Непогода затягнула обрій, зависла над столицею сірим важким щитом, що не дозволяв сонцю визирнути крізь щільне скупчення важких хмар. Накрапав дощ. У повітрі зависло відчуття наближення бурі. Зараз було тихо, ні легкого подиху вітру, ні співу птахів. Хексе, ніби опинилося у мовчазному коконі. Але Густав знав, що ця тиша оманлива. Так завжди буває перед буревіями.
Радник стояв на балконі, спостерігаючи за тим, що відбувалося внизу. Сиві брови зійшлися на переносиці, додаючи обличчю чоловіка ще більш сумного вигляду. Йому видавалося, що все навколо руйнується. Наче крихке скло колишня імперія Альмонда розсипається уламками. І кожен новий день неминучо наближає до того, що колишній світ зникне. Ні, міста, напевно, будуть стояти, і люди в них так само, як і зараз, будуть перейматися особистими справами. Та зміниться щось значно важливіше. Союз, задля якого Густав працював все життя, допомагаючи своєму другу скоро перестане існувати. Чоловік відчував це.
Внизу, на площі, попри непогоду, було людно. Найманці сідлали коней, вантажили свої речі на вози. Хтось стояв осторонь, обіймаючи жінку, судячи з одягу – селянку. Частина солійців покинула Хексе ще вчора. І сьогодні, від самого ранку, люди поверталися до рідних земель. Звісно, хтось залишиться тут. За роки, поки було укладено договір, багато з найманців встигли облаштувати своє життя в столиці. Дехто з них оженився на місцевих, дехто навіть має сім'ї. Але переважна більшість все ж залишалася відданою єдиному покликанню – службі. І зараз, після наказу Гуді, соли вже не були частиною війська оборони Хексе. Що з того вийде в подальшому ніхто не знав. Та Густав відчував, що подібний крок послаблює вплив столиці, робить її вразливою.
Скільки днів він марно намагався переконати Гуді в тому, що той робить хибний крок, та врешті змушений був примиритися з рішенням правителя. Ньорд, також залишився при власній думці. І попри вмовляння правиці, відмовився від обов'язків головнокомандуючого. Це зовсім не тішило Густава. Бо країна, що не має армії – не може бути незалежною. Рано чи пізно хтось захоче забрати владу до своїх рук, а Хексе навіть буде нічим оборонятися. Хотілося кинути це все, так само відмовитися від титулу, та поїхати десь. Доживати дні в спокої, подалі від інтриг двору. Густав вже не був молодим, він відчував втому. Та обіцянки дані Альмонду, наче ланцюги, тримали його тут.
Наради було перенесено на післяобідній час за наказом Гуді. Це й не дивно, адже юнак не був ранньою пташкою. Швидше кажаном, що веде виключно нічний образ життя, і геть нікого не чує та не бачить, покладаючись виключно на власні чуття. Що зазвичай приводили Гуді до чергових гулянок та алкоголю. Служниці, що потрапляють до покоїв правителя виявилися не надто говіркими. Та хтось з них обмовився, що справа не тільки в алкоголі. Правиця скривився, з відразою пригадуючи стан після порошку дурману. Йому вистачило одного разу в юності, коли він був поранений при битві на болотах Гауха, поблизу Вакараї, аби зрозуміти, що він ніколи не хотів би спробувати це знову. Дурман був підступним, викликав короткочасне почуття ейфорії, але швидко викликав залежність.
Гуді був залежним. Від такого образу життя, та спотвореного вседозволенністю вихованням. Хіба ж тепер, коли він став дорослим, можна було б щось змінити в його світогляді?
Густав знову підвів погляд, зупиняючись очима на вкритому попілястими хмарами небі, що виднілося крізь вікно зали нарад. Думка про те, аби зректися власної посади не полишала, залишалася гірким осадом в роті.
Нарада розпочалася. І всі радники зайняли відведені за столом місця. Гуді як завжди виглядав так, наче щойно прокинувся. Під очима правителя залягли темні кола, а білки очей стали червоними. Перш ніж розпочати, він осушив свій кубок, жадібно ковтаючи вино.
– То що ж! – його голос був впевненим, попри зовнішній вигляд. – Нарешті Хексе позбавилося залежності від солійської армії.
Він промовив це як тост, підіймаючи вже знову наповнений служницею келих. Радники виглядали не такими впевненими, як він. Окрім, хіба, казначея. На обличчі чоловіка розплилася крива посмішка.
