Моментами, що сплітаються у вічність
Ти думаєш, що ось воно-
Ще мить і стане легше дихати,
Але ж морозне повітря не стигне,
Воно вривається в легені, б'є в груди та холодить
Усе живе і мертве, що там ще залишилось.
Так значить судилось.
Стояти та судомно заспокоювати руки.
Тіло підводить мене, я у безодні розпуки.
Закинути голову до верху й бачити над собою небо...
Може там хтось є, може все-таки...
Ні, я проситиму тільки у долі
Життя йому вберегти
Тільки ж про себе не буду чіпляти на шию хрести.
Так раптово починається січень,
Він мені невідомий,
Лиш сильно врізається в ноги і вдає, що він скромний.
Приховує справжнє диявольське лице,
Підраховує гроші, розмінну валюту-
Життя безцінне людське.
А я стою, промерзла до самих кісток,
Рахую нескінченний потік отих зірок,
Що може ти десь там собі рахуєш,
Чи може ти цієї миті життя комусь рятуєш?
Не спатиму, бо як заплющу очі, ти приходиш до мене знов.
Мені ж потім боляче прокидатись, бо не біля мене моя любов.
Десь блукає мабуть дорогами, шкутильгає і навіть не знає,
Що я тут, що я все ще чекаю, хоч і друга зима вже стрімко минає...