#G #B2 #Міні #Закінчений #Смертьголовнихперсонажів #ОЧП #ОЖП #PWP+18 #елементиміфології
❗️В даній роботі є елементи міфології, та вони змінені під сюжет. Обряди та обрядові пісні є вгадкою автора й не мають нічого спільного зі справжніми обрядами української культури.❗️
_____________
Скільки він тут був, то завжди в цьому селі говорили, що не можна заходити в той густий ліс вночі, бо там живе різна нечисть і тому подібне, багато хто в це може і не вірив, але, як часто буває, не заходив в той ліс без крайньої потреби й то тільки вдень.
Сьогодні Мирослав був не в настрої жахатися купки дерев, тому пішов якомога далі від шумного, нічного села в сторону лісу. Навіть якщо з ним щось і станеться, то ніхто не схаменеться. Родичів в нього нема, тут його ніхто і не знає, бо він заїхав сюди, як і всі інші рази по своїй роботі та й все. Гомін молодих дівчат та парубків все дужче стихав і це заспокоювало, хотілось тиші та тільки її. Мирославу було тридцять сім і він обожнював історію й тому постійно подорожував по різних місцях вивчаючи їх від найменшої калюжі до дивовижної спадщини. В цьому селі нічого такого не було, але цілий день чоловік просидів в бібліотеці, а підвечір опитував людей. Ще одна історія селища в колекцію, хоч і маленька, й це повинно було його радувати. Завжди радувало. Але сьогодні день не задався, голова розколювалася й плюсом до цього місцеве хуліганьйо хотіло натовкти йому пику. І, подумати тільки, за нього тридцятисемирічного чоловіка заступилася маленька зовсім тендітна дівчина, якій на вигляд було років дев'ятнадцять, не більше. На диво хлопці її послухали, мабуть, тому, що вродлива була і сохли вони по ній, як сіно сохне на сонці. Тому Мирослав, подякувавши дівчині, пішов якомога далі від вечірок.
Ввечері погода була неймовірною. Прохолода тулилась до тіла й проганяла напечені сонцем погані думки. Чоловік витяг цигарку відкрив запальничку й провів пальцем по маленькому колесу. Мить. Вогник елегантно викручувався на місці. Нарешті рідний присмак в роті. В подорожі він завжди закупляв собі пачки різних сигарет. Відрізнялися вони по тяжкості за якістю були рівні. Тяжкі цигарки заспокоювали його в особливо збуджені моменти, ось як зараз. Мирослав давно перестав приймати антидепресанти чи заспокійливі. Все це він заміняв присмаком нікотину в роті, його це сповна задовольняло. Для нього знахідкою був портсигар куди можна було покласти декілька видів сигарет й спокійно їх з собою носити.
Коли він ще не зійшов зі стежки до лісу то помічав, що багато хто з дівчат та жінок задивлялися в його сторону. Мирославу завжди говорили, що він гарний, хто зна, можливо, це була й правда. Чоловік мав світле волосся до вух, був середнього росту, не надто худорлявий, носив окуляри. Деякі дівчата йому підморгували, та він лише хмикав на це і йшов далі. Навіщо йому це? Він сюди приїхав не на дівчат задивлятися. Чоловік не мав відносин, й тим більше такі раптові інтрижки йому були не потрібні.
До лісу було пару кроків коли до Мирослава підбігла якась дівчина. Він заховав портсигар та запальничку в кишеню. З вуст в нього виривався дим.
— Привіт! — Дівчина підійшла до нього дуже близько.
— Доброго вечору панночко, — пробелькотів Мирослав, недуже бажаючи її компанії.
— У вас не буде ще однієї сигарети?
— А тобі вісімнадцять є? Бо я не хочу привчати дітей до куріння.
— Звісно є!
Мирослав зупинився, видав смішок й дістав портсигар.
— Тобі які, легенькі чи тяжкі?
Дівчина на хвилину затихла, напевно задумалась. Без її гомону було чутно звук природи, це було прекрасно. Він навіть забув, що поряд стоїть вона, поки та не заговорила.
— Давайте легенькі.
Сигарета дамі була оформлена, але вона все ще плелася за ним. Ну й приставуча.
