Повсюди вогні, вогні! Скажи, чому стільки їх? Я це не знесу, о ні! Візьміть, поділіть на всіх! Я бачу її у снах. Так, знову... Ти забереш? Бо зовсім зриває дах. Так, наче не спиш - помреш. А вітер, а вітер злий! Він вимкне в тобі усе. А ти й далі воду лий На камінь, що він гризе. А ти й далі плач, кричи, А ти й далі клич мене, Лише тільки не мовчи, Аж поки все не мине. І я прийду, так і знай, Я витягну цей твій біль. Я ноги зітру? Нехай, Але я не зраджу ціль. Я мару розвію, така, І стану новою сама. І ти не знайдеш кутка В якому мене нема. І сльози в моїх руках Зітліють на чисту росу. Що там, у твоїх мішках? Не бійся, я все донесу. Що там, у твоїх думках? Ну що за твоїми очима? У вицвілих слів струмках, За стомленими плечима? Скажи, розділи, віддай! Або я сама знайду. Але потім не ридай - Я й смутки твої відведу. Бо Місяць на небі - це ти, А я лиш далека зірка. Та я досягну мети Як би нам не було гірко.
top of page
bottom of page
Ох ці сильні вольові українки. Чудова поезія, яка пронизує і навіть трошки лякає