(Не) останній перший сніг

#Оріджинал #G #A #Міні #Закінчений #ЗимовийЗабіг #ЗавданняТижня #Сучасність #Історія #Романтика #Реалізм #Психологія

Сирість, холодний вітер, що добряче задував під екіпірування та промокші від вчорашнього дощу ноги були не найбільшою їхньою проблемою. Тулячи до себе автомат, Христя старалась хоч на хвилину закрити очі, впасти в такий бажаний сон, забувши про чвакання болота в черевиках. Інколи їй виходило — спочатку затишшя лякало, насторожувало, заставляло серце битись частіше та гострити слух, але згодом вона провалювалась в зовсім інший світ, де не грохотіло щохвилини, не було сіро й страшно, покидала самотність. Та тривало це недовго — до перезарядки. І просинатись доводилось під гуркіт наче з аду та дощ із землі. Ці «ворота в пекло» знають усі військові, бо саме тут починається дорога до «нульовки».

І ось знову. Все затряслось. Пропустивши удар, серце затріпотіло іще дуще, а руки нехотячи притиснули холодний автомат до грудей. Думками Христя себе заспокоювала: «Це далеко, це не в нас, а можливо навіть в них». Лише ця мантра допомагала охоловшій крові знов розійтись по тілу. Поправивши шолом на голові, дівчина задививлась на небо: темно-синій колір переходив в оранжеве зарево туди, звідки долинали ті страшні звуки. Лише тут, на війні, старший солдат Дяченко вперше побачила, як вночі небо палає кольорами. Перші місяці це неабияк лякало. Звичайно, часу на роздуми й страхи ніколи не було, та погляд у всіх завжди суворо холодний, за винятком рідких, особливих ситуацій, але в душі постійно чатувало щось, що лише чекало свого часу, аби заполонити змучений розум.

Так і зараз, пробуючи заспокоїти своє дихання, дівчина закрила очі, прислухалася до себе, старалася думати про щось інше, але це незрозуміле холодне і липке відчуття наздоганяло її. Спогади про мати і молодшого братика, рідний університет та улюблені вулички міста переставали допомагати в такі хвилини. Та чиясь, така ж холодна як і її рука, що так м’яко гладила по плечу, завжди приносила відчуття захищеності. Відкривши очі, Христя знову побачила цю лагідну посмішку та заспокійливий погляд в зелених очах.

— Все добре, Іржа… — чи то запитанням, чи то ствердженням казав Сергій, обережно, аби не злякати, погляджуючи Христю. Він дивився на ледь замазане землею обличчя, неслухняне пасмо брудно-рудого волосся, що кучирявилось й виднілось з-під шолома та ледь-ледь налякані карі очі, що навіть в таку хвилину не втрачали дивацьку мужність в погляді. Дивився й не міг відсторонитись.

Лиш за деякий час, відчувши саму себе, вона трішки насупилась й відповіла:

— Так, так, певне це виходи.

Трофименко ледь похитав головою. Він захоплювався цією чудернацькою іскрою в дівчині: яка б не була ситуація, Христина завжди трималась не гірше побратимів, а інколи своїми жартами й завзятою посмішкою могла втерти носа всім їм. Та й знав, що, залишаючись на одинці, Іржа не могла не чути страшних думок і відчуттів, адже сам страждає від цього.

Глибоко вдихнувши хоч і сире, але сповнене запаху згарища повітря, дівчина з командною ноткою в голосі спитала:

— Краще скажи, котра година?

Не думаючи ні секунди, хлопець відповів з таким же запальним відкликом у голосі:

— Рівно друга година ночі.

Почувши відповідь, рудоволоса легко посміхнулася, закинула голову назад, сперши її на холодну стінку окопу, й риторично протягнула:

— То тебе вже змінили… Йди спати, як є можливість.

— А ти чого не в бліндажі? Там тихіше і сухіше. — відповів на те Сергій м’яко, піклуючись. — Твоя зміна через годин шість.

Не знаючи, що відповісти, Дяченко знову задивилася на небо, що чогось трохи посіріло, та не втратило барв. В роздумах вона надула губи і зітхнула.

— Повітря мало там, та й Філософ знову хропить. Думала біля входу покимарити, але не змогла. От і вирішила, якщо трохи далі відійду, зможу і перевал стерегти, і відпочину.

