#лірика #лірикаукраїнською #вірші #поезія
***
Коли у всіх цвіте весна...
Мене торкнулася... Вона.
Здається, та "Зима" не люта.
І мною зовсім не забута.
Її все марно виганяти...
Чи легше просто обійняти?
Бо у холодної натури
Гаряче серце, мов тортури.
І вихор цей мене поглине,
Засніжить совість і чуття,
І в душу вогником порине
Зимове... чорне забуття.
***
Послухаю серце...
На мить зупинюсь.
Зберу свої сльози,
Бо так розіб'юсь.
Розіб'юсь об надію,
Що руки пече.
Розіб'юся у мрію,
Що в жилах тече.
Та рух невблаганний
І він не дає...
На мить зупинитись
Чути серце своє.
***
У мареві, вві сні чи наяву
Коли на нуль зведуться всі тортури
І муки й страх переживу
Коли крізь скелі, вогнище і мури
Дев‘яте коло перейду
Зітруться пекла всі фігури
Тебе як вперше я знайду
Тебе… як вперше я знайду.
***
На сторінках альбому світлий день.
І ми у ньому. Неначе знову в перший раз,
Там чуєш лиш дитячу втому,
Там ми маленькі, й без образ.
Маленькі, щирі, запальні —
Ці миті завжди у мені.
Синенький милий капелюшок
Що досі майоріє в снах,
І запах найсмачніших плюшок…
Тоді не знали що це страх.
Там, правда, досі тхне розлука
І невблаганна важка мука.
Вона нагадує Сьогодні,
Бо дні відтоді всі холодні.
Бо дні відтоді… сіро-бляклі,
По вулиці дають спектаклі.
***
Чому до мене знов говориш,
Тьмяної ніченьки блакить?
Мені би ліпше все забути
Хоча б на крихітную мить.
Бо образи ховають виднокраї,
Вони затьмарюють блакить,
З-під них не видно Божі рáї,
Там чутно лиш як лють кипить.
Вона і у мені вирує,
Бо силуети все згасили
Та відстань й час усе зруйнує,
Щоб душі… більш не голосили.
***
У затінку напроти сонця
Сховався закутень душі
Й через обшарпані віконця…
сипались весняні промінці.
Я досі згадую цю пристань
Я досі згадую людей
Та нездоланно-важку відстань
І всі розбіжності ідей.
Тепер там темно як ніколи
Тепер там тихо дзвенить біль
І колись світлі коридори
Тужливого зводять водевіль
Комедія про два озерця
Що так блищать у темноті
Вони ховаються в глиб серця
Та гаснуть… гаснуть навіки
***
Цей день неначе знов веснЯний
Його давно вже не було
Там вітер грає неслухняний
І щастя дзвінко там гуло.
Цей день розмиту має мéжу,
Тоді я знов відчула...
Як підіймаюсь на ту вежу,
Де голос часом чула.
Цей голос досі дзвенить в серці...
Цей голос знову у мені.
І День вже скоро закінчиться,
Він збовтається у вині.
***
У сутінку важких переживань
Тьмяніє давній спомин.
І через плин серцевих коливань
Віддзвінює щасливий гомін.
Цей гомін запах вéсни має,
Він чується вві сні,
У коридорах пам'яті все грає,
Малює образи ясні.
Та буря сьогодення все зруйнує,
Затопить синій силует,
І спомин більш не намалює...
Весняний спокою портрет...
***
Останній день, остання мить до смерті...
Померти ліпше уві сні.
І не залишить слід в конверті,
Заснуть в засніженій імлі.
Засніженій холодним лютим,
І першим подихом весни
Весни, що не почáлась досі,
Вона полонить мої сни.
Останній день не у хаóсі.
Остання мить, де є ще ти,
Де я нічого не боюся,
Не знаю тої суєти.
***
Я вже виходжу із життя.
У підсвідомості втопаю.
І не збагну весь сенс буття,
Коли ці спогади гортаю.
Гортаю їх і відчуваю...
Як тисне темрява смертéй,
Смертей задушених косою,
Замучених, як Прометей,
Прикутий прямо над скалою.
В твоєму погляді танцюють бíси,
Мене затянгуть у вогонь,
Нагострять чорно-білі списи,
А дотик візьме у полон.
Уже не плачу, бо не маю сліз,
Вони втекли через диряве серце.
Втікаю знову в темний ліс
Й востаннє гляну у люстерце.
Воно мене вже не покаже,
Можливо, щось душа підкаже?
***
Заплющу очі і згадаю,
Як тисячі хвилин тому
Із натовпу озерця виглядаю
І усміхаюся йому...
Вони так тягнуть і темніють,
Збирають мóю самотинь,
Мене усю вони зігріють,
Відгонять тьмяну в серці тінь.
Я не розплющу вічі і ще раз пригадаю:
Спокійну постать, вільний дух,
Що заколише душу.
Ми разом станемо в цей рух,
Цю мить запам'ятати мушу!
Її відтворюю щодня
У спогадах болючих.
Невпинний час - моя броня,
А тиша - вісник днів гнітучих.
Тих днів, де не побачу Їх...
Озерець-спогадів моїх.
***
З уривків снів туманний образ намалюю
І знов відчую тепло рук.
Всі спогади тьмянóї ніченьки зруйную
Та вивільнюсь з обіймів мук.
І чую голос, що колише ночі
Тече він в жилах наче кров
Здається, знову снились очі
Із темних зоряних покров.
І я в змозі пробачити лють,
Не звернути на руки в кайданах
Я не можу лиш просто збагнуть...
Чом вся суть безперéстанку в ранах.
***
У роматичних спогадах минулих весен,
Вмирають залишки мене
Безнадійно, наче човен, та без весел.
У безрусі, але ж гребе!
З душі все сипять гради.
З гармати ненависті й мук,
Та я так хочу повернутись...
В обійми рідних білих рук.
Я хочу так кричати... у темряві та самоті,
Та марево бувалого насниться
Задушить у солодкій німоті.
У ейфорії морок затемниться
І стане ясно на землі.
Це я... брешу сама собі.
Крізь призму згаданих моментів,
Лише... нагадую тобі:
На це не маю аргументів...
***
Іноді примариться твій образ уві сні,
Але обличчя твого не бачила ніколи.
Здається, ти десь поруч, у пітьмі,
І вже впиваєшся в артеріоли.
Просто свідомість моя тебе малює,
Бо ти далеко і мовчиш.
Мовчиш, бо ірод твоїм розумом керує,
Так ім'я свого народу і зганьбиш.
За стіною наївності і доброти,
Коли дурманюся твоєю теплотою,
В тобі вируються чорти,
І лестощі, здаються гіркотою...