Ну що ж... Я мушу чесно зізнатися – зима ніколи не була моєю улюбленицею. Напевне тому, що я просто мерзлячка. Настільки теплолюбива, що зайвий раз навіть носа висовувати з хати не хочеться. Пам'ятаю, як вранці важко було прокидатися до школи, вдягати ті ненависні теплі колготи, від яких потім чешуться ноги. Та ще й йти кудись, як на вулиці ще темно.
Але якщо відкинути всі ті почуття несправедливості буття, то можна знайти щось дуже цінне. Звичайно тоді я цього не усвідомлювала і дула губи від образи на всесвіт та причасних до системи освіти.
Та як зараз проживаю той момент із дитинства: на вулиці мороз, і коли прокидаюся, не хочеться взагалі вилазити з-під ковдри. Але мама вже втретє заходить до кімнати, не дозволяючи мені знову поринути у невагомість сновидінь. Неохоче плетуся на кухню, а там – мене чекає сніданок. Канапки з сиром та теплий солодкий чай. Після їжі я вже не така похмура, та і світ здається трохи привітнішим. Напевне, це я пронесла з собою через все життя ще з дитинства.
А далі для мене починається справжня магія. А знаєте чому? Бо виявляється, ті колготи тепленькі висять на батареї. І я вже уявляю як тепла тканина торкається шкіри, наче обійми. То мама заздалегідь попіклувалася, та повісила їх, щоб мені було не так прохолодно. Чистенькі рукавички також встигли висохти. Я з соромом опускаю очі, бо розумію, що зовсім забула про них вчора, залишивши в кишенях куртки. А між іншим з них хіба вода не крапала після того як ми бігали кататися на горку, що на сусідній вулиці.
Такі наче дрібниці, та тільки зараз я сприймаю їх зовсім через іншу призму.
Чого я найбільше чекала взимку? Звичайно новорічних свят. Ця неймовірна атмосфера завжди викликала всередині тремтіння захвату. Пухнаста ялинка, що тримає на лапатих гілках стільки гарних кульок. Ох, як же я обожнюю той запах, коли відкриваєш ящик з новорічними прикрасами. Пахне затишком, а може і вірою у диво. Бо саме так мені здавалося в дитинстві. Взагалі то був час, коли все навколо було в яскравих кольорах, а віра в магію здавалася непохитною. Це вже с часом, коли дорослі питання затьмарюють все, то віра в магічне, та і кольори навколишнього світу трохи тьмяніють. А тоді, це був такий час, коли навіть в тихому шепотів вітру можна було почути відголоски пісень якихось дивовижних створінь.
Нового року я чекала найбільше. Бо для мене то просто чудо якесь, коли вранці під ялинкою мене чекав подарунок. Ох, я як наяву відчуваю запах тієї шампуні "Маленька фея" та відчуваю цілий спектр щастя, коли тримаю в руках великий набір для малювання, де і фломастери, і олівці, і навіть ті воскові крейдочки. Тоді це справді було дивовижно.
Дитинство – це час сповнений світлою вірою у прекрасне. Воно наче полотно ткане з маленьких спогадів. Таких чистих, яскравих, теплих. Найкращі мої спогади – коли мама мені співала колискову. Таке відбувалося не часто, бо у мами завжди було багато справ. Приготувати, поприбирати, встигнути все попрасувати і це після робочої зміни на роботі. Тоді мені також здавалося, що в неї є свої суперсили. Адже до всього чого вона торкалася – одразу сяяло. І ввечері, коли вона зморена приходила і обіймала мене, то я була найщасливішою дитиною.
– Мам, а ти мені заспіваєш?
Вона, хоча і втомлена, завжди лагідно посміхалася, гладила мене по голові.
Я заплющую очі, і кімнату одразу наповнює її мелодійний голос:
– Сонце зайшло давно,
Стукає сон у вікно...
Ви впустіть мене, вже час, досить чекати.
До малої дитини, до теплої хати...
І я мов на крилах одразу поринаю у дивограй чарівних снів. Мені сниться, що я лечу далеко-далеко. Над полями, що уквітчані соняшниками, над річками, що блакитними смужками прикрашають землю, наче опоясуючи безкінечну красу природи. Буйство кольорів здається безкрайніми морем, що переливається дивовижними тонами, наче на картині художника.
Прокидаюся. Розплющую очі.
Багато часу минуло з тих пір, коли я літала у снах, наче птах розрізаючи крилами пухнасті хмари. Тепер я майже не бачу сновидінь. Хіба і в час спокою продовжую вирішувати якісь побутові питання подумки, або ж бачу щось взагалі несуразне, не маючи жодного сенсу.