Сергій похитав головою: знав, що вона хотіла побути наодинці, пригадати спокійне життя, рідну домівку, просто відпочити від всього навколо. Знав і те, як горять карі очі, коли бачать просторе небо, усіяне зорями, коли рахуть хмари. Дівчина потайки любила усе в небесах: неймовірну блакить, яку де-не-де вкривали білі плями чи грозу й дощ, але найбільше вона полюбляла сніг. Здавалося, це дитяче захоплення було так давно, адже й дощ, й гроза, й хмари ставали небезпекою для них. З кожним разом її очі палали все менше, поки в них й зовсім не читалась злість на вибрики погоди. Та зараз, в листопаді, коли дощ змінив град й сирість потрохи переходила в мороз, її погляд знов ставав живим, коли застрягав високо вгорі. Вони прослужили разом вдосталь часу, аби він навчився розуміти її навіть без слів. Христя чекала першого снігу. Чекала щодня й щоночі, адже тут це була одна з небагатьох розрад для неї.

— Ти б хоч раз поберегла себе. — оголив зуби в повсмішці юнак, зручніше вмощуючись. — Ніч на дворі та ще й погода просто жах, а ти болото місиш, мерзнеш. Не відпочинеш ні тут, ні в бліндажі, але там хоч не простудишся. Ти дивись, у нас аптечка не резинова, лишнього для тебе не буде. Дадуть тобі збір сушених трав і хай ще пощастить, щоб то чебрець з м'ятою був, а не щось погірше. — підсміювався Трофименко, ледь стягуючи вниз бронік. І знову цей дивацький погляд, легка посмішка та ямка на щоці. Хотілося смішити її іще, лиш би вона залишалася такою якнайдовше.

— Може досить, Абсурд? — заразившись сміхом побратима, промовила Христя. — Хватить кожного разу підтверджувати свій позивний.

— Та я правду кажу! — сміючись вигукнув він у свій захист. — Не чула історію, як один командир дав хворому гримучу суміш? Там кажуть, вже наступного дня він першим караул тримав. Ті, хто бачили ту штуку кажуть, що краще дві доби чергувати, ніж то пити. — ствердно закивав юнак, наче сам все бачив на власні очі.

Такий рідкий момент щирої радості не міг не зігріти душу. Так, все ще було холодно, все ще бруд був усюди, все ще кортіло зняти важку екіпіровку з себе й розімнути спину, все ще хотілося додому. Але хоч на хвилину ці думки затьмарив сміх і легкий укол радості. Христя знала: ніхто краще Абсурда не піднімить настрій побратимам, ніхто не вигадає дурнішої байки, ніж він, яка згодом виявиться правдою, ніхто не вміє так щиро вірити в хороше і невпинно йти до цієї мети. Це було чимось неймовірно дивним для цієї місцини, рідкісним, але таким потрібним. Трофименко завжди готовий прийти на допомогу, не залежно від ситуації. Ось і зараз він тримався свого.

Неочікуваний ряд вибухів перервав ідилію. Час перезарядки закінчився й все почалося спочатку. Земля тряслась, у вухах дзвеніло, серце набирало швидкість, а разом з тим і це липке, ненависне чуття огортало зсередини. Нехотячи, Христя зажмурила очі, стиснула зуби й втиснулась в землю, ніби це мало їй допомогти. Згори посипалась земля — приліт, не так далеко від них. Тривога наростала, від чого дівчина не одразу зрозуміла, що Сергій притягнув її до себе, огортаючи в обійми, прикриваючи від каміння та землі. Чи мало це сенс? Навряд чи. Від такого прильоту хіба що синці залишаться, а якщо б попало в них — нічого не врятувало б. Але було щось, що саме рухало людиною в такі моменти. Воно не піддавалося ні логіці, ні військовим наказам. Щось істинно людське.

Гуркіт продовжувавася ще кілька хвилин. Чутно було й дальше, й ближче. Здавалося, це нескінчиться, а якщо і скінчиться, то разом з ними. Звісно, такі думки і відчуття наздоганяють щоразу, як починається обстріл, але звикнути до цього просто неможливо. Можна лише змиритися й проживати це кожного разу як вперше. Рука дівчини вчепилася в кітель Трофименка. Ще деякий час ніхто не міг відкрити очі, лиш пробували утихомирити стукіт сердець. Та згодом, вернувши собі спокій, Христя зітхнула, змучено поклала голову на груди напарника, відпустила його куртку і тільки тоді відкила очі. Погляд одразу натрапив на вимащене в грязюці штани та черевики й похмурнів. Скоро зима. Її перша зима не в рідному місті з рідними, а в окопі.

