І сумніви тріпають вже і без того потріпану душу...
Я плачу не так часто і знаю, що жити мушу.
Попри біль і втому, що вплелись в мої будні нудні,
Я часом поринаю у вихор з думок, які потім називаю- підступні.
Один, два, три і знов один,
В кінці не дорахувалась годин...
Кому то треба, для чого усе це?
Сміялась собі ж в лице.
На екрані гортаються серії,
Я намагаюсь збагнути сутність темної матерії.
Протяг гуляє туди-сюди, зачиняючи голосно двері.
Може не той час, може зустрінемось в інші ері.
Шумно і тихо, галасно й глухо.
Надаю забагато значення цьому незначному руху.
Подих захоплює, подих спиняться.
Чому усі люди довкола так легко забуваються?
Ніщо чи ніхто не знайде мене тут,
Поки квітне лоза і поки дерева ростуть.
Скресне вода, скресне і страх-
Я полечу куди очі ведуть наче птах.
Прощавай сумна нічко, не журись й не страждай,
Наостанок ти мені лиш ім'я моє нагадай...
Дуже гарно написано!