— Ой, ви до лісу йдете? — Злякано запитала дівчина. — А вам не страшно?
— Ні, не страшно. — Твердо мовив Мирослав, нарешті з'явилась надія відв'язатися від цього неприємного джерела звуку.
— Краще не ходіть до цього лісу такої світлої ночі, говорять саме в таку ніч, там мавки полюють! — Вона зупинилася, а Мирослав мов цього й не помітив. Дівчина докинула йому в слід підвищивши голос. — Я знаю, що ви мене не послухаєте. Тому бажаю вам приємної ночі. Хоч можливо, і останньої, — останнє речення вона сказала тихіше, та він її все одно почув.
— Не хвилюйтесь за мене, краще біжіть до своїх. — Чоловік підійшов до дівчини знову. — На добраніч панночко. — Й поцілував їй на прощання руку та кинув недопалок у траву.
Більше по дорозі до нього ніхто не чіплявся. Ба більше, місцина біля лісу була оточена абсолютною тишею. Звідусіль долинав запах дерев та свіжості. Мирослав не побоявся пройти й далі, галявина на яку він вийшов, щойно зайшов в ліс, зустріла його дивовижною красою. Чому люди так жахаються цієї місцини? Гарно ж! Але з іншої сторони добре, що він тут один. Хотілося просто впасти та заснути там, посеред галявини. Та замість цього чоловік просто присів на стовбур поваленого дерева та дістав портсигар. Тиша. Звук відкриття портсигара. Він витягнув сигарету, на цей раз легеньку. Дістав запальничку. Звук її відкриття був різкіший, ніж зазвичай. Палець ніжно, але із силою сковзнув по колесу. Вогонь. Сигарета. Нікотиновий дим заповнює легені. Мирослав знаходив в палінні щось інтимне, щось неминуче гірке і водночас привабливе, заспокійливе.
Він поставив ноги біля боків поваленого стовбура так, щоб він був між ними й ліг на нього, одну руку підклавши під голову, а іншою струшуючи цигарку. Між дерев виднілися зірки поблискуючи в закличному жесті. Вони, здавалось, звали до себе його, вони бажали його. І він би з радістю пішов за їхнім покликом. З радістю б опинився серед них так само бажаючи випромінювати сяйво серед чорного, безбарвного неба. Закликаючи до себе. Бажаючи подарувати комусь свободу й насолоду. Бажаючи комусь освітити шлях й не важливо куди до виходу чи входу до смерті. Мирослав хотів би померти під зірками, щоб точно стати однією з них.
Чоловік заплющив очі втягуючи дим ще й ще раз. Скільки він викурював за день? Хто зна, Мирослав давно перестав рахувати. Хоча йому б слідувало це робити, якщо не для здоров'я, то просто б для того, щоб адаптуватися в часі. Моментами він не пам'ятав, що робив сьогодні й чи взагалі робив. Тому раніше він записував коли він саме скурив сигарети. Це було десь три-чотири цигарки на день. Ранком він міг скурити цілих дві обідом одну й ввечері теж. Так він розумів, що він все ще тут, що він не втратив розуміння часу й що він існує. Існує не просто, як прикраса, а як людина, яка має значення, відчуття й емоції. А потім він перестав це робити, викурюючи вже точно більш як три чи чотири сигарети. Чи було йому від цього погано? Не зовсім, Мирослав не дуже засмучувався від того, що перестав відчувати себе якимсь реальним або щось такого. Але психотерапевт би сказала, що це дуже погано й все таке інше. Та до неї він не ходить й слухавку від неї не бере. Він не збирається пити антидепресанти та сидативи. Йому тридцять сім, як на його думку, він пожив вже нормально, і якщо його стан й приведе його до летального випадку це буде правильно й природно.
Десь недалеко пролунав дівчачий сміх. Напевно то були не боягузливі дівчата, що наважилися сюди зайти. Можливо від лякливих та приставучих хлопців ховаються й правильно роблять, бо тут мешкають такі принци, що краще на них навіть не дивитися, потім ночами не заснеш. Мирослав відкрив очі й знову поглянув у небо. Сміх наближався. Невже знову не вдасця побути в тиші? Через пару хвилин на галявину вийшли дівчата років від вісімнадцяти до двадцяти. В них було розплетене волосся, в когось довше в когось коротше. Всі вони були в вишитих сорочках, які їм доходили десь до коліна. Вони раптом перестали сміятися й зупинилися.