– Дійсно гарна новина, мілорде. Це збереже добрий відсоток для казни. – Чоловік зі скрипом відсунув стілець та встав, розгортаючи сувої зі звітами. – Але, мушу сказати, що навіть такий крок не надто рятує ситуацію. Витрати перевершили прибутки. А враховуючи, що торги цьогоріч відмінили, то ми можемо опинитися у скрутному становищі. Необхідно щось вирішувати. Бо якщо така тенденція збережеться, то зовсім скоро Хексе втратить свої кошти і порине у борги.
Гуді слухав казначея, малюючи незрозумілі візерунки на стільниці.
– Пропоную підняти податок. – Сказав він, – Селяни занадто мало виплачують грошей. Можемо ввести додаткові сплати. Наприклад, на утримання господарства. Або на дощовуводу.
В залі запала тиша. Густав від такої пропозиції просто закляк. Це здавалося настільки безглуздим, що він не міг навіть уявити щось подібне. Очевидно, це вразило не тільки головного радника, але і інших. Бо всі присутні мовчали, не знаючи, що сказати на подібну пропозицію. Казначей оговтався першим.
– І... Як ви пропонуєте реалізувати подібне? Якщо, наприклад, це буде податок на господарство?
Радникам було не зрозуміло принцип такої пропозиції. Гуді ж тільки знизав плечима.
– Дуже просто. Хай кожен селянин сплачує за те, що має худобу. За кожен десяток кіз та овець – по срібній монеті щомісяця. За поголів'я коней та корів – дві монети.
Густав відчув, як жар приливає до обличчя, обпікає щоки. Злість підіймалася вгору, руйнуючи всі фортеці його стриманості. Це стало останньою краплею.
– Це просто дурня! – Врешті не стримався він, підхопившись на ноги, – Де люди мають брати ті монети? Це скінчить тим, що їм буде простіше забити тих тварин, аніж сплачувати дурні податки. Врешті, у всьому Хексе попросту не залишиться худоби! І до чого це призведе? Взимку, люди будуть голодувати. Діти помиратимуть без молока, хворітимуть. Нас чекає або голод, або бунт, або епідемія, що неодмінно прийде в Хексе, через брак їжі. Жодних перспектив. Це самодурство! Накажіть ще платити податки за те, що люди дихають!
Не стримавшись, Густав впав у лють. Він стільки років працював на благо столиці, і зараз, коли все йшло шкереберть, просто не міг стерпіти подібного знущання. Під руку потрапив келих Гуді, і правиця скинув його зі столу. Залишки вина розлетілися бризками по стільниці.
Гуді аж ніяк не очікував подібного, та на мить розгубився. Він завжди сприймав радника, як вірного та спокійного слугу. Врешті, скільки себе він пам'ятав, Густав вірно служив його батькові і ніколи не смів поводитися так зухвало. Почувши крики з зали нараз, двері відчинилися, і на вході показалися стражі. Тільки тоді правитель нарешті оговтався. Він так само підхопився на ноги, похитнувшись від такого різкого руху. Перед очима все розмилося на мить, та Гуді все ж опанував себе.
– Заарештувати! – Ткнувши пальцем у бік Густава, юнак з тріумфом видихнув. – У в'язницю його.
Охоронці на мить затрималися, поглядаючи на правицю. Адже всі добре знали чоловіка і поважали його. Та наказ є наказ. Почувши вирок, Густав обернувся до Гуді, спопіляючи його поглядом. Різким рухом смикнув за медальйон на грудях – символ його положення, відмінний знак головного радника. Ланцюжок порвався, боляче врізаючись у шкіру шиї, та чоловік не звернув на це увагу. Він жбурнув всій медальйон на стіл. Той цокнув об поверхню і пролетів далі, врізаючись прямісінько в Гуді.
– Я завжди був вірний Альмонду і Хексе. А ти, телепень, не гідний навіть називатися його сином.
Вражені радники сиділи з відкритими ротами від шоку, поки чоловіка забирали стражники. Ніхто з них не заступився, ніхто і слова не промовив.
***
Вечоріло. Небо, затягнуте тьмяним серпанком темнішало. За хмарами не було видно зорь, лише місяць періодично визирав, показуючи свої сріблясті роги, але майже одразу ж ховався знову, підсвічуючи молочним світлом височінь. Пахло димом.