Сонно потягуючись, намагаюся зібратися. На вулиці прохолодно і ще темно. Мій син спить, але вже зовсім скоро мені потрібно будити його в садочок. Він буде хникати, казати про те, що це зовсім не справедливо і доведеться довго вмовляти його вилізти з-під ковдри. Кладу його речі на батарею, бо так буде тепліше. І він із задоволенням вдягається, якщо знає, що зараз тепла тканина окутає в обіймах. Готую сніданок, встигаючи погортати стрічку новин в телефоні, написати список продуктів та паралельно помити посуд.
Коли стала дорослою, моя віра в магічне зникла безслідно. Але нещодавно син сказав, що для нього я справжня чарівниця, бо напевне маю суперсили, адже встигаю робити багато різних справ. Ці слова відродили щось всередині. Маленькую іскорку тієї магії, про яку я зовсім забула.
День був насичений купою побутових питань. Дивлюся на годинник і розумію, що вже пізно. А ще посуд помити, речі потрібно повісити, що тільки що були випрані. Починаю злитися, бо знову не встигла дописати те, що планувала. Знову немає часу, а ще ж книжка, яку я все ніяк не можу дочитати. А ще попереду свята. В голові одразу ж виникає безліч всього, що треба встигнути, що приготувати на святковий стіл. Мої роздуми переривають тихі дитячі кроки. Малий стоїть сонно протираючи очі та скривившись від світла.
– Мам, заспіваєш мені колискову? Не можу заснути.
В цей момент все, що ще хвилину тому здавалося важливим – розсіюється.
Тому кидаю ще незавершені справи і йду до кімнати, тримаючи сина за руку.
Посміхаюся цілком щиро, бо згадую себе в його віці і розумію, як це важливо для нього.
Він пірнає у обійми ковдри, натягуючи її майже до носа. Заплющує очі і чекає на своє маленьке диво.
– Ой, ходить сон коло вікон... – починаю співати я, але малий одразу ж перебиває мене.
– Ні, мамо, давай іншу пісню! Мою улюблену...
І мене немов окутує теплими спогадами власного дитинства.
– Сонце зайшло давно,
Стукає сон у вікно...
Він засинає швидко, напевне мандруючи у свої снах до чарівних світів, до яких дорога відкрита лише тим, хто насправді вірить у ці чарівні світи.
Так само співаю йому колискову і в ніч перед різдвом. Трохи переживаю, бо в голові знову вирує ціла низка нескінченних питань, які треба вирішити в найближчий час. Малий засинає сьогодні не так швидко як завжди, а я все поглядаю на годинник.
І коли розумію, що він солодко спить, то швиденько біжу до сусідньої кімнати, де стоїть наша ялинка.
Час магії!
Намагаюся не шарудіти папером, поки пакую подарунки. Виходить хай не завжди з першого разу так гарно, як пакують в магазинах, але я стараюся. Чіпляю бант, і обережно складаю невеличкі коробки з подарунками під ялинку. На столі молоко з печивом, що син турботливо приготував для частування Миколаю, чи Санті... Цього року це заплутана історія, та і взагалі для мене немає жодного святкового настрою. Та я пообіцяла зробити все, щоб в дитини цей настрій обов'язково був. Про частування він побачив у фільмі, який ми дивилися напередодні. І завзято намагався відтворити це в житті.
Молока зовсім не хочеться на ніч, але як інакше, якщо він так старався? Випиваю пів чашки, та надкушую печиво. А потім взуваюся в робочі черевики та залишаю на підлозі сліди з муки та блискіток. Ох і намучилася я з ними, бо в моїй уяві це повинно було бути трохи інакше. Та наприкінці результат мене задовільнив.
Ще раз оглядаю кімнату перед тим як нарешті о другій годині ночі лягти в ліжко. Відчуваю себе наче знову за спиною крила і я можу взлетіти високо-високо, торкаючись кінчиками пальців пухнастих хмар. Бо знаю, що це зроблено для того, щоб віра в магію у мого сина жила якнайдовше.
Зранку мене будить малий, що у захваті підстрибує коло кроваті. Його посмішка і сіючі очі – найкраще, що я бачила в житті.
– Мамо! Мамо! Швидше! Ти тільки подивися! Це ж справжня магія, ти бачиш?
Ти тільки подивися! Там навіть сліди є! Він приходив, мамо! Скоріше!
Знаю, що під ялинкою для мене подарунка не буде. Але він мені і не потрібен. Бо цього року я маю дещо краще – статус справжньої чарівниці.
Дуже тепло написано, особливо початок, він викликає нотки ностальгії минулих днів...