— Ой, — мовила одна з них, — ми вас потривожили, напевно. Вибачте.
Мирослав повернув до них голову й випустив сигаретний дим з рота.
— Напевне навпаки, це я зайняв ваше місце, й дуже перепрошую за це. — Мирослав встав з колоди бажаючи піти звідси й не заважати дівчатам веселитися.
— Можете залишитись з нами, якщо бажаєте, ми чули, що ви вивчаєте культуру та історію, — з ним говорила тільки одна дівчина котра підійшла прямо до нього, інші, якщо він не помилявся зносили хмиз для багаття. — Можете залишитися й подивитися, це буде цікава інформація для вас, ми будемо ворожити. — Здається панянка усміхнулася та Мирослав певен в цьому не був, місячне світло погано пробивалося через крони дерев.
— Ні, не варто, я не хочу вам псувати обряд, — чоловік підвівся. Але дівча хапонуло його за руку.
— Прошу, це буде справді цікаво.
Він мовчки подивився на неї й відповів:
— Добре.
Якщо вмовляють, то чому ж йому говорити "ні". Це справді цікавий ритуал, вартий його уваги. Досьє цього села трохи потовстішає, а значить не дарма він сюди приїхав. Коли він відірвався від дівчини, то помітив, що невелике багаття вже горить, а дівчата посідали навколо нього. Мирослав достав блокнот, ручку, та маленький не дуже яскравий ліхтарик зі своєї невеликої сумки що надягалася на одне плече та яку він завжди з собою тягав. Звідти він витягнув й зручний фотоапарат. Його улюблена річ після цигарок Canon EOS M50 Mark II прекрасно йому підходив для його звітів, та й насправді якщо в нього й були мінуси, то віддавши не зручну суму за нього, відразу стаєш сліпим до його недоліків. Та й, як казала його психотерапевт — у всьому є свої недоліки, головне навчитися їх приймати. Хоча Мирослав не був впевненим, що та жінка мала на увазі саме це. Та все ж таки Canon EOS M50 Mark II був прекрасним. Він поправив окуляри, повністю готовий до роботи.
Юні панночки сиділи біля вогнища.
Перший знімок, нотатки:
<< I
Ночі в селищах ніколи не проходять спокійно, бо такі місця багаті культурою та звичаями. Ворожіння — велика частина української культури, а головне цікава та містична. За це дівчата й полюбляють цей звичай. А хлопці, як подейкують люди, гризуть лікті від заздрощів, бо насправді є великими боягузами, а не "справжніми чоловіками", які не хочуть замаратися "бабськими ділами". Справжні чоловіки повинні пам'ятати про повагу до жінок, бо вони зберігають такий магічний звичай. >>
Маленька замальовка, потім перепише в щось нормальне. Але вступ готовий, дівчата довго сидять, тому він зміг занотувати достатньо, але далі, скоріше за все, підуть лиш короткі слова та речення.
<< II
Дівчата беруться за руки, встають, спочатку мугикають. Слабка мелодія. >>
Його рука занотовує все сама, навіть дивитися на неї не треба. Його очі зайняті лише тим, що відбувається навколо вогнища. Час від часу можна поглядати чи не схибили пальці та зазвичай все йде добре. Роки праці дають змогу Мирославу хизуватися такою навичкою.
Він робить ще один знімок.