На площі перед палацом було досить людно. Робітники поспішали завершити свої справи, перш ніж ніч остаточно вкриє світ своїми темними крилами. Біля кузні все ще кипіла робота. Розпечений метал шкварчав у діжках з водою, коли майстри окунали щойно викувані мечі. Тут виготовляли різні види зброї. Сьогодні – традиційні двохлезвійні клинки з тигельної сталі з долом по центру. Завтра – будуть кувати сакси. Печі пашіли від жару, і зовсім юні хлопаки, що допомагали майстрам, підкидали хмизу. На їх червоних від розпеченого повітря обличчях вже виднілася втома. За наказом Ренгволда, виробництво зброї зараз було посилено. Від перших променів і до глибокої ночі, ковалі працювали не покладаючи рук, аби забезпечити майбутнє військо всім необхідним для війни проти столиці. Служниці, разом з цілительками, збирали та сушили цілющі трави, котрі знадобляться для лікування поранених.
Ейнар підвів погляд, споглядаючи на небо. Спина вже аж пекла від того, що він сидів в одній позі надто довго. Обережно відклавши пір'їни, він розім'яв втомлені пальці. На протязі останніх кількох годин, він з іншими юнаками робив стріли. І хоча процес їх створення не надто важкий, проте і він мав свої особливості. Наприклад, треба було слідкувати, щоб не переплутати пір'я. Адже для однієї стріли використовують пір'їни або з правого, або з лівого крила птиці. Але найважливіше будо вірно розрахувати силу, коли обплітаєш древко, фіксуючи оперення. Тонка кінська волосина, рвалася так само, як і звичайна нитка, в руках чоловіків. Та фіксувати треба було міцно, бо якщо не розрахувати плетіння, стріла була зіпсована. Тому робота вимагала обережності та вправності. Неподалік від них сиділи селяни, котрі обробляли тонкі гілки від шкірки і полірували древка вощеними тряпчинами, аби ті не деформувалися від вологи, чи спеки. Такий метод виготовлення стріл використовували з покон віків, шануючи традиції.
Вже за кілька годин тут буде тихо та порожньо. Стомлені важкою працею люди будуть відпочивати. Ейнар також втомився. Хай фізично мав досить сил та наснаги, аби хоча б зараз вийти на двобій в змаганні чи бою, та морально він був виснажений. Ренгволд ставав все більш жорстоким, поставивши власні амбіції на чолі. Його влада була побудована на страху. Кожен, хто був не згодний з цим, платив дорогу ціну. І з кожним днем, жорстокість лорда досягала все нових кордонів. Ейнар не міг не відчувати на собі цей тягар відповідальності. Адже кожна людина, що бачила його перед собою, сприймала його не як Ейнара, не як молодика, воїна, чи ще когось. Всі бачили в ньому лише сина нещадного правителя. Колд перетворився в місце, де можуть стратити лише за натяк на незгоду. Люди мусили підкорятися наказам. І Норст відчував на своїх плечах цей вантаж. Наче і він віддає ті накази, стає причиною загибелі безневинних. Ці думки роїлися в його голові, затягуючи у пітьму.
Єдиним світлом для Ейнара стала Іда. Бо, здавалося, серед сотень людей, вона бачила його справжнього. Не засуджувала та не зневажала, не боялася його. Якимось дивним чином, дівчина завжди знаходила вірний шлях до його душі. Стала тим самим провідником, котрий допомагає виблукати в ті хвилини, коли він занурювався у цю пітьму думок. Ейнар чекав їхньої зустрічі з нетерпінням, постійно виглядаючи руду маківку між служниць. І одного її випадкового погляду вистачало, аби він відчував, як перехоплює його подих.
Ледь дочекавшись часу, коли Колд засне, Ейнар тихо вислизнув зі своєї кімнати. Він добре знав, де будуть зараз знаходитися патрулі, аби піти непоміченим. Все ж, бути серед тих, хто розуміє більше за звичайний люд, було перевагою. Норст досконально знав всі ходи, знав розпорядок варти, аби не потрапити в поле зору. Щоразу, коли вони зустрічалися з Ідою, він більше хвилювався за дівчину. Адже з них двох, саме вона наражала себе на небезпеку. Якби ж вони могли не ховатися...
Віддалена конюшня стала ідеальним місцем зустрічі. До веж, де знаходилися вояки було досить далеко, та і місцеві б не потикалися сюди, адже в стійлах знаходилися скакуни лорда. Навряд чи комусь спало б на думку заночувати тут. Бідолаха б прикрасив своїм тілом черговий спис. Тому Ейнар не боявся, що хтось може стати випадковим свідком їх зустрічі. Ще однією перевагою цього місця було те, що неподалік були хліва з вівцями та козами. Іда завжди ходила доїти та годувати їх, а потім могла заховатися там, та перечекати до слушної миті. Тікати за межі Колду до старого млина, вони тепер не ризикували. Занадто багато в околиці було приїхавших на поклик до армії. І щодня людей ставало все більше.
