Зрізали мої крила, залили плоть чорнотою,
То гріхів темні спогади полились,
Кинули мене на землю з висоти небес,
Й сказали на останок: "Давай, повзи",
Брудний асфальт вибив останній ковток повітря з легень,
Та нічого, стерплю, проковтну,
В голові лишень одна думка: "Ну ж бо, борись!",
Борись сам з собою, за душу свою й волю,
Борись до останнього подиху,
Та гріхи, що важким тягарем на душу лягли,
Не дають мені спокою,
Щодня й щоночі вони тягнуть у прірву думок,
Наливаються свинцем в голові,
Душать волю до життя й до зірок,
Щось постійно шепоче всередині:
"Так тобі й треба, це єдине, що тобі дано,
Страждай, страждай, страждай,
Броди землею в пошуках примарної спокути,
Потони в своїй вині, в ній і вмирай!",
Ненависний голос спокуси,
Панує в моїй голові, сміється посмішкою злою,
Лиш він один залишився зі мною,
За всі ці роки, за всі мої спогади й думки,
Та не хочу я більше так жити,
Не хочу страждань і сліз, і докорів сумління мук,
Можливо, спина досі кровоточить чорнотою,
Можливо, крила я ніколи більше й не верну,
Та гріхів кайдани розрубаю, розірву,
Бо нема кари гіршої для людини,
Ніж коли сам приносиш себе в жертву,
І рвеш тонку матерію нутра на частини,
І думаєш, належить картога небесному царству,
Й не розумієш, що то твоїх переконань провини.