<< Панночки підвищують голос, потихеньку встають при цьому виляючи стегнами. Це вступ в ритуалу. Приваблюють лісових духів танцем та піснею. Починають водити хоровод. >>
Чоловік занотовував, але це робити ставало дедалі складніше, хотілося просто сидіти й дивитися на молодих дівчат, які так жваво рухалися в танці навколо вогнища та співали такими різними голосами єдину чудову пісню. Вони споглядали на нього не перериваючи ритуалу. Спочатку Мирослав думав тому, що він їм заважає, але придивившись, зрозумів, що то була лише зацікавленість. Ніякого гніву або роздратованості. Юначки підіймали руки, розходились, сходились. І все це виглядало до біса гармонічно та захоплююче. Хотілось навіть спробувати затанцювати з ними. Приєднатися до цього танка задобрення духів і розтанути в ньому так швидко, як розтає цукрова вата в роті й обертатися в ньому так повільно, як обертається земля навколо сонця. Невідомими собі самому зусиллями Мирослав змушував себе занотовувати далі.
<< III
Танок закінчується і юні дівчата збираються переходити до ворожіння, але чекаючи поки вогонь зовсім стане слабкий, заходяться в якихось інших танцях... >>
До нього підійшла одна з учасниць ритуалу й обірвала нотатки.
— Не хочете потанцювати з нами, — вона ніжно посміхнулася. Це була та сама дівчина, що й просила його зостатися.
Йому хотілося сказати так, і він це сказав:
— Ні, — як це ні? Він же ж промовив так, хіба ні? Та почута відповідь його схаменула. Й справді, чого це він повинен з ними танцювати? Якась дурня...
— Чому? Буде весело, я обіцяю!
— Ні. Ні, ні, ні. — Чоловік поправив окуляри, й відвів очі від погляду дівчини. — Я не хочу. Якщо для того, щоб бути тут мені треба танцювати, то я краще піду.
На секунду у дівчини на лиці промайнуло здивування та потім вона лагідно усміхнулася.
— Добре, як скажете, — заспокоївши того вона весело побігла назад до гурту.
Мирослав відчував себе ніяково в такій компанії дівчат. Він відчував себе зайвим, й чесно признатися він й був таким. Бо ворожити він не збирався та й дівчиною він не був й зовсім в цю компанію не вписувався. Але цікавість брала верх над ніяковістю й тому він все слідкував й слідкував за юними панночками. Чоловік повернувся до записів які перервала дівчина.
Він зробив ще фото.
<< Коли вогнище перестало палахкотіти, дівчата беруть маленькі аркуші й пишуть на них імена хлопців або дівчат(ніде не говориться, що не можна писати імена дівчат). Далі вони цілують аркуш й промовляють слова:
"Чи зведе нас доля?
Хай розкаже свята земля
Чи зостанемось ми осторонь?
Хай покаже вогонь."
Ці дві стихії в містечку вважають священними, тому при ворожінні звертають саме до них. Опісля дівчата кидають листочки у вогонь. Та стають назад в коло. >>
Мирослав вже не почував себе так ніяково, навпаки, йому дуже подобалось за цим всім наглядати. Він відчував себе простим подорожнім який натрапив на щось містичне, не просто на якесь ворожіння, а на справжній танок лісових муз.
<< IV
Юні особи знову ходять навколо вже, ледве охопленим жевривом, вогнища, співаючи:
" Ой вогню розкажи про мою турботу,
Про любов та про юнацьку вроду.
Розкажи про серце дівоче,
Що перед молодцем тріпоче.
Й скажи чи ляже мені доля,
З тим, що як орел сягає краю поля."
За давнім повір'ям юнак(або дівчина) з ім'ям якого папірець згорить повільно — суджений(суджена). Ну а якщо папірець згорів швидко — доля вирішила, що вам краще бути порізно. >>
Дівчата почали одна за одною підходити до того, що вже не можна було назвати полум'ям та кидали папірці. Кожна відходила з різними емоціями, схоже комусь доля підготувала когось іншого, а хтось, й це були одиниці, знайшов собі справжню пару. На цьому ритуал закінчився.
— Цікаво було? Я бачу, ви багато чого занотували.
Мирослав мов був у трансі й тільки голос молодої пані вивів його з нього.
— А... так. Ви робили все дуже чарівно, дякую вам за можливість спостерігати за таким дійством. — Він посміхнувся й чекав поки дівчата покинуть цю галявину, щоб він міг нарешті побути в повній самотності. Та вони щось не поспішали.
— Не хочете піти з нами? Випити вина? — Чому вони так до нього причепилися?
