошкодувала, що почала цю тему.
Віщунка з ніжністю поглянула на ворона.
– Його звати Хейстен. Він тільки сьогодні прилетів до мене. Я вже встигла засумувати за його компанією. Довгий час він літав між королівствами, спостерігав за всім.
Раптом почала откровення Агас. Та Біргітт, що стояла осторонь, знову трохи схилилась, починаючи розмову.
– Вибачте, що ми потурбували вас. Але сьогодні дещо сталося, і ми хотіли б дізнатися значення знаку.
Віщунка кивнула, навіть погляду не підводячи до старенької.
– Очевидно, розмова про блискавку?
Хельга відчула, як щось холодне прослизнуло вздовж хребта, підсилюючи тремтінням хвилювання.
– Саме так… – спробувала спокійно відповісти дівчина, гідно тримаючи поставу.
– То ви і без мене знаєте, що означає це знамення.
Обличчя Біргітт осунулося ще більше, а очі сповнилися тривогою.
– Ми хотіли б знати, як уникнути біди.
Агас раптом розсміялася, а Фреір замислилася, чи не дарма вони завітали сюди.
– Того, що пише доля неможливо уникнути. Але я маю дещо для вас, леді. Подарунок. Сьогодні ви можете зазирнути в майбутнє. А вже як трактувати сьогоднішній знак, певно і самі зможете зрозуміти.
Від пропозиції зазирнути в майбутнє стало трохи лячно. Але одночасно з цим і не менш цікаво. Вона ніколи не думала, що подібне можливо.
– В майбутнє? – перепитала вона, все ще не до кінця усвідомлюючи як це можливо.
– Так, прогорнути кілька сторінок вперед, аби побачити події, що тільки наближаються.
Пропозиція було незвичною, цікавою.
– Я побачу те, що станеться зі мною?
Агас знову засміялася, я ворон злетів з її руки, всівшись на лежанці.
– Я не казала, що це саме ваше майбутнє. Лише те, що це події, котрі мають статися. А де саме, і з ким, це буде відбуватися, ви дізнаєтеся згодом.
Всі ці розмови були надто дивними, а слова віщунки крили в собі ще більше загадок.
– Сідайте за стіл, міледі.
Слова Агас звучали наче наказ, і Фреір озирнулася до доглядальниці, шукаючи підтримки. Та лише кивнувала спонукаючи її до дій. Врешті цікавість взяла гору, і Хельга опустилася на лаву. Віщунка підійшла до полиці, перебираючи горщики, щось тихо бубоніла під ніс, наче сперечалася із собою. Погляд спадкоємиці прослизнув до ворона. Птах не зводив з неї своїх очей, видавався спокійним. Надто розумним був його позір, як людський. Знову стало не по собі, і вона відвернулася.
Агас підійшла до столу і розставила перед Хельгою три горщики. Дівчина витягнулася, аби зазирнути всередину. В горщиках були якісь сушені трави. На перший погляд важко було зрозуміти які саме. Віщунка кивнула старенькій на стілець в кутку, котрий ніхто раніше не зауважив, і Біргітт відійшла до вказаного місця, аби не заважати.
– Тільки мушу попередити, я не знаю, що саме ви побачите, леді Фреір. Це знаки для вас, не для мене.
Хельга трохи спантеличено перепитала:
– Але як я зрозумію те, що побачу?
Агас загадково всміхнулася.
– Зрозумієте. Хоча можливо і трохи згодом.
Віщунка поставила велику пласку глиняну миску, і почала потроху насипати вміст глечиків в неї. Ретельно змішуючи трави сухою гілкою. В одному з глечиків на подив виявився попіл, а не сушені листочки. Білявка підняла погляд, та жінка була надто зайнята процесом, аби помітити в дівочих очах розгубленість. Агас щось шепотіла. Хельга намагалася вслухатися в слова, та усвідомила, що геть нічого не розуміє. Певно заговори були на прадавній мові, котру спадкоємиця ще не опанувала в достатній мірі. Віщунка завершила розмішувати вміст миски, коли той став однорідним, і витягнула невеликого ножа, який раніше був закріплений на поясі.
– Вашу руку.
Агас простягнула долоню, і щойно Фреір вклала пальці до її руки, зробила швидкий надріз. Хельга тихо зойкнула коли сталь обпекла шкіру порізом. З рани потекла цівка крові. Червоні крапельки впали на суміш в мисці. Задоволена віщунка кивнула і знову почала примовляння. Щойно всі необхідні слова було сказано, вона дістала з таємної кишені спідниці мішечок, і поклала поверх маленький блискучий камінчик. Придивившись уважніше, Хельга неочікувано зрозуміла, що бачить перед собою малий дивний уламок. В дзеркальній поверхні промайнув відблиск свічки. Кілька крапель воску впали поруч з багряними слідами, котрі залишилися на поверхні трав. А потім, взявши ту саму гілочку, котрою розмішувала суміш, Агас підпалила спочатку ії, а потім і вміст.
