І не згадаю, коли ми так сиділи востаннє...

І не згадаю коли ми так сиділи востаннє... Гарячий чай б'ється об стінки чашки, ніби хвилі об берег в руках тремтячих. Тишу розриває кинуте напризволяще запитання: "Що б ти ніколи в житті мені не пробачив?" І він дивиться на мене спідлоба, мабуть, що з недовірою. Очей не підіймаю. Стискаю чашку міцніше в долонях і достеменно не знаю чого хочу (як варіант — сьорбнути чаю). Фіалкові хмари на червневому небі дають йому трохи часу. Люди десь під вікнами щедро віддають свої невикористані поради. Не задумуючись, він випалює майже одразу: "Мабуть, я не зміг би пробачити зраду". А я думаю: "можеш. пробачити зможеш, але не забути". Щось надто короткі ці ночі червневі. Першими про зраду, як мені відомо, згадують Юди, як правило, із затягнутою на шиї петлею. І ми мовчимо, ніби поняття фонетики взагалі ніколи не існувало. Ніби ми знаємо, що з нами ще буде і не знаємо, що вже стало. Ніби нам достатньо того, що ми мали. – А що б ти не змогла ніколи пробачити? І це момент, в який не викриється жодна правда. "Та я теж, мабуть, не пробачила би зраду" — говорю, прикриваючи долонею чужих вуст тавра. Що б це могло значити..?