Ейнар прислухався до кожного звуку. Кожен шурхіт змушував його насторожитися. Тварини у стійлах переминалися з ноги на ногу, іноді фиркали. Але він намагався вловити тихий звук кроків, шарудіння тканини спідниці. І ось нарешті, дверцята конюшні причинилися, пропускаючи тендітну дівочу фігуру. Крізь віконниці, розташовані під самою стріхою, в приміщення ледь потрапляло місячне світло. Але очі, що звикли до темряви, вже встигли спіймати серед тіней тонкий силует.
Він підійшов ближче, і Іда, не кажучи ні слова, кинулася в його обійми, охоче приймаючи поцілунки Норста. Вони ставали дедалі сміливішими в проявах почуттів. Та Ейнар був впевнений, що щічки дівчини і зараз заливаються рум'янцем, як вперший раз. Іда була такою ніжною, сором'язливою. Але він знав, що десь всередині, вона досить смілива. Адже вона вже не раз доводила це, коли приходила до нього.
– Ейнаре...
Його ім'я, що звучало з її вуст, видавалося солодшим за мед.
– Як ти?
Він притиснув її до себе, відмітивши, що за останній час, дівчина ще більше схудла. Давалися в знаки переживання, та важка праця. Поблизу почувся ледь чутний шурхіт, і Ейнар озирнувся. Кінь, що стояв у стійлі розвернувся та фиркнув, тупцюючи по устілці з сіна.
– Я в порядку, Ейнаре. Не хвилюйся за мене.
Він перехопив її за підборіддя, і знову поцілував. Потонувши у вирі власних почуттів. Здавалося, він ніколи не зможе насититися її вустами, йому ніколи не стане достатньо її обіймів.
– Я не можу не хвилюватися, – він залишив легкий поцілунок на кінчику її носа, – ти скоро станеш тонкіша за лезо. Ти їла сьогодні хоч щось?
Норст торкнувся її руки, обережно погладивши вздовж плеча, і опустив пальці нижче, охопивши тонкі зап'ястя. Іда кивнула, і притулилася щокою до грудей коханого.
– Так, їла. Трохи. Просто я боюся. Людей прибуває все більше, зброю кують майже цілодобово. Війна вже стоїть на порозі. І мені страшно, адже я не хочу тебе втратити.
Він посміхнувся, так ніби почув жарт. Ледь стримався, аби не розсміятися.
– Я найкращий воїн у Колді, хіба ти забула?
Та дівчина не полишала цієї теми.
– Але хіба ж безсмертний? Ти знаєш, що не тільки навики важливі у бою. Спис або стріла, можуть вразити навіть найкращих бійців.
Ейнар відчув, що дівчина тремтить в його обіймах. Він і сам боявся, хоч і не хотів визнавати цього. Та не можливо було заперечувати очевидне – Ренгволд ніколи не дозволить йому стати лордом. І якби міг, то давно вже б вбив його. Краще і зовсім би залишився б без спадкоємця. Батько ненавидів його, і не приховував цього. Але він був вірний богам, завжди прикривав свої рішення їх волею. Норст, як і кожен народжений на півночі, вірив, що після смерті, всі потрапляють в палац великих предків, аби бути разом з ними. Тому власноручно вбити Ейнара не міг. Це великий гріх. В давніх сказаннях мовлять, що той, хто посягне на життя нащадка власного, від свого сімені, стане вигнанцем, що після смерті назавжди залишиться закутим розпеченими путами між світами. Дітовбивця ніколи не зможе посісти за одним столом з великими предками, і ніколи не побачить тих, кого забрала богиня смерті Хейліса. Але загибель нащадка на полі бою могла б стати найкращим варіантом розвитку подій.
Ейнар не сумнівався, навіть якщо він вийде з поєдинку неушкодженим, "випадкова" стріла в спину дожене його. Норст відчував це наче наперед знав, що уготували йому предки. Тому наближення війни змушувало його замислюватися про майбутнє. Чи буде те майбутнє у нього?
– Не хвилюйся, Ідо, все буде добре. – Він промовив це твердо, намагаючись переконати руду, та і самого себе. – Я тобі обіцяю. Коли я повернуся, ми щось придумаємо. Втечемо десь, як захочеш. Десь так далеко, щоб ніхто і ніколи не знайшов нас.
Дівчина простягнула руку, торкаючись його обличчя. Ніжно окреслила вилиці і торкнулася вуст.