Від трав тоненькою лінією піднявся білесий дим. Вогонь поширювався, поглинаючи заразом і краплі воску, і крові. Хельга не зводила погляду з миски. Диму стало більше, він осідав неприємною гіркотою в роті. В голові запаморочилося. В якусь мить Фреір здалося, що дим став темніше, більш густим, вʼязким. Вона злякалася, хотіла встати, але тіло стало надзвичайно слабким, не слухалося. Та запанікувати Хельга не встигла. В очах потемніло, і вона втратила свідомість.
Пітьма повільно розсіювалася, відкриваючи погляду все більше деталей. У повітрі стояв сморід диму та смерті. Сірий серпанок згарища розтікався над площею, ховаючи від погляду результати бою: скалічені, обгорілі, пронизані стрілами тіла. Витоптана сотнями ніг земля вже не всотувала кров, що залишалася на піску брунатними плямами. Чорні від кіптяви стіни муру видавалися зловіщими. Хельга тремтіла від жаху. Намагалася зрозуміти де вона знаходиться, та очі не могли сфокусуватися на чомусь одному, блукаючи по страшному видовищу, котре оточувало з усібіч. Вгорі, над головою щось промайнуло. Птах кружляв пірнаючи між сірих хмар диму і виринав знову.
Всюди, де торкалося око, хаос війни зоставив свій слід. І тут, серед руїн, як ніколи відчувався його крижаний подих. Хельга придивилася уважніше, і вдихнула від здивування. Той птах, що кружляв над головою – сокіл батька. Вона точно це знала. Він розсікав повітря своїми могутніми крилами, аж ось раптово спікував вниз, наче за здобиччю. Але замість того, щоб атакувати жертву, розбився об землю. Попереду, там де щойно впав сокіл, серед диму повільно виринула постать. Зіткана з темряви, вона здавалася радше привидом. Оповитим димом, втіленням самої смерті. Було щось страшне в тій постаті. За її спиною наче суцільна ніч розтягалися крилами страждання. Фреір відчувала їх. Несамовитий біль, котрий ятрив душу. На очах зʼявилися сльози. Фігура повільно рухалася до неї, та дівчина не могла зрушити з місця. Намагалася роздивитися загрозу, але не могла сфокусуватися через пелену перед взором. Але вже за мить риси обличчя стали більш чіткими. Одного погляду було достатньо, аби відчути, що зазираєш в справжню пітьму. Замість очей постать мала чорні впадини. Монстр зробив ще кілька кроків вперед, зупинившись просто перед Хельгою. Темрява колихнулася, розсіялася на мить і монстр, як виявилося, мав людські риси. Дівчина побачила його справжні очі. Такі само темні, лякаючи. Щоку перетинав шрам. Було в незнайомцеві щось, що змусило її затримати подих. На обличчі юнака промайнула емоція болю, чи може так їй здалося в цьому божевільному маренні, бо вже за секунду емоція зникла, а темні очі знову стали чорними вирвами в яких не було нічого живого. Вона хотіла втекти, але заклякла, не зрушила з місця. Постать простягнула руку. Гострі пазурі замість пальців були так само зіткані з темного диму. Вони торкнулися її грудей.
Біль. Несамовитий. Здалося, що її серце зараз вирвуть живцем. Подих знову перехопило. Погляд ледве сфокусувався на очах незнайомця, потонув в них.
Врешті, Хельга віднайшла залишки сил аби відсахнутися. Заціпеніння спало, і вона зірвалася, побігла чимдуж геть від монстра, що був загрозою. Та здавалося скільки б кроків вона не зробила – залишалася на місці. Скільки б не бігла, а відстань не ставала більшою. Зупинившись, Хельга поглянула на істоту, котра як і раніше стояла поблизу. Повітря на мить замерехтіло, відблиснуло, наче між нею та монстром повстала невидима стіна. Тоненька блискуча поверхня, що переливалася, мерехтіла. І тоді, зрозумівши, що не може втекти, Фреір кинулася вперед, атакуючи незнайомця.
Дивне видіння викинуло її так різко, що дівчина ледь не впала. По щокам текли гарячі сльози, і вона не могла втамувати тремтіння. Не розуміла, чи знаходиться в реальності, чи ще перебуває в жахливому марені, дівчина похитнулася, ледь втримуючись на лаві. Заляканий погляд врешті зупинився на обличчі віщунки. До слуху долинули стурбовані слова наглялальниці:
– Святі предки! Хельго!
Старенька міцно тримала її за плечі, трусила, злякано оглядаючи спадкоємицю.
– Як ви? О, хай пробачать мене духи!
Біргітт і сама тремтіла від хвилювання. Єдиною, хто залишався спокійною, була Агас. Вуста віщунки розтягнулися в легкій посмішці.
– Ви все бачили, міледі.
Хельга підвелася на ноги. І хоча все ще відчувала слабкість, спираючись на руку доглядальниці поспішила покинути будинок віщунки. Не хотіла ні на мить залишатися там. Боялася, що чари пітьми знову заберуть її в полон. Являть їй того незнайомця з душею жахливого монстра.
Щойно двері за гостями зачинилися, ворон знову злетів, опускаючись на плече віщунки. Агас погладила птаха, загадково посміхаючи.
– Це ж треба, Хейстене… Як, виявляється, мають переплестися ці дві долі між собою. Дивовижно. – Пальці жінки знову пройшлися вздовж чорних крил. – Попереду нас чекає стільки всього…
