У місці, темнішого якого не існує, цвинтарі, чулися кроки. Під чиїмись тяжкими чоботами, рипів сніг. На подив охороника цвинтара, ніяких чоботів не було, однак були сліди на снігу. Охороник примруживався і примруживався до того моменту, доки зрозумів, що йому не показалося. «Щось містичне», – подумав він, за тим подумки перехрестився. Вільям, так звали слідкувача цвинтаря, оглянувся, коли раптом почув за своєю спиною звук, ніби везуть санчата. Хоча, чорт, які санчата опівночі? Всі нормальні люди вже як півтори години бачать світлі і добрі сни. Йому і самому хотілося б лягти у теплу постіль, а не стовбичити серед морозу, однак що поробиш, якщо така робота. З думок охороника отямив тей же звук санчат. Він посвітив дорогу, щоб розгледіти бодай щось, і йому це вдалося: загадкова темна постать (таки без чобіт) везла за собою візок... кісток? Вільям потер очі, подумки промовляючи, що це галюцинації від того, що він просто дуже хоче спати. Нарешті він вирішив не тупцювати на одному місці, а діяти. – Агов! Чому ти вештаєшся в такий пізній час на цвинтарі?! Як тебе звати? Іронічно це казати, однак наступила гробова тишина. Постать не здвинулася, і навіть не поворухнулась. – Мене звати Анку, – хрипло вимовила постать. – Анку? Що за ім'я таке... Кхм, Анку, що ти робиш глибокою ніччю тут, на цвинтарі? Анку продовжав тихо собі маячити, ніби не розчув питання. У Вільяма взялась нетерплячка: йому не хотілося лізти у кишеню і діставати бодай одного слова, однак не встиг він відкрити рота, як Анку відповів: – Тебе ж звати Вільям, чи не так?.. – Так, але... звідки?.. – Твоє ім'я на могилі написано. Чи не хочеш перевірити? Вільяму хотілося засміятися: що цей дивний тип видумує? Звичайно, його могили тут поки нема, бо він, ясна річ, ще живий. Принаймні, ще кілька десятків років живий буде. – Ваші сатанинські жарти нікого не розважають, і вони не смішні. А тепер відповідай на моє питання, Анку: що ти тут робиш? Якщо з вашими дурними сатанинськими обрядами, то тікай звідсіля, ради Бога. Чекай-но, покажи, що у тебе там у візку? – Охоронець оглянув візок: кісток не було. Що за чортівня? Походу, він недостатньо кліпав очима, і не до кінця все встиг зрозуміти. – Н-нічого... До речі, Анку, в тебе тут колеса ледве відвалюються. Якщо ти справді ніяких обрядів не будеш скоювати, – видихнув, – я пообіцяю тобі допомогти з проблемою. В мене, на збіг, є колесо-непотріб, яким ще з часу Царя Гороха не користуються. – Я справді не замишляю ніяких витівок, – відповів Анку тим же низьким, хриплим голосом. – І я буду вельми вдячний, якщо ти мені допоможеш. Хвилин вісім – і готово: колесо було встановлено у візок. Коли Вільям закінчив працю, Анку над самим вухом йому мовив: – Вільяме, твоєї доньки може не стати вже через половину тижня, чуєш мене? Поможи їй, якщо не хочеш її втратити. А також, Вільяме, ти повинен якнайшвидше вирішити всі свої справи до двадцять сьомого січня. Це твоя дата смерті, Вільяме. Вір моїм словам – інакше вас настигне доленосна загибель. – І щез. Просто щез. Охоронець Вільям не придав цим словам значення, списавши це на маячню. Потім він списав усю цю ситуацію на перевтому. Однак він навіть не уявляє, як це позначиться і на ньому, і на його донечці.
* * *
– Моя дівчинка!.. – то був крик. Крик розпачу. Вільям тримав у руках своє єдине щастя, свою надію, яка ще тримала його у цьому світі. – Ні! Ні!.. Ти не повинна, не повинна, чуєш мене? Будь ласка, сонечко, ні, не покидай мене, прошу!.. В одинокому домі, що знаходився на кінці вулиці, біля цвинтаря, ревів одинокий Вільям, який застав свою донечку-квіточку мертвою. Не було в того Вільяма майже нікого – лише однісінька донька, та й та вже мертва. Залишився він сам-один, однак думки про його власну кончину не покидали його до кінця.
* * *
У місці, темнішого якого не існує, цвинтарі, чулися кроки. То крокувала висока постать, яка була одягнена у чорний плащ, на голові мала крислатий і такий же чорний, як сажотрус, капелюх, що закривав очі. Однак, коли постать підняла голову, замість звичних людських оченят, там була порожність. Анку. Він підійшов до могили, оздобленої всього лише однією квіткою. Біла айстра, та й зів'яла. Вільям при житті не розумів краси цієї рослини. І вже ніколи він цього не зможе усвідомити. Анку спрямував свій погляд на напис на надгробку: «Вільям Валуа 1 9 6 6 - 2 0 2 2»
– Сам винуватий, – лиш хмикнув він. Біля могили Вільяма, був ще один гроб: менший і свіжий; то була могила його доньки. Вероніки Велуа, що померла на чотирнадцятому році життя... В когось життя повинно було тільки починатися, в когось – продовжуватися... Однак, доля – злісна штука. Вбиває те, що мусить жити, дає шанс тим, хто нагло підставляє, і взагалі... діє несподівано і не по канонам. І це бентежить.