Та чи вино буде лишнім? Вони на нього напевне й уваги не звернуть, а він посидить собі вип'є вина. Влітку в Україні ночами неймовірно світло, то він може ще й щось допише в нотатки.
— З вином все звучить непогано.
Панночка захіхікала.
— То ходімо? — Вона протягнула йому долоню й він, склавши все до сумки, взяв її за руку й пішов за нею. Все здавалось нереальним.
Пару разів Мирослав ледве не впав перечепившись через гілки. Та все ж таки не впав, й то добре. Насправді було казково, ось так без зайвих турбот бігти лісом просто щоб випити вина. Просто. Без різних обов'язків, без різних сподівань та сумнівів. Вийшли вони до якоїсь річки, дівчата посідали прямо на траву, чоловік зроби так само. Пили вони прямо з горла й перебивали алкоголь якимись ягодами. Й щоб не говорила йому жінка-психотерапевт, але саме зараз він відчував себе чудово без різних антидепресантів та курсів терапії чи психологічної підтримки.
Дівчатам швидко набридло пити тому вони побігли до річки руками поводили по воді оцінюючи чи не надто вона холодна, а потім повернулися назад та почали роздягатися було видно, що їм абсолютно плювати на його компанію, тому Мирослав просто взяв пляшку вина, відійшов далі та сів прямо на краю берега річки не звертаючи на них увагу. Навряд вони були дуже п'яними, скоріше вони плавали голяком, бо це було весело, й він не сперечався. Це справді було весело. А якщо тобі добре — ти живий.
Юні дами плескалися у воді "топлячи" одна одну й оббризкуючи. Час від часу вони розганялися й плигали з крутого берега у воду й часом вони робили це близько біля нього, тому чоловік був трохи мокрий. Та йому було весело, всього лиш тому, що вони були щасливі. Пора курити, бо він стає якимсь занадто романтичним. Хай буде легка, він не хоче давити радість міцним нікотином, він хоче її лише приборкати й не більше. До нього підбігла дівчина та сама, що й підбігала багато разів до цього. Вона була абсолютно голою, але він це проігнорував. Та сіла біля нього й відпила з пляшки. Її волосся було мокрим й позлипалося від води, крапля вина потекла по підборіддю й покотилася по грудях, зачіпаючи коричневі ореоли.
— У вас, є ще одна, така сама? — Вона кивнула на його руку з сигаретою.
— Звичайно. — Вже друга дівчина, яку він сьогодні пригощає сигаретою.
Він їй підкурив й тільки зараз, вдивившись в риси її обличчя, а не уникаючи їх, впізнав в ній ту дівчину, яка заступилася за нього ще там, в селі. Це та сама красуня, яка не дозволила місцевим хуліганам дати йому по морді.
— Я тебе впізнав, — дівчина випускаючи дим, подивилася на нього. — Ти врятувала мене від хуліганів.
Напевно, це для неї було звичайним ділом, бо вона мовби ледве це згадала.
— А... ага, так пам'ятаю! — Вона знову йому щиро посміхнулася.
Тепер він роздивився її повністю. У неї було темне волосся десь по лікті, кінці не були ідеально рівними й це робило волосся живим. Обличчя в неї було кругле з акуратним носом й припухлими, рожевими губами. Очі були широко відкритими, колір очей, як і волосся точно визначити під світлом місяця було важкувату, хоча й ночі були білі. Було помітно, що вони були якісь темні, та й в тому Мирослав був не впевненим. Каплі стікали по всьому її тілу, на вулиці було по літньому тепло навіть у ввечері, але чоловік помітив, що шкіра її покрилася мурашками, й соски помітно змінилися. І якщо друге могло бути через алкоголь або різкі емоції, то виною першого точно був легенький вітерець, що огортав її наге й вогке тільце.
— Може вам дати мою сорочку поки ви не у воді? Бо вам, напевне, прохолодно.
— Давайте.
Він скинув річ лишившись лише в футболці й накинув дівчині на плечі. Сорочка діставала їй аж до стегон й прекрасно захищала спину від вітру. Згодом дівчина протягнула в рукава й руки та помітно розслабилась, скоріше за все їй стало тепліше.
