Єдиною із стабільних для щастя умов було пам'ятати, що на ньому її кайданки. А ще знати, що він бачив про неї сон і її профіль першим в інсті переглянутий зранку. Це так тішило її зловтішливе его, гріло краще, ніж капучино із молоком. Говорила: Любов — то є слабкість душі і тіла. Або просто не вміла. У неї була специфічна любов. Чим холодніше стане розмова — тим спокійніше її сон. Такі чомусь і манять в згубне коло. Такі — маяк, що зводить прямо в шторм.
А він кохав її. Щось на кшталт любові віруючих до Бога. Просто кохав без жодних умов і змов. А вона усміхалась й на устах мерехтів сніжний іній. Вона хотіла щоб її волосся пахло ванілью і запах ванілі настільки в'їдався йому у кров аби силует її всюди ввижався тінью. У неї була безпощадно убивча любов. І наскільки ж наївно й безмежно потрібно любити, щоб зігріти шмат льоду і стати для нього плащем? Ні, йому цього не зрозуміти. Але продовжуй, смертельно залежний від карих очей. Я б хотіла тебе спинити.