– Не обіцяй того, що не зможеш зробити, Ейнаре. – Прошепотіла вона, лагідно окреслюючи лінію підборіддя. – Коли ти повернешся, то певно мусиш будеш одружитися. Це могло б принести користь для Колду, в не залежності від того, яким буде результат війни.
Голос Іди тремтів, був сумний. Їй боляче було думати про таке, але хіба ж вона зараз сказала не правду? Норст відсахнувся як від ляпаса. Слова вдарили боляче, втрапили в найвразливіше місце. Думка про те, що він буде змушений вкласти союз проти своєї волі неабияк дратувала. Змушений все життя нести важкий тягар обов'язків, єдине, що він хотів мати – змогу обирати серцем. А серце вже давно прийняло рішення.
– Я одружуся з тобою.
Іда зітхнула, гірко посміхнувшись. Її плечі осунулися, і здавалося, вона стала ще меньшою, більш беззахисною. В кутку конюшні щось знову зашаруділо, але Норст не приділив цьому уваги. Врешті, в сіні часто жили миші.
– Я ж кажу, не обіцяй нездійсненного. Ти спадкоємець Колда, майбутній правитель півночі. Дужий, статний, вродливий. Шлюб з тобою це добрий шанс укріпити союзи, може навіть з іншими королівствами. А я... – гіркота в роті стала відчутною, на очах виступили сльози. – Я проста служниця. Я власність лорда. Яку він може продати або вбити. І ніхто навіть не згадає мого імені. Я не пара тобі, Ейнаре.
Було боляче, так що серце розривалося на шматки. Але дівчина намагалася пересилити себе. Голос розуму і раніше намагався достукатися до неї, застерегти, що відносини з Норстом не принесуть нічого доброго, окрім розбитого серця. Та тільки зараз прийшло повне усвідомлення.
– Я думаю, – швидко промовила руда, поки рішучість не покинула її, – ми маємо припинити спілкуватися.
Іда спробувала відсторонитися. Хотілося якнайшвидше втекти, аби лікувати душевні рани деінде. Але щойно вона ворухнулася, Ейнар перехопив її, насильно кутаючи в обійми. Його руки, що зігрівали і душу, і тіло, його поцілунки, що залишалися на шкірі невидимим клеймом, швидко запаморочили їй голову. Спочатку вона пручалася, намагалася вивільнитися від ласк, але здалася, не в силах відмовитися від відчуття щастя, котре переповнювало її в ці миті.
– Не кажи такого більше. Чуєш? – Норст сказав це пошепки, і ледь зібрався, аби продовжити розмову, та не втратити голову зовсім. – Я не винен в тому, що народився в родині лорда. Я не бажав такої долі, і з радістю обмінявся б з кимось. Я такий само невільник, як і ти. Без права вирішувати власну долю. Але я не хочу такого життя, я не хочу влади, не хочу вкладати союз з тією, кого не знаю, і ніколи не бачив. Я хочу змінити це. Стати господарем свого життя. Стати вільним. Разом з тобою. Втечемо завтра?
Раптова ідея ніби полум'я свічки освітило думки. Розігнало всі важкі роздуми. А рішення було прийнято одразу ж. Чи хіба воно було озвучено тепер, а прийнято набагато раніше? В ті миті, коли легкий вітерець торкався обличчя, а аромат трав та квітів наповнював свідомість дивовижним спокоєм? Там, за межами сірих стін, пропитаних страхом та кров'ю вбитих, він завжди почувався краще.
Іда підтиснула губи, озирнувшись, ніби хтось міг би почути їх розмову.
– Ейнаре... – тихий голос видавався шурхотінням польових квітів. – Але нас будуть шукати. Лорд вб'є нас, коли знайде.
Дівчині будо страшно. Але це відчуття межувало з мрійливим наївним захватом.
– Хай шукає. Перечекаємо до кінця літа в горах, а потім рушимо на південь. Там нас точно не знайдуть. Кажуть Наас велике місто, може знайдемо і для себе місце. Ренгволд хоче воювати з Хексе, це його мета. Моє зникнення змусить його лютувати, але врешті через мене він навряд чи схоче міняти свої плани. Це наш шанс, Ідо.
Ідея палала у серці, спонукала до дій. Ейнар був готовий ризикнути. Адже думка про перспективи майбутнього в Колді, поруч з тираном батьком, під тягарем обітниць та союзом з іншою, видавалася гірше ніж злидні на іншому кінці материка. Він зарився носом у волосся дівчини і прикрив очі, насолоджуючись цією миттю. Серце вистрибувало від такої кількості почуттів.
– Я не знаю... Це занадто ризиковано.