— Знаєте, — раптом заговорила вона, й замовкла, щоб знову набрати в легені диму. — Я хотіла поспитати, чи ви не боялися йти до цього лісу. Бо про нього всяке говорять.
— Ні, не боявся. Тут тихо й спокійно, а якщо зі мною щось і станеться, то не думаю, що я занадто засмучуся. — Він кинув недопалок прямо у воду, дівчина зробила те саме, й він зрозумів, що й досі не знає її ім'я. — Як, до речі, вас звати?
— Я Василина, а ви?
— Мене звуть Мирослав, приємно познайомитися. Знаєте, у вас дуже цікаве й гарне ім'я.
— Вельми дякую!
Вона лягла й подивилася на зорі. Тиша. Лиш дівчата там й досі бавилися у воді, але їх легко було ігнорувати.
— Вам не спадало на думку, що ви можете звідси не повернутись, — Василина знову завалювала його запитаннями.
— Спадала, але якщо й так, то хай це буде моя найкраща остання ніч. — Він повернувся до неї й всміхнувся.
— То чому б вам не роздягтися й не полізти у воду?
— А й справді. Тільки я, якщо можна, не буду роздягатися повністю.
Дівчина фиркнула й махнула рукою.
— Та, будь ласка.
Він скинув речі прямо там й відсунув їх трохи далі, щоб не забризкати. Дівчина уважно слідкувала за кожним його рухом, її очі переміщалися за чоловічими руками. Мирослав зняв окуляри й поклав їх на верх одягу. Тепер він зостався тільки в спідній білизні. Дівчина посміхнулася, встала, кинула сорочку в купу інших речей, взяла його за руку, та сказала:
— Стрибнемо разом?
— Давай, — в середині чоловіка заграла якась юнацька радість. Було дивно, трохи страшно, можливо ніяково, але радісно. Він був щасливий. Психотерапевт сказала б, що він молодець.
Вони розігналися й стрибнули з берега у воду. Мить і він нічого більше не чув окрім шуму води та руки Василини. Ще мить й він вже зміг вдихнути кисень в легені, почути дівочі голоси, побачити річку з іншого ракурсу. Й, звісно, все ще відчувати руку дівчини. Василина відпустила його, щоб підправити волосся, яке водою прибило до лиця закриваючи кругозір.
— Попливли туди, — крикнула вона йому, показуючи своїм пальцем кудись в праву сторону.
Він промовчав просто кивнувши головою й поплив за нею. Вода була теплою в ній він почував себе абсолютно захищеним. Вода обвивала його повністю й він дозволив собі розслабитись. Дівчина знову заговорила та Мирослава та це не діставало — річка забрала всі переживання.
— Можна звертатися до вас на "ти"?
— Так.
— Добре, тоді скажи, я тобі подобаюсь? — Василина зупинилася й Мирослав зрозумів, що стало мілко. Берег закривали дерева коріння яких сягало аж у воду, саме біля одного з великих коренів стояла діва.
— Ти весела, чому ж ти не повинна мені подобатись? — Напевно, вона мала на увазі щось інше. Але він не збирається розбещувати молодих дівчат.
— Ти ж добре зрозумів про що я правда? — Вона підходила до нього. Чоловік віддалявся й скоро вони помінялися місцями, тепер він був притиснутий до того великого коріння. — Так, я тобі подобаюсь чи ні? — Василина спокусливо заправила волосся за вухо й провела від нього до стегон, які закривала вода. І тут Мирослав побачив світло зелену прядку волосся.
Зелене волосся?
Його думки закрутилися в неймовірному ритмі. Й цьому знайшлося тільки одне пояснення.
Мавка.
Чи злякався він? Ні, а чого? Зараз вона з ним розважиться, а потім уб'є, та чи хіба він збирався бігти від смерті? Ні, й він не збирається пручатися і їй. Хай його життя завершиться сексом з неймовірно гарною мавкою, а не якось по іншому й дуже по банальному.
— Звісно подобаєшся, мавки завжди були моїми найулюбленішими міфологічними істотами. — Чоловік широко їй усміхнувся й оперся на корінь спиною.