Все знову стихло й ненадовго небезпека минула. Та на холоді в обіймах одне одного було надто вже тепло та безпечно, аби відсторонюватися. Притулившись до юнака ближче, рудоволоса вмостилася зручніше й знову спробувала ненадовго прикрити очі з надією забутися у мріях. Долоня Сергія ніжно притримувала тіло дівчини за плече. Він лагідно дивився на неї, легким помахом прибрав неслухняне пасмо волосся з обличчя, від якого мило морщився ніс дівчини. Посмішка сама зійшла на його обличчя. Важко видихнувши, Абсурд поправив ремішок шолома, закинув голову догори. На секунду йому перехопило дух.

— Іржа... — обережно погладжуючи її за плече, тихо промовив хлопець, боячись злякати. Отримавши у відповідь сонне мугикання, Сергій продовжив: — Підніми голову.

Вирвався розчарований стогін. Нехотячи розплющивши очі, Христя глянула на небо й застигла. З недавно посірілого неба повільно падали сніжинки. Вони одразу танули та й було їх мало, але це був перший сніг. Те, чого вона так чекала. Її карі очі знову засяяли, а посмішка була така яскрава й дитяча, що хлопець й сам потягнув кутик губ догори. Те як вона простягала руки до сніжинок, насолоджувалася їхнім польотом — чомусь це здавалося йому неймовірно милим. Він задивлявся на її реакцію й не міг відвести очей. Щастя прикращало краще, ніж будь-що в цьому світі.

Відпустивши Христю, Сергій піднявся на ноги, чим звернув її увагу. Недовго дивлячись їй у вічі, хлопець простягнув руку й сказав:

— Запрошую на танець.

Легкий подив змінився тихим смішком:

— Не найкраще місце для танців. Іншим разом, Абсурд... іншим разом. — з легким сумом додала вона.

— Облиш. — відказав юнак. — Хоча б якась радість має ж бути. — нахилившись трохи вперед, він легко доторкнувся до руки Дяченко. — Давай.

Погляд дівчини бігав по обличчю військового поки сама вона обдумувала відповідь. Це здававлося трохи абсурдним, ледь неправильним та не для цієї місцини. Але Трофименко був правий — мало бути хоча б щось, що не дозволило б їм з'їхати з розуму. Танок в глибокому окопі, на відносно безпечній відстані від ворога у міжобстрільний час здавався не таким вже поганим варіантом. Потягнувши кутик губ, рудоволоса стиснула долоню хлопця, що одразу ж допоміг їй встати.

Схиливши голову на бік, Христя широко посміхнулася й зробила крок назустріч. Руки лягли на широку спину Сергія, а голова притулилась до його грудей. У відповідь, хоч і не одразу, юнак огорнув її талію своїми руками. Це наврядчи було схоже на танець: вони трішки похитувалися, ледь крутячись навколо в обіймах одне одного, та це й не було важливо. Особливість була геть в іншому.

Прислухаючись до дихання хлопця, Христя спитала:

— Як думаєш, це наш останній перший сніг?

Слова вивели його з роздумів, заставили здивуватися. Опустивши очі на рудоволосу, Трофименко відповів через мить:

— Ні, точно ні.

Такий бадьорий голос заставив її підняти голову, аби глянути у зелені очі. Пересвідчившись, що юнак вірить, вірить з яскравою щирістю в погляді, вона знову опустила голову до його грудей.

— Ти обіцяєш, Сірий... обіцяєш мені?

Його ж ім'я, що пролунало з її вуст, звучало так, ніби лише на його відповіді тримається її надія. Щось вкололо в серці. Він опустив голову на плече Христі й лагідно промовив:

— Це не останній перший сніг. Я тобі обіцяю.

Закивавши, вона сховала лице десь біля шиї військового. Її руки чіплялися до броніка хлопця, аби заспокоїти нерви. Зрештою, вони знову вляглися, стиснулися в кулачки. Христя полегшено зітхнула. Її холодний ніс лагідно малював щось на шиї юнака. Вони продовжували свій танок під першим снігом, який наганяв вітерець. Інколи спинами вдарялися в стіну, адже прохід був вузьким. Це не заважало, навіть не відчувалося. Вся їхня увага була лиш на теплі та обіймах одне одного, бо не було для них зараз нічого ціннішого, ніж цей момент.