Руда хитнула головою. В грудях тремтіло від мрійливої думки, але подібне було б божевіллям. Все одно, що стрибнути в прірву, сподіваючись, що за спиною виростуть крила під час падіння.
– Я готовий ризикнути.
Іда не стримала посмішки. Норст змінювався поруч з нею. Хто б міг подумати, що цей похмурий хлопчина, що завжди тримався особно від інших, може бути таким? Скільки себе пам'ятала, Іда завжди вважала, що син Ренгволда такий само безсердечний монстр. Дещо грубуватий, мовчазний, лякаючий своєю люттю під час тренувань. Зараз, вона мліла в його руках, дозволяючи цілувати себе. Відкривала його щоразу з нових сторін. І зараз починала розуміти, що за цією маскою відстороненості та суворості ховається людина з палким серцем. І вона без вагань віддає своє серце йому. Вірить йому.
– Але як ми це зробимо? Навколо стільки людей. Патрулі посилено. Ми не зможемо покинути місто непоміченими.
Ейнар на кілька хвилин завмер, шукаючи відповіді. Дійсно, реалізувати подібний план було не легко, враховуючи обставини. В голові крутилося стільки думок, що було важко скласти їх до купи. Ідеї виникали і одразу ж були спростовані, через неможливість їх реалізувати. Врешті, через якийсь час обговорення можливих варіантів, приблизний план було вигадано.
– Отже, – промовив Ейнар, намагаючись уявити, як має виглядати їх втеча, – завтра, коли люди будуть розходитися після праці, ти пристанеш з тими, хто прямує за браму.
Іда кивнула, уважно слухаючи настанови.
– Одяг я залишу заздалегідь в провулку вдень, аби потім швидко накинути плащ.
– Добре. Тільки будь обережна. За можливості тримайся ближче до жінок, чи старих. А коли дістанешся окраїни табору, зачекай ще, аби люди розійшлися.
Дівчина знову кивнула.
– А ти?
Норст хитро посміхнувся. Удача була на їхньому боці.
– Я, та ще кілька хлопців, завтра маємо вирушити на дводенне полювання по обіді. Наш провіант швидко закінчується, а кількість людей тільки зростає. Зазвичай, ми ходимо групами, коли полюємо на кабанів, або оленів. Коли ми розділимося, аби влаштувати засідки, я втечу від них. Мою відсутність помітять лише за кілька годин, а то і ніч. Сподіваюся, цього часу буде достатньо. Зустрінемося біля великого дуба, що на околиці. А вже звідти рушимо до хребта. До світанку маємо саме дістатися туди. Я буду верхи, тому дорога не займе багато часу.
Потроху план втечі здавався все більш реалістичним, давав наснаги для дій. Іда відчувала, як це сповнювало її душу впевненістю, та все ж залишалося досить багато нюансів. Аби вижити, вони мають бути обачними.
– Але нам потрібно мати хоч якусь їжу на перший час, та хоча б шкуру, на якій зможемо спати. Ночі ще холодні, а в горах тим паче.
Ейнар кивнув. Дійсно, втікати не підготувавшись було небезпечно. Адже не тільки воїни батька несуть небезпеку, але і банальні умови виживання. Та тут вже прийшла інша думка. Він пригадав обіцянку, котру дав сьогодні старому.
– Не хвилюйся, я все організую. Просто довірся мені. Ти маєш взяти з собою тільки торбинку з кількома хлібинами, цього нам вистачить на якийсь час. Все інше я візьму на себе.
– Але як ти збираєшься це все везти? Хіба якщо ви не поїдете возом?
Тут думки юного спадкоємця закружляли навколо жерця. Пригадалася обіцянка дана старому вранці. Адже він дав слово, що допоможе нещасним покинути межі Колду. Звісно, для того аби реалізувати щось подібне, було б найкраще їхати возом. Тоді, під шкурами та тканиною, можно було б вкрити біженців. Хлопці, з якими він вирушає завтра, напевно, зрозуміють. На щастя, на полювання Ейнар їде не в компанії Мальнора. З ним, швидше за все виникли б проблеми. Він не став би допомагати переховувати втікачів, і першим би поскаржився Ренгволду при можливості. Занадто вже хотів вислужитися перед лордом.
Окрім цього, очевидною перевагою возу для мисливців стане можливість привезти туші. Тоді можна було б вполювати більше, аби не їздити так часто. Якщо, звичайно, полювання для хлопців буде вдалим. А сам Ейнар, зможе взяти те, що йому знадобиться для втечі, та завантажити на віз. Все складалося якомога краще. І план виглядав вже досить продумано. Він швидко розказав про свій задум, опустивши подробиці про жерця. Адже не хотів видавати таємницю старого. Врешті, це не стосувалося справи. Іда погодилася, прильнула до нього, ховаючись в його обіймах. І Норсту хотілося закрити її від усіх незгод, котрі могли б очікувати на них в подальшому.