— О, то ти не будеш тікати чи кричати, навіть так? Мені тільки в радість. — Вона підійшла ще ближче до нього. — Спочатку я з тобою побавлюся, а далі подивимося
Й вона притислася до нього всім тілом цілуючи його в губи. Він не виривався й не намагався кричати, не відштовхував її, а лише піддавався її сутності. Мирослав притиснув її ще білижче до себе гладячи її спину, доходячи пальцями до стегон й повертаючись назад. Мавка дряпала його тіло й з, особливо глибоких, ран злизувала кров та це відчувалося так, ніби вона сипле на них сіль. Але чоловіку це подобалось, він ніколи не боявся болю, в нього було безліч шрамів по всьому тілі, бо він не боявся ні смерті, ні болю, ні небезпеки. Жити легше коли ти нічого не відчуваєш, але водночас це полегшення відчувається як і кара, бо ти не відчуваєш себе повноцінно живим. Дівчина просунула руку йому в спідню білизну й, на подив, ніжно провела по членові, Мирослав тихо застогнав намагаючись вловити її погляд. Волосся в неї зеленішало, він натрапив на її погляд й Мавка усміхнулася йому, в очах читалася насолода.
— Ти мені навіть подобаєшся, — сказавши це вона нахилилася до його вуха й промовила зовсім тихо, — доторкнись до мене, змусь мене стогнати від твоїх рук. — Після цього вона взяла чоловічу долоню зі своєї спини й запустила її під воду. Він відчув, як його пальці доторкнулися вагіни. Добре, він з радістю зробить це. Пальці акуратно здвигалися по чутливій шкірі, шукаючи особливо потрібні точки, іншою рукою він почав погладжувати її ягодиці, але ні в якому разі не стискав. Поки вона не скаже, він буде торкатися до неї ніжно. Мавка витягнула руку з його трусів й почала їх спускати до колін, після цього захопилася покусуванням всього його тіла. Раптом вона зупинилася покусувати його й схопившись за чоловічі плечі почала хитати стегнами, якось зовсім не чутно стогнучи. Схоже він знайшов те, що шукав. Мирослав слідував за темпом, що задавала дівчина при цьому роблячи рухи різкішими. Мавці це сподобалось вона вигинатися, а потім знову прошептала йому на вухо: — зроби це, ну давай, ми обидва цього хочемо.
Він повільно вводив в неї пальці рухаючи ними в ній. Йому подобалось, як вона постогнувала продовжуючи його дряпати. Іншою рукою вона провела в низ й спочатку дряпнула його стегно, а потім в дражливому жесті провела великим пальцем по головці члена. Раптом вона прибрала його руку від вагіни й застрибнула на нього. Мирослав легко піддержував її. Чоловіку так раптом захотілося, щоб вона поцілувала його ще, хоча б раз. Та він не встиг вимовити своє прохання так, як Василина почала вводити його член в себе, вона відкинула голову. Й чоловік застогнав. Вона почала двигатися на ньому, а її груди похитувалися, Мирослав не зміг відмовити себе від того, щоб вловити один з сосків ротом, мавка лише зім'яла його волосся на потилиці, тому він продовжив виціловувати її груди час від часу проводячи язиком по ореолах. Від подувів вітру її соски ставали ще більш чутливими, було відчутно, що їй відверто подобається така ласка. Як не крути, ким би вона не була, вона все ще є жінкою з тими сами відчуттями й з тією самою будовою тіла.
Мирослав, не сподівано для мавки, зупинив її й поставивши на ноги, поверну спиною до себе. Спина стала такою, якою її описували в легендах та розповідях. Не живою й не такою прекрасною, як лице мавки. Ця частина була мовби гнила, мертва.
— В тебе гарна спина, — Рішуче сказав чоловік, бажаючи, але боячись до неї торкнутися.
Мавка розсміялася своїм дзвінким й таким мовби несправжнім сміхом. Чоловік знову увійшов в неї. Цілуючи в плече та знову знаходячи пальцями клітор. Василина вигнулася торкаючись головою його плеча притискаючись до нього спиною. Мирослав ще ніколи не відчував себе так спокійно й так задоволено.
— Мавко, я скоро кінчу, — попередив він її.
