Моя голова – це хащі. Там темно. Без ліхтарика не розберешся, але і той сів.
І холодно. Там дуже холодно, а як інакше, якщо світла немає? Ні світла, ні опалення, повний блекаут.
І страшно. Ти нічого не бачиш, але тривога пробирає до кісточок. В темряві точно завжди щось ховається. Це правило усіх фільмів жахів. Не буває темних хащ без жахливих монстрів.
І тихо. Всі страхи підкрадаються непомітно. Інколи лише різко чути хрускіт гілок. Чи кісток…
І мокро. Там все в сльозах, яким заборонено виходити назовні. І в крові. Мої хащі невпинно кровоточать від болю.
Проте, навпомацки ще якось можна добратися до світлої ділянки. Дряпаючи кінцівки і безсило плентаючись, дістатися очей. Побачити через них невдалу картину світу і розчаровано піти назад. В хащі.