Часу насолодитися компанією залишалося не так багато, а тому Норст відкинув роздуми про втечу. Врешті, він ще зможе подумати про це пізніше. Іда, сиділа поруч і це було найважливіше для нього в ту мить. Те, що вона з ним, що довіряє. І попри всі сумніви, що краяли їй душу, попри можливі небезпеки, вона все одно залишається на його боці. Напевно, це і є наважливіше. Знайти людину, котра підтримає та зрозуміє. Ейнар дивився на дівчину, і душу переповнювали неймовірні теплі почуття. Такі, котрих він ще ніколи не відчував раніше. Може це і називають коханням?
У пітьмі не видно було рис обличчя рудої, та він бачив. Знав досконально розташування кожної мімічної зморшки, кожної родинки. В грудях так тремтіло, що важко було стримати це відчуття. Ейнар нахилився вперед, ніжно торкаючись щоки дівчини вустами.
– Ти довіряєш мені? – запитав пошепки, торкаючись носом її шиї.
– Повністю.
Ця відповідь змусила його знову відчути себе так, ніби за спиною виросли крила. Іда надихала його на божевільні вчинки, і вірила так, як ніхто і ніколи не вірив.
Довіра – розкіш, котру не кожен собі міг дозволити сьогодні. В такі складні часи навіть близькі люди з осторогою дивилися на інших. А серед знаті це взагалі була майже міфічна оповідь. Хіба можна довіряти тому, чиї амбіції можуть в одну мить позбавити життя? Він не раз чув про таке, дізнаючись, як в боротьбі за спадок брати вбивають один одного, а "добрі друзі" стають найбільшими ворогами. То що ж таке ця довіра?
Це значить не сумніватися у іншій людині. І Ейнар не сумнівався, Іда довіряє йому, а він їй.
Поцілунки ставали дедалі сміливішими, та він не відчував, що може насититися ними. Іда відповідала так само палко, змушувала палати його душу. І Ейнар міг заприсягтися, що подих справжнього дракона обпікав би його меньше, ніж доторки рук дівчини. Не стримавшись, він смикнув за корсет сукні, відкриваючи для своїх жадібних поцілунків нове поле. Тихий стогін у відповідь остаточно вкрав залишки здорового глузду. Норст хотів більшого. Іда не відштовхувала, линула до нього тілом, зводила з розуму. Довіряла. Не зупинила навіть коли він опустив її на сіно, притискаючи своїм тілом. Не зупинила, коли його рука задрала спідниці, прямуючи далі. І коли з її вуст зірвалося тихе "Ейнар", він остаточно пропав.
Ейнар не замислювався над тим, що робить, тіло керувало за нього. Боліло, жадаючи близкості. Так, наче він зараз помре, якщо це припиниться. Прокляті штани заважали, і не відриваючись від поцілунків, він спустив їх. Іда вигнулася на зустріч, підіймаючи стегна. Все навколо втратило обриси, коли він штовхнувся вперед. Дівчина тихо пискнула, сильніше стискаючи його плечі. Дихала так само важко, як і він. Палала так само сильно.
Ейнар задихався, намагався заглушити поцілунками тихі стогони. Рухався швидше. Жодне пиво чи вино, не п'янило його так, як це. І коли видавалося, що це пік почуттів, вони стали ще яскравішими. Нічого навколо не мало значення. Ні тварини, що стояли у стійлах, ні шурхотіння мишей десь під стріхою, ні віддалений гавкіт собак. Ейнар тремтів, опустившись чолом в шию Іди. Напруга, що пульсувала ще мить тому вмить зникла, повільно відпускаючи тіло, заповнюючи його задоволенням. Це було так, наче зробити перший подих, випірнувши з глибини. Іда все ще стискала його плечі. Рвано дихала, і здавалося було чутно її серцебиття.
– Я кохаю тебе... – промовила тихо, наче у мареві, – Кохаю, Ейнаре.
– І я тебе.
Ці слова, те, що сталося між ними, було настільки важливим, що Норсту здавалося, він зараз лусне від кількості емоцій. Він торкнувся її губ. Цього разу ніжно, так обережно, наче вперше.
– Я хочу одружитися з тобою. – Ця думка прийшла само по собі. Ейнар знав, що це правильне рішення. Що він ніколи тепер не зміг би бути з іншою.