Та вона нічого не відповіла, а лиш вигиналася далі. Через ще декілька рухів він кінчив відсторонюючись від неї, але продовжуючи рухати пальцями. Згодом, вона благословила його вуха особливо гучним та прекрасним стогоном, після чого розвернулася до нього личком.
— Молодець, — ця похвала була найкращою в його житті.
— Чи можу я попросити в тебе дещо, — сказав Мирослав. Вона ще й досі притискалася до нього й особливо було відчутно її соски, які легенько торкалися до його торса.
— Можеш.
— Поцілуй мене ще раз, будь ласка.
— З радістю, любчику.
Вона поцілувала його ще дикіше, ніж першого разу. Й це саме те, що йому було треба, вона впивалася в його губи й він віддавався їй так, ніби це був його порятунок. Вона відсторонилася від нього з лунким прицмоком. Він натяг труси й промовив:
— Вийдемо на берег? Я хочу закурити.
— Можна, тим більше нам треба змінити місце, тут я вже тобою набавилася..
Й вони підпливли до берега, він навіть збігав по сигарети, та повернувся до неї назад. Ліг на пісок та закурив. Мавка сіла зверху на нього похитуючись поклавши руки йому на груди. Він провів рукою по її стегну й випустив дим, дівчина вихватила сигарету й собі затягнула дозу нікотину потім нахилилася цілуючи його в губи, але разом з тим Мирослав відчув різкий біль в руці, то був біль від недопалка який Василина холоднокровно притулила до зовнішньої сторони його долоні. Мирослав видав болючий стогін їй в губи вона вкусила його й в роті розквітнув присмак заліза. Схоже вкусила вона губу дуже добре, але не зупинилася, а лише інтенсивніше почала вимазувати їхні губи його кров'ю....
Під кінець другого статевого акту він відчував себе знесилено, але вільно. Та чекало його щось після? Ні, тільки смерть і він з радістю зустріне її тут. Він віддасть цій мавці свою душу в надії на те, що хоча б частина її потрапить до зірок.
— Мені навіть трохи жаль, що я маю тебе вбити. — Сказала мавка хитро посміхнулася, але він вже знав, що буде далі. Дівчина нахилилася до нього цілуючи та в той самий момент він відчув звук чогось зламаного, й тільки потім до нього прийшов несамовитий біль, але він не намагався кричати, він незворушно лежав дивлячись на зорі, поки мавка відсторонившись злизувала зі своїх пальців кров. Він помирає, помирає від рук мавки та головне, він помирає під зорями. Так, як і хотів та мріяв. Вони знову підморгують своїми закличними вогниками й на цей раз він піде за їхнім зовом. Тепер він вільний. Він радий. Біль не вщухає, але свідомість плавиться.
Це сон! — Шепоче щось у нього в голові.
А далі все. Мирослав помер під зорями.
***
— На, — Василина віддала дівчині його сумку, — тепер це твоє.
— Ти його вбила, так? — Сумно запитала дівчина у мавки. Вона знала, що Мирослав був хорошим і їй було його шкода. — Він мучився? — Вона витягла з сумки й відкрила портсигар провела своїми юними пальцями по сигаретах та взяла одну, закурила.
— Мені здалося, що він був навіть радий. — Мавка знизала плечима.
Дівчина у відповідь захитала головою. Вона ж йому казала, що це буде остання його ніч, що не варто ходити сюди, жаль його. Вона випустила сигаретний дим з вуст. Дівчина не те щоб товаришувала з мавками, але багато про них знала, через деякі обставини, вони її не чіпали. Але вона добре була обізнана в тому, що вони можуть, й сподівалася, що він помер спокійно.
Хай боги бережуть його душу.
Дівчина встала та пішла стежиною назад в село, повільно покурюючи сигарету. З Василиною вона не прощалася, ще зустрінуться сьогодні.
Все-таки одна людина буде сумувати за Мирославом. Та дівчина яку він зустрів біля лісу, якій дав сигарету. Він не пам'ятав її, мабуть, але колись вони добре товаришували й разом ходили до цього лісу.
Вона була закохана в нього.
Вона буде сумувати...