Іда повільно розтисла пальці, дозволяючи йому перекотитися на бік. Поправила спідницю тремтячими руками. Хлопець торкнувся рукої її щік, провів лінію вздовж вилиць і раптом зупинився, відчувши, що на пальцях залишився ледь помітний вологий слід.
– Чому ти плачеш? – в голосі пролунали ноти схвильованоссті.
Руда прикрила очі, повністю поринувши у відчуття.
– Бо я зараз щаслива. Тут, з тобою.
Ейнар посміхнувся. Думка про обітниці не полишала. Серце зробило свій вибір.
– То що? – знову почав він, – Одружимося?
Дівчина підтиснула губи, стримуючи щасливу посмішку. Чи думала вона колись, що почує ці заповітні слова від людини, котра заполонила всі думки? Що цією людиною виявиться спадкоємець Колду, завжди серйозний та загрозливий Норст?
– Ти ж знаєш, що це неможливо. Я невільниця. І ніхто з жерців у Колді не погодиться на таке. Якщо Ренгволд дізнається, він спалить живцем всю родину жерця.
Іда гірко посміхнулася. Всі знали якою страшною людиною був лорд. І ніхто при здоровому глузді не наважився б на таке.
Ейнар лежав поруч роздумуючи. В голові було стільки різних думок. Але одне він знав точно, не тільки Іда була невільницею в цій ситуації. В голові промайнули слова старого, котрого він зустрів сьогодні. Можливо це їх шанс? Він сів, і простягнувши руку до дівчини, допоміг їй піднятися. А потім швидко заговорив.
– Поки ще не встало сонце, повертайся. Зустрінемося за дві години на краю поселення, біля млина.
Іда розгублена поглянула на юнака, геть не розуміючи про що мова.
– Що ти задумав?
Але Ейнар нічого не відповів, лише хитнувши головою.
– Побачиш. А зараз біжи, поки ніхто не помітив твоєї відсутності.
Руда встала, обструсивши вбрання від пилу та соломи. Ейнар також підвівся, на прощання цілуючи дівчину. І щойно вона вийшла з конюшні, він трохи зачекав, і так само рушив слідом, направляючись до краю поселення, де зараз перебували люди, котрі приїхали з різних сіл. Норст не був впевнений, що його ідею можна реалізувати, але і зараз вирішив попитати долі.
В конюшні стало тихо. Навіть тварини у стійлах спали. Колд поринув у світ дрімоти, окутаний темними крилами ночі. З-під стріхи, де зберігалося сіно для скакунів знову пролунав шурхіт. Мальнор перевернувся, приймаючи більш зручну позу. Нещодавня сцена викликала в нього збудження. Інформація, котру він випадково дізнався могла б стати його щасливою монетою. Подарувати безрідному роботязі те, про що годі й мріяти. Погляд зачепився за темне полотно неба, ледь освітлені молочним світлом хмари, що виднілися крізь віконницю під самим дахом. В голові вже мрійливо кружляли думки, наповнюючи його свідомість почуттям тріумфу.
Тепер Хексе точно кінець. Відсутність армії та радника призведуть до краху, і Гуді, просто як вишенька на торті всього цього безладу. Глибоко сподіваюся, що Олаф ще з'явиться в історії та зіграє свою роль, як справжній син свого батька. А Ейнар та Іда, то наче сонячні промінчики серед всього мороку, що нависає над королівствами. Всю сцену між ними з мого обличчя не сходила посмішка, бо такої ніжності та щирості я вже давно не читала. Сцена кохання між ними була просто неймовірною, бо вона була не вульгарною, а такою ніжною, але в той час пристрасною. І я просто у захваті від таких сцен ❤️ І так хочеться вірити, що у них все вийде і вони будуть щасливі, але який шлях ще треба пройти до бажаного спокою та щастя І як же хотілося, щоб то справді були миші, але сумніви закралися ще одразу. І коли то виявилися не миші, а справжнісінький пацюк, то у мене всередині аж все завмерло. Ну ото і якого ж біса той Мальнор причепився до Ейнара та Іди? А ще страшніше від думки, які це може мати наслідки для них. Бо тепер я дуже сумніваюся, що у них вийде втілити свій план втечі. Як завжди вражають детальні описи. Тепер я знатиму, як роблять стріли і наскільки це тонка робота 😄 І також щораз цікаво більше дізнаватися про традиції кожного з королівств Кожний новий розділ додає напруги і тільки посилює відчуття невідворотного, і я не можу дочекатися продовження ❤️